Про безумовне щастя бути

Гемінґвей

Кожен великий письменник напише власну історію, згадає шлях, який довелося пройти, і поділиться цим досвідом з іншими. У Ернеста Гемінґвея це особлива історія, він мав унікальну можливість створити роман «Свято, яке завжди з тобою». 

Адже в основу лягли нотатки, які Гемінґвей лишив, будучи молодим журналістом (1920-ті рр.), а власне роман був написаний вже в статусі визнаного письменника (кінець 1950-х рр.). Нюансів чим відрізняється рефлексія молодого Гемінґвея на Париж і мудрого Гемінґвея на Париж – безліч. Для цього варто заглянути в його публіцистику 1920-х років. Мова, враження і акценти будуть абсолютно різними. Тому першим ділом спадає не думку: що хоче нам сказати автор, переглядаючи своє життя і показуючи його таким у романі «Свято, яке завжди з тобою»? Ця розповідь є історією власного становлення. В романі «Свято, яке завжди з тобою» грань між головним героєм і автором не лише тонка, ми просто не знаємо де проходить ця межа. Попри це, сюжет роману зберігає найважливіше – життєву мудрість.

Ключ до розуміння Гемінґвея

Форма роману  – це приклад популярного жанру, малої прози, який виник на переплетенні журналістики, публіцистики та літератури. Основою стилю написання стала ідея, колись введена самим автором, – це принцип айсберга, у якої є показаний і прихований зміст, куди читачеві необхідно зануритися через численні підказки, що пробиваються через деталі і натяки. Таких моментів у романі чимало, вони кожного разу мене зупиняли і дивували тим, чому ця глобальна проблема є так поспіхом згадана, а не розкрита повністю. Сам Гемінґвей стверджував, що пишучи романи за принципом айсберга 90 відсотків знання лишається у підводній частині, до якого читач має власноруч дійти, ставши співавтором. Тому можна забратися сміливості і почати мислити глобально і не боятися власного сприйняття тексту.

Мінімалізм в прозі з елегантними метафорами, яскраво вираженими в діалогах, та співавторство читача – це головні ключі для роздумів навколо роману. Сторінка за сторінкою відкривання несказаного відбувається завдяки влучним роздумам автора, які то тут то там виринають в тексті:

«Кажуть, що в кожному є насіння того, що ми маємо зробити у житті, але мені завжди здавалося, що в тих, хто любить жартувати в житті, це насіння присипане якіснішим ґрунтом і краще удобрене.» (с.84) 

«Свято, яке завжди з тобою» – це гра контрастів, образів, життів і вражень. Від перших рядків до останнього абзацу роману, від духу піднесення і безумовної радості, Гемінґвей показує читачеві власну перспективу паризьких буднів, дещо відмінну від очікувань сучасного читача. Його гра контрастів, таким чином, вдалася не лише на папері –  в сюжеті і описах, – а й у враженнях, які читач отримує. Так віртуозно напише не кожен. 

Головний герой в романі, як на мене, це все-таки не Париж, і навіть не його атмосфера. А Гемінґвей власною персоною. Так близько він не наближував себе до читача ще ніколи. А свято, про яке мова йде – це внутрішній стан, який є в нього в цей період життя. Читаючи роман не перестаєш дивуватися де Гемінґвей бере стільки віри бути письменником, яку не ламає бідність та складні умови, а його внутрішнє свято (часто впроголодь) завжди відчутно в романі. 

Попри появу у романі багатьох відомих письменників, поетів та художників, Гемінґвей надає чіткого образу і уваги лише одному персонажу – Скотту Фіцджеральду. Тому виникає запитання: чого саме навчився початківець Гемінґвей у письменника на піку слави Фіцджеральда? І тут настає момент, коли між читанням починаєш співставляти цих різних авторів, їхні біографії і твори, думати про те, що ми більше вчимося не від наслідування за кимось, а від власного свідомого вибору та після кристалізації власних цінностей, які стають очевидними з часом (часто від цього ж спілкування з кимось). Напевно, Фіцджеральд став для Гемінґвея тим, хто вчив його як робити не треба. 

Роман контрастів

Інший герой роману, без якого був би неможливий Гемінґвей – це Париж. Спробуйте пригадати який для вас Париж? Які асоціації у вас виникають, коли ви повертаєтеся до власної подорожі, всіх побачених фільмів? Оскільки Гемінґвей весь роман грає на ефекті контрастів, тому він покаже Париж з найменш очікуваних перспектив.

Тут не буде пафосу чи характерного возвеличення ролі Парижу як центру світу (хоча цілком заслуженого для 1920х років). У романі «Свято, яке завжди з тобою» Гемінґвей перетворює Париж в щось більш реальне. Париж Гемінґвея не стільки про творче натхнення і нове мистецтво, а про те, як буденне життя творить це мистецтво, про його головних персонажів, натхненних улюбленою справою та готових мати справу з усіма труднощами, що виникають кожного дня.

Найбільше контраст Парижу Гемінґвея особливо прослідковується із Америкою, яку в роману уособлює Скотт Фіцджеральд. Це буквально порівняння двох світів: бідного Парижу Гемінґвея і заможного духу епохи Prosperity Фіцджеральда. У цій частині, де співставляються долі письменників, ми більше дізнаємося не про Париж, а про Гемінґвея, його цінності. Переосмислення ним спогадів, роздуми про колись знайомі речі, важливі події та отриманий досвід, на які автор в книзі подивився мудрими очима, допомагають чіткіше зрозуміти пріоритети життя, коли рефлексія на прожите життя особливо чесна, коли страх не сковує спогадів та коли ніяких виправдань вже не треба. Складається враження, що проживаючи цю історію ще раз на письмі, Гемінґвей намагався показати те, що було для нього важливим, але пізно усвідомленим.

Інша асоціація, яка декілька разів виникає під час читання роману – це розуміння абсолютно іншого Парижу Гемінґвея, від Парижа того ж Ремарка. Париж останнього – це песимістичне існування, в якому герої намагаються знайти останню насолоду від життя, Париж Гемінґвея – це абсолютно нове бачення неочікуваного щастя в невловимих речах. Гемінґвей відчуває весняний настрій відродження не маючи для цього причин, його щастя безкорисне і не залежить від багатства, його спогади завжди теплі, хоча й сповнені труднощами:

«Коли наставала весна, навіть несправжня, проблем не було жодних, окрім того, де бути найщасливішим». (с.42)

Про свято, яке завжди з тобою

«Париж не має кінця, і спогади кожного, хто там колись жив, не такі, як в інших. Ми завжди поверталися туди, хоч ким були, і хоч як він змінювався, і хоч як важко чи легко було туди повертатися. Париж завжди був вартим цього, і за все, що приносиш йому, він завжди віддячує. Але ось таким був Париж у ті давні часи, коли ми були дуже бідні й дуже щасливі». (с.166)

Гемінґвей мав рацію, коли писав, що у кожного Париж свій. Кожен по-своєму проживає там частинку життя, той же час досвід (не)фортуни, аби рухатися далі, аби розкрити насіння, яке сховане в ньому. Це Париж абсолютно іншої перспективи, аніж я очікувала. Приземлений, справжній, без прикрас і пафосу. Загалом роман творить ефект присутності у місті, а не ідеалізації міста. 

«Свято, яке завжди з тобою» – це про плин життя людей, які вміють цінувати життя, навіть якщо воно не сповнене грандіозних планів змінити світ, навіть якщо це не Париж за мільйон доларів. Це роман, де офіціант любить свою роботу, це роман, де заради таланту герой готовий голодувати, де різні світи знають про існування один одного, але кожен задоволений своїм вибором.

«Свято, яке завжди з тобою» виглядає як спроба подивитися на власне життя по-іншому, знайти свято у власних діях, віру у свої бажання та ще раз подумати про те, що ми по справжньому вважаємо найважливішим. 

Ернест Гемінґвей, Свято, яке завжди з тобою (пер. Ганни Яновської), Львів: ВСЛ, 2021, 176 с.

Текст: Надія Скокова

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *