Вона — педагог і приголомшлива співачка. З нею працювали Єжи Гротовський і Мередіт Монк. На фестивалі Bouquet Kyiv Stage в «Софії Київській» Наталія Половинка брала участь у постановці ЯR Олега Ліпцина ( за книжкою віршів Маріанни Кіяновської «Бабин Яр. Голосами») та в сольному концерті на музику Перселла.

Ваш концерт на фестивалі «Букет» має назву «Music for a while» — як арія з опери Перселла «Едіп». У ремарці до нього сказано: «Генрі Перселл про нас, про Київ, Україну в 2020 році». Що Перселл говорить про нас оперою «Едіп» з часів бароко?

— Насправді я все роблю про тепер. Люблю брати матеріал сучасний. Якщо в музиці, це Сильвестров, Загайкевич, Польова, Фроляк. 

Люблю також брати матеріал дуже давній. Оте давнє-давнє, яке нікуди не щезає — як Перселл, як Бах, народна пісня, духовний напів, — вони тримають землю. Через них ми можемо дивитися і побачити, чим ми живемо сьогодні, що нам дає дихати, на чому стоїмо.

Це я називаю живою традицією. Передається спосіб дивитися на світ. Постмодерн вважав довго, що ми без цього обійдемся – без переданої тайни.

Коли Сильвестров написав «Тихі пісні», то оголосив: «новая простота». … Зайти заново в старі як світ принципи. Ти шукаєш ті речі, які єсть і будуть. Будуть щодня. 

Тому — Перселл. Це дуже ясна музика. Для сьогоднішнього дня це — як чистка. Його музика вмиває від зайвого і веле до ясності саму людину. Це коли вона бачить речі як вони є, не накладає на них свої уявлення, не намагається їх переробляти. Просто є повітря, небо, любов, сонце, людина поруч, дихання її.

Перселл нагадує нам через нас самих – музикантів і слухачів. Це така спільна праця, і радість — проходити з ним дуже близькі сторони буття, які нікуди не щезають. Просто ми їх перестаємо бачити. А вони є.

Арію, за якою названо ваш концерт, співали відомі контртенори (від Деллера до Жарускі та Шолля). Музику, яку співають контртенори, зазвичай називають «музикою страждання». Ви згодні з цим? І як страждання укладається в «концепцію чистоти»?

— А це так і є з людиною. Людина — буттєва. Вона страждає — тому, що родиться, в ній все життя «живе» драма розірваності — «між землею і небом». І людина робить зусилля або не робить. Але взагалі нормальна людина робить зусилля цього зв’язку. Вона ніби чує, що її призначення — щоб між ними виникав зв’язок. Цей зв’язок подається, дарується, але — на наші зусилля, прохання, «дерзновення». І все-таки тобі дається ця іскра зв’язку, або райдуга, або міст, або пісня. Це все — одне, синоніми. 

Пісня і є зв’язок,  в давньогрецькій це одне слово.  Я говорю про акт. Возглас людини, який звіщає зв’язок — пісня. 

Згідна, все починається від страждання… А в результаті з’являється  стільки радості і світла… Це призначення пісні — зцілювати світ. Тому добра музика, — і класична, і традиційна пісня, — так довго живуть. Скільки музика робить з людиною акт зцілення, стільки вона живе. А традиційна пісня тільки для цього й призначена. Перестаючи співати, людина тратить себе. І разом з тим, поки людина буде жива, вона буде співати, і поки буде пісня — людина буде жива. 

Ми можемо, наприклад, бачити народні пісні. Ідуть страшні тексті, написані в кінці 17-18 столiть Людина починає визвучувати драму. 

В ритуальних піснях цього немає, єсть тільки служіння (службові пісні). Людина починає зазирати в себе, питати: «Для чого? Що це зі мною? Чому не так?» Там мати сина проклинає, чи син від матері тікає, чи «взяв за косу та відрубав голівоньку» — отакі страшні тексти. А пісня звучить як світло. Оце її призначення, вона так діє. Оці уламки, які вона звіщає, раптом вона складає в одне. Так само в Перселла.

Поки ти проходиш… — багато і сліз, і виговорювання, і темних сторін буття. Разом з тим, той, хто слухає, проходячи цими всіма лабіринтами, отримує світло.

Тому на виході це — дуже ясна музика. 

Спів для вас — духовна практика. При цьому географія місць, де ви співаєте, — неймовірна. Ви можете співати будь-де.

— Так.

Що значить для вас спів?

— Сам акт зв’язку, сповнення його, звершення, здійснення. Це робиться свідомо. Це — не медитація. Але це те, що приводить людину до молитви. Тому це її (пісні) призначення. Люди завше звертались до того, що, більше за людину, перед чим вона схиляє голову і просить, чи задобрює, чи навпаки — свариться з цими силами? Але все це повертає людині оцей зв’язок. 

Людина вірила, i завжди співала по своїй вірі. Тобто — визвучувала оцю необхідність… повернення в свій рідний дім, в якому ти не ділишся на людину роду, людину духу, людину повсякдення. Ти є один. І в сьогоднішній день  — те саме, ти звертаєшся.  Без Христа сьогодні співати народну пісню неможливо, тобі з’єднали всіх цих богів в одно, і через свою віру відкриваєш пісню. 

Можливо, зі всіх співаків, які співають Перселла, для мене найближчий  — Деллер. Якось зовсім окремо стоїть: є всі і — Деллер. 

Прекрасно ж співають сучасні співаки (в тому числі Жаруски). Як на мене, вони радіють оцим переливам музиками, але не сягають того рівня, на якому він, Деллєр, думає про цей світ. Я не знаю, наскільки мені це вдається, але мій намір — такий.

От ви мене питали, чому це про Київ, про нас. Тому що я буду співати це в Києві. Там, де ти є, ти і промислюєш: «А що сьогодні нам дороге? А чим ми живемо?» Хвилею цієї хвороби (Ковід-19), знесло багато уявлень. А що лишається? 

Єсть те, що тебе тримає, і ти можеш це відкривати прямо зараз через музику Перселла. 

Єжи Гротовський, театр Курбаса, спів канте хондо — що вас цікавить зараз?

— Іде цілий рік досить трудної для мене переміни. Мені сьогодні важливе просте, буденне: людина в немочі… як Господь являється в повсякденному.

Розкажіть про вашу дружбу з Мередіт Монк.

— Це дуже красива історія… на все життя, як спалах. Взагалі мені щастить в житті на зустрічі, і на вчителів. Велика людина для мене — Марія Петрівна Тарнавецька, моя професор з консерваторії. Вона несла музику як закон світобудови. Не жанр, не естетика, не ремесло, — закон творення світу. 

Ще один великий вчитель, Ґротовський, вніс в театр переміну.  Один мій друг називає його «мучеником людини». Він все життя повертав людину, шукав її і ічерез театр, і для цього вийшовши з театру.

Дорога привела і до Мередіт Монк. В мене був друг (вiн вже на небі). Кликуха в нього була — «Фред» (Ігор), iз «хіпарів», до кінця вірний хіпі. Він колись мені показав іноземний журнал — розгортку, каже: «Знаєш, кого ти мені нагадуєш? Оцю». Я відкриваю: на двi сторінки фотографія велика, розкидані косички… І раптом дивлюсь — це я. Потім я поцікавилася, хто, що. Про неї я тоді не знала.

Потім, вже через багато років, в театр приїхав один режисер з Америки. Подивившись виставу, він мені сказав: «Ви мені як сестри з Мередіт Монк. Чи ви про неї знаєте?» Я кажу: «Я про неї знаю». Він: «Дайте мені ваш диск, я їй передам. Бо я її знайомий». Ніякого диску в мене не було на той момент. Він поїхав. 

Але коли вже ми з театром поїхали в Америку — перед тим я все-таки записала те, що робила навіть з думкою про неї. І воно склалося в дорогу. Це були народні пісні, а між ними — імпровізація. Імпровізаційний оцей шматок — це був як перехід від пісні до пісні, як проща (від храму до храму). Я записала диск. Я його вже не маю і не знаю, в кого він є. Коли ми приїхали в Америку, я розказала друзям: отака от була історія. Вони кажуть: «Так давай знайдемо цього режисера». Знайшли і передали цей диск. А він передав Мередіт Монк. Моментально, на другий день, вона подзвонила і сказала: «Я хочу з вами познайомитися». 

Я до неї приїхала додому, в Сохо. Все підпорядковане її праці: невелика кухня і —  велика кімната, де репетирує, в куточку стоїть ліжко. Перше, що вона мені сказала: їй дуже близьке те, що я роблю. Можливо, раніше вона б хотіла мене взяти в свою групу, але вона бачить, що моє джерело – самостійне. Я повинна бути окремою співачкою. Вона мені пропонує лишитися на рік в Америці. 

На ранок, переспавши, я зрозуміла: я просто перестану співати, лишившись на рік в Америці. Я тут не можу жити, -так скучаю. Не зможу й співати.  У мене дитина маленька лишилась в Україні. Мередіт переконувала: «Ви заспіваєте на кількох фестивалях. І статті в Нью-Йорк Таймс… таким чином, ви концертуватимеие в Європі, а потім — і додому. Але ви вже будете тою, ким ви є. Бо вдома ви будете невпізнаною». Вона правду говорила.

Потім я поїхала. 

З нею весь час історії фантастичні пов’язані. Я поїхала на фестиваль Giving Voice. Завтра у мене мав бути концерт. А сьогодні я знала, що на фесті концерт Мередіт Монк. І я прийшла, «Чи вона взагалі пам’ятає про мене?»… І раптом вона починає говорити буквально на початку: «Я знаю, що десь в залі є Наталя Половинка». А потім в другій половині концерту вона присвячує якийсь мені твір. Правда, ми на якомусь рівні сестри на все життя.

Потім я писала до її продюсера, хотілося привезти її на фестиваль (агенціi «Ухо»). Але весь час чомусь її агент відповідав: «Вона занята. Треба задовго наперед…». В такій ми паузі і досі. 

Це така правда — тип входу в світ у нас подібний, оцей перший доторк. Вона все-таки лишилась імпровізатором. Мені здається, вона і танцює, і співає, і режисирує для того, щоб цей світ згадав себе, хто він є. Десь тут є і моє призначення. Просто не ти ж його вибрав — тобі його дали. А форми мої виходять інакші — більше пов’язані з традиційними. Хоча сьогодні побачимо, які підуть далі, бо міняється… 

Наразі я займаюся Василем Барвінським. 

На фестивалі Bouquet Kyiv Stage відбувся концерт-марафон, присвячений Борису Лятошинському. Музикантам, які брали участь у цьому марафоні, я ставила одне й те ж питання: що для вас значить Лятошинський?

— Ну він… як атлантида в українській культурі, яка дуже багато чого собою тримає. В ньому об’єдналися пошуки, які були до нього і після нього. Він якось умів синтезувати, збирати. Вiн — така величина, до якої можна весь час вертатися, ходити і по воду, і по хліб, і по солодке, і по гірке, і по музичну форму в різних її проявах. Водночас він, скоріше, вчитель.  Не батько, як Сильвестров, не брат, як Барвінський.