Минулої суботи (тобто першого березня) нарешті відбулося те, на що всі ми так довго чекали. Ще їдучі у такси до міста я почула по радіо серед оголошень інших подій в Одесі, концертів популярних співачок та вистав: «Сьогодні на Європейській у 16.00 відбудеться відкриття Музею сучасного мистецтва Одеси». Це мабуть вперше я чула таке оголошення саме про художні події. Сподіваюся, не в останнє. Але тренд заданий.
Я ще пам’ятаю Музей на Леонтовича, там був дуже приємний дворик, куди переїхала (з тієї ж Європейської, до того Єкатерининської, до того Карла Маркса) ресторація-бодега «У двох Карлів», саме тому у двох Карлів, що знаходилась колись на розі Карла Маркса і Карла Лібкнехта. Дуже приємна була точка, здається, на новому місці там не дуже задалося, у музею теж… Потім були плани зробити арт-простір на Французькому, теж не вийшло. Музей існував, але, як би сказати, як корабель-примара, виникаючи час від часу на різних майданчиках, бо швартуватися нема де було.
І ось нарешті локація, краще якої, мабуть важко знайти – на Європейській 31/33, будівля посестра тієї, де розташований ресторан «Хаджибей» (ось кому звезло, бо людям після музею треба буде десь посидіти), елегантна, компактна, з напівкруглим панорамним вікном, розкішними мармурними сходами з першого поверху на другий, хоч кіно знімай, і до того ж з бомбосховищем, що в наші часи має значення. Кожного разу, проїжджаючи повз маршруткою, я думала – ось шкода, що така класна будівля стоїть у занепаді, як би було гарно, якщо там хоч щось було б на користь нам і місту. І ось нарешті воно.
Це вже третій мій матеріал за останній тиждень, присвячений історії одеського мистецтва, тобто це вочевидь вже тренд. І показово в цьому сенсі, що музей відкрився саме зараз. За це подяка беззмінному ентузіасту, директору Семену Кантору, його однодумцям, серед яких культова вже фігура одеської художньої спільноти Володимир Уманенко (Умма), а, також, звісно, спонсорам та меценатам, без яких художне життя Одеси було б біднішим, якщо взагалі було б (саме завдяки меценатський підтримці Вадима Мороховського та клубу Амбасадорів Культури будівля була реконструйована спеціально під музей).
З прес-релізу:
«Заснований у 2008 році бізнесменом і меценатом Вадимом Мороховським, музей виріс із колекції Михайла Кнобеля та став платформою для дослідження й збереження одеської мистецької традиції.
З початку повномасштабного вторгнення попри відсутність власного простору, музей провів 7 виставок у партнерських локаціях, а також представляв сучасне українське мистецтво за кордоном: у Німеччині, Франції, Литві, Польщі, Італії».
Отже, 1 березня о 17:00 Музей сучасного мистецтва Одеси (МСМО) відчинив свої двері для одеситів. Щиро кажучи, такого натовпу на художній події я ще не бачила. Причому прийшли люди з різних бульбашок – культурологи, мистецтвознавці, поети, журналісти, режисери, і звісно, художники… Оскільки саме під час відкриття була ракетна тривога, то можна собі уявити, що б було, якщо… Але обійшлося, дяка Господу.
Частково це тому, що люди скучили по позитивним новинам, та мирним подіям, навіть, перепрошую, по світському житті. Частково – прийшли друзі та однодумці організаторів. Частково – ті, хто пам’ятав ще стару локацію і старе, мирне життя художньої Одеси (на відкритті, саме на мармурних сходах читала свої вірші поетеса Галина Маркелова, яка пам’ятає, «як це все було»). Частково завдяки саме контенту – бо перша виставка на новій локації присвячена пам’яті одеського художника Дмитра Дульфана (Головний куратор: Андрій Сігунцов, Співкуратори: Анна Мороховська, Сергій Поляков, Продакшн: Семен Кантор, Володимир Уманенко, Експерти: Олександр Соловйов, Юлія Мидько).
Дмитро Дульфан, що нещодавно пішов у засвіти, був серед тих фігур, що формували художнє обличчя сучасної Одеси. Організатор кількох проектів, що вписав в історію Одеського мистецтва: ідеолог довготривалого арт-проекту Кинбурська коса, засновник галереї «Вікно» (про те й про те див. тут), яркий художник, який дбав про те, щоб просувати своїх колег, бо виставки у «Вікні» завжди були варті уваги… Всі ці сторони його особистості були представлені на виставці “Міражі Каліпсо: Полонений глибинами Дмитро Дульфан”, Реліз визначив виставковий простір як «розбурхане море, а роботи – уламки міфу, що розчинився у хвилях». Це так, принаймні це стосується зокрема проекту «Медуза», де панують серед темряви мерехтливі світові скульптури та інсталяції, а відвідувачі ніби опиняються на морському дні серед дивовижних сяючих істот… Своєю дивністю та «очудненням», а також масштабом він саме мені нагадав відомий проект Херста – «Treasures from the Wreck of Unbelievable», концепція, звісно, інша, але враження схоже… Були представлені також і інші сторони творчості Дмитра, якого я до речі пам’ятаю і чорнявим хлопчиськом, і молодим художником, що серед інших молодих художників презентував свої роботи у Музеї Західного та Східного мистецтва (котрий до речі давав притулок кільком проектам МОМА). Це й «агітаційне» мистецтво часів війни, і живопис, і зал, присвячений саме неформальній галереї «Вікно» (яка насправді була розташована останнім часом у романтичній винарці біля Нового Ринку) – з роботами митців, яких Дульфан там презентував. І – не останнє – треба згадати тут перформанс чудового Євгена Баля «Коса»: де він босоніж виходить із старого намету і йде по дорозі, утиканій мишоловками, що має символізувати складний творчій шлях митця. Але для нас, людей війни, це також і аналог мінного поля – так або інакше, шлях митця завжди болючий. А у кого з нас інакше?
Марія Галіна
