Це фото в фейсбуці я побачила в один із перших днів повномасштабного вторгнення, коли Київ бахав уже на всі лади. На фото – вікно, заставлене паками з книжками. Такі паки добре знають автори, видавці, книготорговці: новий наклад прийшов. Стоси книжок ретельно закривали високе вікно з широким підвіконням, вікно робочого кабінету. Під фото був підпис: «Зараз книжки – моя зброя от така». В кінці червня я побачу це вікно геть інакшим: відкритим, розчиненим, воно виблискує, впускає гаряче сонце і заманює добряче кисню (поруч є парк), на підвіконні ніжиться красива кішка. Знадобиться добрячого емоційного зусилля, щоби ототожнити те вікно на фото і те, перед яким я зараз сиджу. Паки з книжками, що захищали взимку від прильотів, стоять тут же неподалік, у сусідній кімнаті. Я в гостях у видавчині Анетти Антоненко.
«Моїй генерації, народженим у ХХІ столітті, ці тексти відгукуються, бо вітають талант і розмаїття, аналізують розвиток країни без упереджень та догм, окреслюють варіативні шляхи побудови більш людяного майбутнього, закликають до здорової комунікації, спонукають до щирості та сміливості у самоприйнятті». Поет Віталій Білозір про книгу публіциста та мистецького критика Костянтина Дорошенка «За київським часом».
Толлефу Ульсену шістдесят три. Наталії З. Мюллер вісімдесят сім. Він живе в Норвегії. Вона – в Канаді. Вони мати і син, хоча іще про це не знають. Було б і не знали.
З усіх незручних історій Старого Заповіту навряд ще знайдеться настільки незручна. Вірсавія і цар Давид: він побачив чужу жінку, що купалася, захотів її собі, оволодів нею, убив чоловіка, взяв її за улюблену дружину, назвав царицею, вона народила йому сина, котрий став найвеличнішим в історії людства царем во славу Божу.
Щось сталося. В романі це називають «аварія» і «катастрофа», та воліють триматися від неї подалі – і географічно, і в розмовах. Розмов тут, зрештою, дуже мало. Отже, десь щось вибухнуло, либонь, люди кинулися врізнобіч і подалі від міст у ліси, хутори, села. Електрики немає. Продуктів бракує. Ліки закінчуються. Зате вдосталь снігу, і він все прибуває.
Зазвичай «проза поета» не має негативного значення: просто назва для слабо сюжетної ліричної прози, специфічно ритмізованої, переважно монологічної. І так, такі твори переважно пишуть поети.
1950-ті, Париж. Вулиці потонули в бузкових сутінках. Із невеликої мансарди в Латинському кварталі чути звуки грамофона — співає Луї Амстронґ. Компанія друзів п’є коньяк у задимленій тютюном кімнаті, слухає джаз і запекло сперечається. Вони називають себе Клубом Змії і щотижня збираються тут чи в тісних кав’ярнях, аби поговорити про живопис, філософію, літературу.
