Минулого тижня в Музеї Сучасного Мистецтва Одеси, що дуже вдало розпочав новий свій цикл у новому приміщені на Європейській/ Катерининській, відкрилася виставка, присвячена 160-річчю Одеського художнього фахового коледжу ім. М.Б. Грекова.
В Одесі цього сезону це не перша виставка греківців (були і в Західного і Східного, і в Одеському відділенні спілки художників, а в ONFAM 28 червня відкривається новий великий проєкт «Плеяди: до 160-річчя Одеського художнього фахового коледжу»), але в даному разі куратори Анна Мороховська, Сергій Папроцький та Олена Жернова пропонували нам не стільки розгорнутий художній життєпис закладу, скільки певний погляд на історію живопису взагалі – чому, звісно, сприяв той факт, що Греківка – один з найстаріших мистецьких навчальних закладів України і її історія пов’язана зі знаковими іменами в українському мистецтві.
Недарма виставці дали назву «Міст Відродження» – що передбачає не стільки непереривний ланцюг «традиція-сучасність», скільки міст, перекинутий через прірву. Якщо ми під прірвою розуміємо радянський період, коли все біль-менш яскраве та нестандартне вважалось небезпечним і нещадно викорчовувалось (тут можна згадати яскравих майстрів, які розцвіли саме за радянськи часи, але загалом воно так), то міст одним своїм краєм спирається на добутки отців-засновників, іншим – на сучасність. Тому на двох поверхах музею ми бачимо фактично дві експозиції.
З релізу:
«Дві частини виставки — один міст: Класики Грековки: викладачі, які не дали згаснути модерністським традиціям у тоталітарну добу. Сучасні імена: випускники після 1991 року, що формують мистецький ландшафт Одеси й України сьогодні. Ми зібрали живопис, графіку, фото, кераміку та документи з фондів Грековки, колекції МСМО та з приватних збірок, щоби створити цей живий міст між поколіннями!»
На першому поверсі (і навіть у підвальному приміщенні) звісно фундатори. Теофіл Фраєрман, завдяки якому Одеська школа живопису тісно пов’язана з євпропейською, Михайло Жук, який привніс сюди українську космічність, Микола Павлюк, представник школи бойчукистів, нащадків Візантії та проторенесансу, які зв’язали український живопис з глибинними пластами історії… Такий синтез не міг не дати плідних результатів; але все ж таки залишається питання, чи є представники Одеського мистецтва, чиї роботи ми можемо побачити на другому поверсі формальними нащадками фундаторів. По духу звісно так. Але.
За замислом кураторів еволюційні ланки між першим і вторим поверхом ми не просліджуємо – перед нами, якщо пафосно висловитися, стрибок у майбутнє.
Темні часи (а Греківка переживала їх не один раз), каналізуючи творчу енергію, провокують появлення ярких робіт та народження нових напрямків – сучасні майстри (загалом 19 випускників) є сучасними в прямому сенсі слова; академічний живопис тут уступає місто самим різним практикам – від потужних, жорстких, випромінюючих темну силу фоторобот Олега Дімова до іронічного поп-арту Ігоря Гусєва, і глибоко символічного, глибоко народного квазі-наїву Даші Чечушкової…
Звісно, і фундаторів, і сучасних майстрів об’єднує саме те, що кожен з них маніфестує сучасність – якою вона була і є в часи їх роботи. Тут я хочу трошки відійти від теми. Арт-критикиня та перформерка Уте Кільтер, яка є одною з ключових фігур одеської культурної спільноти, на нещодавній зустрічі в ONFAM висловилась в тому сенсі, що живопис наразі більше не репрезентує мистецтво, він є суто комерційним явищем, тоді як мистецтво пересунулось у зовсім інші форми. Це мабуть як на мене (бо я людина буржуазна за складом) трохи радикальна заява, хоч я цілком розумію, що має на увазі критикиня. Але як на мене (тут можна зі мною звісно не погодитися), мистецтво взагалі існувало і головне, розвивалось, як відгук на замовлення, хоч замовники протягом історії були різними, і нувориші всіх часів, які замовляли родинні портрети і фігуративні композиції для своїх салонів, зробили для розвитку мистецтва більше, ніж будь-хто. Може саме тут і полягає різниця між двома опорами мосту – бо той же Жук, припустимо, був автором ескізів для розпису фарфору, а будь-яку картину засновників можна спокійно уявити собі на стіні салону… Роботи сучасних митців не дозволяють використовувати себе в приватному просторі, вони не призначені для цього – частково завдяки техніці виконання (відео та саунд-інсталяції, наприклад), частково завдяки сюжетам; на прикладі двох опір що перекинути через століття наочно можна спостерігати те, як мистецтво з умовно функціонального, якою би ні була та функція, пересувається у чисто екзистенційну сферу, позбавляється кінцевого споживача (окрім арт-критика, куратора та фахівця-поцінувача), становиться «річчю у собі». Добре це, чи ні, це вже інша справа, бо процеси йдуть незалежно від того, як ми до них ставимося. Тут напрошується довга розмова, що таке взагалі мистецтво, і навіщо воно потрібно, але це діло серйозних та освічених осіб, до яких я не належу…
Хочу до речі відмітити дуже влучне оформлення виставки, де кожному митцю відведений певний простір з супроводжуючим інформаційним стендом, що робить подорож по виставці дуже приємною і демонструє повагу як до учасників, так і до відвідувачів.
Марія Галіна
