Знов як зазвичай про два культурних проєкта листопада.
На фінісажі виставки Кендіс Фрізен «Архіви в часи» (ONFAM / Одеський національний художній музей), вже вдруге був виконаний перфоманс «Маргіналії до еволюції» Олексія Шмурака, причому в оновленій редакції (перший був представлений у серпні). На тлі черепашникових будівельних блоків/руйнованих споруд була розіграна іронічна містерія (виконавці — одеські музиканти Альбіна Єрьоменко і Маргарита Ришкович (голоси) та Денис Іваніцький (кларнет)). Власне містерія, яка по ствердженням творців відсилає до сакральної музики («на кордоні синагогальної, протестантської та більш сучасних релігійних напрямків») являє собою згідно з ідеєю композитора та виконавця, гімн черепашнику – матеріалу, з якого складено більшість одеських споруд. Черепашник, нагадаю, належить до «природних» матеріалів, тобто складений із панцирів живих істот, які населяли Понто-Каспийський басейн безліч мільйонів років тому. Саме тому мабуть в музиці було так багато патернів, котрі нав’язливо повторюються і навіть замикаються у своєрідне кільце; еволюція процес ну дуже повільний. Але, як я вже казала, гімн черепашнику виявився достатньо іронічним – хоча б вже тому, що рапана, черевоногий молюск з Дальнього Сходу, це насправді нещодавній, вже ХХ століття н.е., поселенець у Чорному морі. Тоді як Дагон, згідно з Википедією, «вперше згадується в аккадських документах 23 століття до нашої ери як верховне божество правого берега середньої течії Євфрату» – тобто не має ніякого відношення саме до моря, це бог Міжріччя. Його морське обличчя вигадав Лавкрафт – Дагон — одне з менших божеств пантеону міфів Ктулху, який поряд з його дружиною Гідрою, є безпосереднім покровителем раси риболюдей. Звісно, це і справді іронична інтерпретація, бо майже всі перечисленні істоти (з трилобітом включно) ніякого відношення до історії ракушняку не мають. Але сама по собі музика і справді медитативна та релаксийна (я не те, щоб музичний критик, але люблю саме кларнет, а тут його було скільки завгодно), і дуже професійно виконана (як кларнет, так і супроводжуючі голоси). А інтер’єри виставки, в якому розігрувалася ота містерія, сприяють зануренню у дійство. До речі, народу послухати експериментальну музику, прийшло немало, і я дуже рада тому, що Одеса таки да стала культурним центром, де відбуваються події такого масштабу (в будь якій локації Берлину або Лондону ця акція виглядала би цілком природно).
З релізу: «Шмурак — композитор, саундартист, перформер, лектор-просвітник, педагог. Закінчив Київську музичну академію як класичний композитор, працював як піаніст, куратор і менеджер в жанрі сучасної класичної музиці. Музика Олексія комбінує класичний драматургічний розрахунок, іронічну дистанцію, ностальгію, сентиментальність і садомазохістську (вау! – МГ.) напруженість. Кураторка виставки «Архіви в часи» — Наталка Ревко».
На іншу виставку я потрапила майже випадково, бо була запрошена в Літературний музей на музикально-поетичний вечір, присвячений 1000 дням війни – він мав відбутися раніше, його перенесли на тиждень через обстріл міста.
Але незважаючи на зміни в розкладі організатори зробили все як треба, і, додам, музикальна частина була варта уваги не менш, ніж поетична (це буває до речі не завжди). Саме читання проходили в залі, де зараз відбувається виставка фоторобіт Євгена Кома – колись пляжного фотографа у Криму, потім випускника кафедри кінофотомайстерності, потім члена НСХУ, що у 2022 року переїхав із Запоріжжя до Одеси і став виставлятися у професійних спільнотах.
Це до речі той випадок, коли те, що було колись слабкою стороною, біографією невдахи, перетворюється на особисту фішку і преференцію – саме робота у якості пляжного фотографа надала художнику потужний матеріал для інтерпретації реальності – його колажі, присвячені саме пляжному життю тих, кого ми, мабуть принизливо, називаємо «питомими громадянами» водночас страшні і зворушливі – що дивно, саме для мене вони воскресили пам’ять про «дикий відпочинок» радянських часів; я би тактично казала, не дуже приємний досвід. Тут, як це взагалі притаманно до мистецтва, трансформована реальність реальніша за реальну реальність, якщо ви розумієте, про що я – занурившись у світ фотографій, що іронічно травестують улюблений стиль літнього відпочинку обивателя, я відчула певний дискомфорт. Гадаю, що саме таку ціль і ставив перед собою автор.
Марія Галіна
