«Не треба боятися української класики» — переконаний театральний режисер Іван Уривський, який майстерно осучаснив на сцені відомі твори українських драматургів. Вистави Уривського йдуть у театрах Києва, Одеси, Львова. Віднедавна також і на сцені Канунаського національного драматичного театру (Литва), там він поставив «Землю» за Кобилянською. Про співпрацю з литовськими колегами, актуальність української класики за кордоном, а також про крайню прем’єру у Національному драматичному театрі Франка «Калігула», Іван Уривський розповів Kyiv Daily.
Розкажіть, як вас запросили для співпраці до Каунаського театру?
— Наскільки мені відомо, спочатку це була домовленість між театром Лесі Українки і Каунаським театром про постановку української класики. Але потім Кирило Кашліков запропонував мене для постановки вистави. А я запропонував кілька варіантів директору Кауноського театру Егідіусу Станцікасу. В тому числі і «Землю» Ольги Кобилянської, яку вже давно хотів поставити, але не складалося. Для мене це універсальна історія, яку можна поставити у будь-якій частині світу і вона буде зрозумілою. Тим паче у Литві — країні, з якою у нас багато точок перетину і спільної історії.
Коли почалися репетиції, то в мене були сумніви щодо сприйняття глядачем, бо у самій Литві не часто ставлять власну класику. Це трохи дивно для мене, тому що в Україні, у кожному театрі є українська класика і на це є попит. Там інша ситуація. Ставити «Землю» в Україні і в Литві — різні задачі, бо там не знають Ольгу Кобилянську. В Каунасі лише щось чули про Лесю Українку, бо колись йшла студентська вистава «Лісова пісня». Коли вже вийшла прем’єра, то по сприйняттю глядачем я зрозумів, що наша література зрозуміла і близька литовцям.
Насправді, для мене це цікавий досвід, я отримав задоволення від цієї співпраці.
Яким чином адаптували і переклали сам текст? Чи багато речей ви пояснювали литовським акторам, зважаючи на контекст української історії і менталітету?
— Перекладала на литовську українка Мила Монк. Я просив її перекласти саме у стилі Кобилянської, бо в тексті багато специфічних літературних оборотів. Потім з акторами і шеф-драматургом театру ми адаптували текст до сучасної форми. Наприклад, такий вислів, як «мертва земля» зрозумілий і у нас, і там. Намагався не заглиблюватися у автентику, хоча у виставі є сховані деякі моменти, що пов’язані з Україною на рівні обрядів. Дещо брали з України, дещо з Литви, але все зробили в єдиному стилі. Але ж там — не про обряди, а про сімейну драму. В цьому ми схожі з литовським народом. Послухав акторів, що вони думають, як відчувають текст. На репетиціях приводив паралелі цієї драми з трагедією Шекспіра: лінія Сави і Рахіри як на мене схожа з «Макбет». Це допомогло знайти точки розуміння з акторами. Важливо, що це першопрочитання «Землі» у Литві, а тому головна задача — відповідально розказати цю історію родини.
Чи доводилося акторам пояснювати з точки зори історії, сьогоднішньої війни контекст сімейної драми?
— Коли зараз читаєш «Землю», де є момент коли Михайло йде в армію, то сприймаєш цей текст з крізь сьогоднішні події, звичайно. Це автоматично зчитувалося про сучасну війну у виставі, хоча ми нічого не міняли в тексті 1901 року.
Звісно, розказував, показував відео, фото про нашу війну, але зазначу, що вони й без мене багато фактів знають, дивляться про сьогоднішню боротьбу українців за свою свободу. Можливо, «Земля» в деякий моментах буде більш актуально звучати саме у Литві, ніж у нас.
У контексті постійної загрози з боку РФ?
— І з цього боку також. Насамперед через те, що ми існуємо, живемо у середині війни, а там цього немає – тому там є страх іншого роду. Тому моментами цей текст сприймається, більш гостро, напевно.
Судячи з фото вистави, там цікава сценографія: схоже на величезний залізний лабіринт. Що це символізує?
— Автор сценографії Петро Богомазов і художник по костюмам Тетяна Овсійчук. На сцені конструкція, яка спочатку символізує ангар для зерна, який потім концептуально трансформується у образ храму, дому. Ближче до фіналу глядач бачить на сцені клітку. Складно так пояснювати, бо треба дивитися виставу, щоб зрозуміти як працює сценографія. У цій виставі хотілося закритого простору, який переходить у більш об’ємний простір у фіналі.
Зазвичай реакція литовського глядача не надто емоційна. Як «Землю» сприйняв зал?
— Там дуже вдумливий глядач. У них не прийнято, як у нас, знімати на телефон виставу, бігти на сцену з квітами. Так, більш стриманіше, ніж у нас. Звичайно, були оплески, глядачі виходили з різними думками і емоціями. Сподіваюсь, що ця вистава їм, як кажуть зараз, «зайшла», бо є про що подумати після неї.
Ви бачили інші вистави театру. Які відмінності у підході до роботи Ви помітили, котря можна впровадити у нас?
— У багатьох моментах ми схожі. Але так порівнювати дуже складно, бо я не встиг побачіти багато вистав. Обмін досвідом з литовським театром дуже цінний, і думаю в цьому напрямку у нас ще все попереду. Але коли їхав до Литви, то думав, що треба міняти метод роботи з акторами, але на другій репетиції зрозумів, що вони розуміють мене і можна працювати у звичному форматі. Інколи з акторами можна порозумітися жестами, я впевнився в цьому в Каунасі. До речі, у Литві відчувається неймовірна потужна підтримка до України і українців. Тому це додає сил і почуваєшся там комфортно.
Ви там працювали з шеф-драматургом театру. У нас ж немає такої посади?
— У нас є завліт. Шеф-драматург приходила на репетиції, я радився з нею по певним моментам. Це допомагає у роботі. З часом, думаю, у нас теж з’явиться така посада, бо у нас є круті драматурги з хорошими текстами.
Поговоримо про виставу «Калігула», яка вийшла влітку 2022 року, і робота над нею почалася ще до початку повномасштабної війни. Як повномасштабне вторгнення вплинуло на концепцію вистави або окремі моменти?
—Так, працювати почали ще на початку січня 2022 року, а потім через повномасштабне вторгнення була перерва — десь два місяці. Тоді вперше в житті взагалі не думав про театр. Але у якийся момент зявилися думки — чи взагалі потрібно ставити «Калігулу», тому що ця історія буде тісно переплітатися з сьогоденням. Хоча Камю писав про диктатора, як попередження. Якщо уважно читати п’єсу, то здається, що інколи Камю захищає Калігулу.
Так, до війни вистава була з іншими акцентами. А потім деякі моменти змінив, прибрав багато символізму і вона стала більш мінімалістичною. Багато хто це помітив. Ми зробили іншим фінал — передачу владу до Хереа, як символ того, що світ не зміниться зі смертю Калігули, а стане ще гірше. Історія показує, що все циклічно і диктатори знов тероризують світ. Треба шукати, як з цим боротися. Світ не має допускати, щоб абсолютна влада була зосереджена в руках однієї людини, бо це — крок в нікуди.
Декорацїї нагадують бункерно-тюремне середовище. Чи не надто це прямолінійно?
— Глядач це сприймає саме так, але ця конструкція не зовсім схожа на бункер. Спочатку я інший сенс в це вкладав, не буду говорити що саме, щоб не впливати на сприйняття глядача.
Ви сказали, що Камю іноді захищає свого героя. А чи ви, як режисер, теж виправдовуєте Калігулу? Бо у виставі у деяких моментах є натяки на симпатію чи ні?
— За п’єсою сам Калігула виправдовує своє зло, тому ми багато таких «виправдень» прибрали. Хочу акцентувати, що п’єса про Калігулу, а не про путіна. Безумовно, після 24 лютого виникає такая пряма асоціація у глядача саме з ним. У акторів, які виконують цю роль — Віталія Ажнова і Олександра Рудинського не було такої задачі — навмисно зображувати російського диктатора.
Калігула каже, що він не тиран, але у виставі показано, як він знущається з людей. Інколи його стає шкода, як героя, тому що він хвора, але молода, людина. І коли він помирає, то на певний час знущання над народом припиняються, але потім знов це повернется в образі іншого правителя. Диктатура, як хвороба, бацила, яку складно знищити. І завжди буде з’являтися такий умовний Калігула, який в певну мить все знищує і намагається створити нову історію.
У відгуках писали, що режисер ніби дарує надію кращі зміни. Але виходить, що зло неможливо перемогти, знищити?
— Його можна знищити, але воно з’явиться знову. Надії немає: якщо це було 2000 років тому і продовжує зараз тривати. Насправді, стає все гірше і гірше. Але людина завжди сподівається на краще. Напевно, надія в тому, що Калігулу вбили. Але перед смертю у фіналі він говорить: «я ще живий».
Глядач спостерігає фактично театр у театрі на сцені: Калігула переодягається, перевтілюється у різні ролі. Тобто, зло може заволодіти світом, отруїти його через мистецтво, культуру?
— Калігула любить мистецтво і те що він переодягається, це його натура, сутність. Він любив переодягатися у жінок, а також любив вдавати з себе, грати роль Бога. Ми об’єднали це в одну сцену. Він показує, що може зробити все, але проти нього ніхто нічого не зробить. Абсолютна влада несе в собі безнаказаність. Калігула, як імператор, робить страшні речі, але всі бояться його вбити. І насправді, вистава не стільки про Калігулу, як про його оточення: вони поруч, спостерігають жахіття, але не можуть цьому заподіяти і стають співучасниками. Так, він теж використовує мистецтво, як певну пропаганду. І мистецтво — важливий інструмент. Наприклад, у нашого агресивного сусіда теж культура здебільшого використовується, як пропаганда, що робить з людей зомбі. А коли культура працює, як пропаганда, це вже складно назвати культурою.
Чи очікували, що глядачі, судячи з їхніх численних дописів у мережах, сприймуть імператора Калігулу, саме як прототип путіна?
— Очікував, але не можу сказати, що хотів цього. Я хотів зробити виставу саме про абсолютну владу, як бацилу, що загрожує світу.
Можливо, ви жалієте, що вистава вийшла після таких страшних подій?
— Ні, бо значить вистава потрібна зараз. Звісно, хотілося жити і працювати у мирний час. Насправді, багато чого залежить від досвіду глядача, його світосприйняття, розуміння сьогоднішньої ситуації. Ми не робили акцентів на реальність. До цього я ніколи не працював з політичними текстами: завжди боявся такого матеріалу, а тепер вирішив спробувати – це для мене цікава творча задача.
У виставі роль Хереа виконує актор Роман Ясіновський, це перша ваша співпраця з ним?
— Так. Рома — дуже цікавий актор, і я хотів бачити його у цій ролі. Він створив образ Хереа харизматичним і неочікуваним.
А хто зі світових акторів, на вашу думку, міг би зіграти роль Калігули у вашій виставі?
— Про це навіть ніколи не думав. Навіщо рівнятися на світових зірок, якщо у нас працюють цікаві харизматичні і талановиті актори. Так, це надскладна роль, яка забирає дуже багато енергії, психологічних і фізичних сил.
Яким ви бачите перспективи політичного театру на українській сцені, враховуючи війну та інші обставини?
— Він цілком може бути на сцені.
Чи не буде тотального тиражування політичного театру?
— Чому ні? Головне, щоб це було зі смаком. Можна робити політичні історії, але треба витримати баланс.
Після 2014 року ми спостерігали багато документального театру — про захисників, переселенців. І деякі вистави були якісно зроблені, а інші були більш схожі на одноразові перфоманси. Це теж про смак і професійність?
— Ставити вистави, на такі теми — великий рівень відповідальності. Це дуже тонка і чутлива матерія. Мені теж цікаві такі виклики, але як розкривати такі теми обережно, зберігаючи цінність людського життя в контексті сьогодення, для цього режисеру потрібен умовний «ключ». Бо важко переграти реальність, В мене поки що такого ключа немає, тому я за це не берусь. Ми живемо у вільній країні і кожен може робити, що хоче, а подобається комусь це чи ні — те ж право глядача.
Читали вже нові п’єси у цей воєнний напружений час?
— Поки що я не читав ще такі п’єси. Але планую найближчим часом це виправити. Натомість багато поезії читав, бо ми у театрі робили проект «Поезія незламних». Поезія, це миттєва реакція на війну, на цей біль.
Чи хотіли б поставу у рідному Кривому Розі, на сцені театру імені Шевченка, який давно випав з серйозного медійного поля? І яку б п’єсу запропонували?
— Це моє рідне місто, звісно, було б цікаво поставити. Напевно, це було б щось з української класики. Але зараз важко про це говорити. Можливо, у майбутньому матиму таку можливість.
А зараз чим займаєтесь?
— Зараз працюю над «Конотопською відьмою» у театрі Франка. У Квітки-Основ’яненка начебто на перший погляд це комедія, але насправді там не все так просто, і сама історія дуже потужна. Такі українські тексти, які мають сценічну історію, треба повертати на сцену, актуалізувати. Це частина нашої багатої і глибокої культури. Українську літературу свого часу видавлювали, образи українців виставляли дурнуватими і смішними. В цьому є біль. Але є і багато іншого. «Конотопська відьма» трішки відрізняється від всього того, що я раніше робив. З одного боку, це лякає, з іншого – це щось нове, з чим прагну працювати. У тексті є такий епізод, де козаки збирають сотню, бо може почнеться війна… Коли раніше читав, то не звертав увагу, а зараз це сприймається абсолютно по-іншому. Насправді, українська класика пронизана армією, війною. Це все наша історія.
Що змінилось у ваших поглядах на життя, театр, зокрема, після повномасштабного вторгнення росії?
— Якщо говорити про культуру, театр, мову, то я завжди відчував важливість нашої літератури — класики і сучасної, — це фундамент нашої культури. П’єси, романи, повість – не треба їх боятися, бо це великий простір для мистецьких пошуків. Після 24 лютого, мене дуже вразило – цей момент єднання нації, яке досягло неабиякої людської взаємодопомоги, підтримки і спільної мети – захистити нашу країну. Ми маємо цінувати і не дозволяти ворогу нас роз’єднати. Кожен має робити на своєму місці, що може – працювати, донатити, підтримувати нуждених, щоб життя і Україна перемогли.
Текст: Ірина Голіздра
Фото: Юлія Вебер
