Одного разу в Боллівуді

Гласенко

Таке буває в боллівудському кіні: в фіналі двоє героїв звіряють родимі плямки і виявляють розлученими близнюками.

Поки триває «Дім чистого світла» Симора Гласенко можна передбачити: наприкінці роману з’явиться Люко Дашвар, авторка «Село не люди» омиє сльозами ідентичні родимки і відкриє обійми своєму давно втраченому брату. І не самий поганий був би фінал, до речі. 

Декорації: хутір Крутояр на Поділлі сполучається з великою землею паромом, мобільний зв’язок є тільки в одному місці – на кряжу Старший Брат, закрита спільнота зі своїми правилами не вітає зайд. Мізансцена: до Крутояру прибуває новий лікар (зветься просто Фельдшером), чоловік має в минулому страшну історію, від якої і втікає, попередника Фельдшера крутоярці повісили, бо припустився помилки в лікуванні, і дитина померла, ніхто новенькому на селі не радий. Історія: за Фельдшером упадає двоє жінок – Жанна і Ліза, нахабно переслідують просвітленого вдівця з алкогольною залежністю. Жінки діють напрочуд подібно: оголошують свої наміри, починають полювання на об’єкт, приходять без запрошення до хати лікаря і залишаються там до ранку. Тільки Жанна при цьому – нав’язлива кобіта зі «сказом матки», а Ліза – ніжна крутоярська ромашка. Вся справа в тому, що Жанна – місцева учителька, стара дівка під/за тридцять, а Ліза – її учениця, донька батька-самітника, тутешнього «авторитета», і їй п’ятнадцять. Дальній контекст історії: хутір живе з деревообробки, місцева фірма перейшла з власності тубільця Сіріна до Уварова, переселенця з Донецьку. Між цими двома починається війна, в яку втягнутий весь Крутояр і насамперед діти «альфачів» Андрій і Ліза. 

Не знаю, чиїми очима ми весь час у «Домі чистого світла» бачимо Лізу, але цей чоловік (будьте певні, то точно чоловік) годний скласти конкуренцію Джорджу Гарві (це «іконічний» педофіл з «Милих кісток», якщо що). Жодного слова без зменшувального афіксу щодо Лізи тут просто не буде: губки, ніжки, ручки, плечики, сіднички; розповідач упивається її ніжками-ручками-волоссячком, дівча шастає по роману в самих майтках чи без них взагалі. Цицьки є. Чого у Лізи немає, так це особистості. Про неї знаємо, що вона хоче абищо вирватися з хутору на велику землю. Що її виховував батько самостійно, коли мама вшилася до міста. Що Ліза готова спокушати будь-яку креатуру чоловічої статі, яка її може вивезти з Крутояру. Що їй не личить вагітність. І що її ґвалтує батько (але цю лінію швиденько зам’яли). Ліза серед ночі сидить на ліжку Фельдшера. Той довго-довго розповідає дівчині, що вона відчуває: це підлітковий бунт, це юнацькі страхи, це розриви енергетичного поля. Ліза несміливо питає: «Ви хочете знати мій секрет?». Лікар роздратовано обриває: «У мене достатньо власних секретів. А от ти зараз відбуваєш просто підліткову тугу». І це, даруйте, позитивний герой, якого під фінал ледь не святим оголосять… Не перебивай чоловіка, який тобі розповідає, що ти відчуваєш! Твоя робота в цьому сюжеті – пружне сраченя.

Удача роману – сам Крутояр і побут маленького селища без амбіцій. Не буду стверджувати, що це спеціальний прийом, але він є і працює. Кожен розділ починається з речення, що на «граничному поетизмі» описує природу, яка тут безперечно гарна. Ці красивості тут же підважить черговий факт зі здичавілого життя злиденних хуторян. Чорнуха навіть не нарочита, просто пізнавана. Кинути комусь у вікно лайно. Вкрасти ровера у медсестри, бо тобі треба. Начистити пику по п’яні норовливій дружині. Прогресивний лікар розповідає про пацієнтам розриви енергетичних полів. Зацькувати вагітну малолітку. Убити місцевого божевільного. Все, як ми любимо: село – не люди. Через роман проходить один насправді удалий образ – товтри, гірський кряж, вапняні нарости, що оточують хутір. Нарости, утворені живими організмами. Красивий образ. Товтри (нам це розкажуть) схожі на шрам після операції, який неправильно заживляли і він довго не міг загоїтися. Либонь, сама природа намагалася ампутувати тих хуторян. Але щось пішло під час операції не так, очевидно.  

Центральна моральна дилема (куди ж без неї?): чи заслуговує на допомогу, що потребує, людина, яка скоїла злочин і не розкаялася. Цю дилему буде вирішувати Фельдшер. Його, до речі, звати Олександром, як ми дізнаємося на останній сторінці роману (даруйте за такий спойлер), – це значить «захисник», «оберіг». От є прохідний персонаж, який зараз потребує медичної допомоги, але місцеві не дають його лікувати. Чоловік в анамнезі – ґвалтівник, його жертва подала заяву, її проігнорували, жінка наклала на себе руки. Всі на хуторі цю історію знають. Але місцеві лінчевателі підключилися тільки тоді, коли дії цього персонажа почали загрожувати бізнесу. Лікар героїчно бореться за його життя, але ясно що намарно. Втім, не зовсім марно, бо Фельдшер приходить до думки: всі люди – хороші, просто з ними сталося щось погане, що їх зламало. У самого нього теж є така історію, яку праведник нині «відпрацьовує». Припущу, то є прикрий збіг, що за погану історію у кожного мерзенного персонажа тут править наявність в минулому жінки-зрадниці. 

Чавити з чорнухи мелодраму, як засвідчив випадок Люко Дашвар, є товаром ходовим і затребуваним. Вітаємо Симора Гласенко з потраплянням у затишну літературну нішу. Родимки збіглися! Ача-ача-ача! 

«Ліза Сіріна стояла перед дзеркалом і сплітала у хвіст своє дивовижно світле літяне волосся. На ній була коротка біла маєчка, що закривала невеличкі груди, залишаючи тепле молоко животика студеніти у веселкових промінцях ранкового сонця. Жовті, у чорний горошок, трусики щільно облягали ласкаві півкулі сідничок, розділених граційним вигином на два заборонені яблучка»

Текст: Ганна Улюра

Симор Гласенко. Дім чистого світла. Чернівці: Книги – ХХІ, 2020. 304 с.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *