2 жовтня у залі Національної спілки композиторів України відбувся концерт контрабасиста Назарія Стеця та піаніста Костянтина Товстухи «Астероїди на фресці». Автори цього матеріалу спостерігали за виконавцями з різних куточків: із залу та зі сцени.

Lighting up Самюеля Андрєєва. Погляд із залу.

Прем’єра твору для контрабаса соло продовжує тематику світло-білого у концертній практиці Назарія Стеця (раніше були концерти «Дослідження білого», «Звучання тіней», «Біле на білому»). Цього разу контрабасист «освітлював» публіку виконанням п’єси канадського композитора Самюеля Андрєєва. 

Lighting up, що, власне, і перекладається як «освітлювати», «запалювати», – твір, покликаний розкривати темброві барви контрабасу. В основі усієї п’єси боротьба двох технічних прийомів – гри смичком із різними динамічними відтінками та коротких сухих pizzicato. Зважаючи на програмну назву і пропонований спосіб її реалізації, видається логічним уявляти саме електричну лампочку, світло в якій то вмикається та змінює яскравість (смичок+динаміка), то нерівномірно гасне та блимає (pizzicato). Ближче до середини твору з’являється шанс на цілковите «сяяння» – панують мотиви, що виконуються лише смичком. Утім, ця ідилія переривається акцентованими гучними pizzicato. Після цього «смичкова» сфера більше не повертається у комфортний для контрабасу регістр, а продовжує пошуки у звучаннях, що більше схожі на віолончель, альт чи навіть дерев’яні духові. Завершується п’єса уривчастим миготінням pizzicato.

Після прем’єри Назар Стець прийняв овації не сам, а розділив їх із контрабасом та партитурою твору, що теж символічно «вклонились» публіці.

Погляд з-за сцени

А поза сценою теж відбувалось переломлення світла. Віртуозний соліст «запалював» не лише зал, а всю спілку – і кімнату, де артисти готуються до виходу на сцену. Щоправда, вдавалось  розчути тільки найосновніше: ледь вловимі скреготи флажолетних іскр десь вгорі та найпалкіші епізоди яскраво терпкого, осяйного фортісимо. Назар Стець дозволяв обертонам вплітатись у найменшу світлову щілинку з оксамитовою легкістю. Аж до електрики між всіма нами.

«Сім миттєвих кадрів» для контрабаса та фортепіано Олександра Щетинського. Погляд зі сцени.

Цикл з семи п’єс-кадрів Олександра Щетинського вже у назві наштовхує на думки про кіно та його принципи творення. На сцені з перших звуків зіткнення двох «режисерів» утворився кінопроектор, слухачі і (мабуть) глядачі якого могли зчитувати «коди», заховані в кожному двадцять п’ятому кадрі. З цих поєднань-кадрів кіноплівки виникали асоціативні моделі цілих світів, перетворюючи цикл мініатюр в макромасштабний процес осягнення глибин світобудови. 

«Програмні назви повинні дати перший імпульс емоційному сприйняттю звукового образу» – вказано у передмові автора. З ракурсу сцени «частинки розпаду» являлись рядами застиглих акордів фортепіано, флажолетами «Балада» контрабаса (1. «Таємнича мрія»). «Баладні» перемовини клавіш чергувались з ударами струн (2. «Це нав’язливе нагадування»). Патерни кіномонтажу відкривали нову якість скерцозності, перетвореної в гротеск уривчастістю фраз (3. «…як бджола»). «Монолог» контрабаса переконував у відчайдушності моменту (4. «Нерівне вимовляння»). П’ята та шоста п’єси стали світловим переломом: від міжкадрового з його послідовного поєднання до внутрішньої складності часопросторового значення (5. «Стимуляція зірки» та 6. «Вниз по шосе»). Вагу в ансамблі отримало також питання фактури, філігранно відточеної цим камерним складом, як однієї з стилеутворюючих компонентів творчості Олександра Щетинського загалом. Інша можлива назва – «вишукані інструментальні каденції», адже твір надзвичайно віртуозний у обох партіях фортепіано та контрабаса. Попри атональність та дисонантну гармонію, наративи вокальної природи мають вирішальну роль, за словами Олександра Щетинського. Останній скріншот «Розслаблення» – завершальна ланка «послідовності коротких оперних сцен». Мінімалістичні компоненти, утворені одинично, врешті утворюють картину цілого музичного світу. Довготривалі, просто-таки вражаючі оплески стали тому свідченням.

Погляд із залу

У залі під час виконання циклу було справді гаряче. Досить багата звукова палітра контрабасу, уже розкрита в попередньому творі, доповнилась фортепіанною барвою. Увага концентрувалася на жанровості кожного кадру/фільму: від мелодрами до елементів хорору, від комедії до трилера чи пригодницького кіно. Іноді хотілося просто слідкувати за тим, як солісти справляються із технічними викликами твору, одночасно змагаючись як з інструментом, так і одне з одним. То ж тривалі оплески з позиції залу виглядали нагородою не лише за якісну музику, а й за видовищність дійства.

«Астероїди» Віталія Вишинського. Погляд із залу.

Цикл п’єс для фортепіано Віталія Вишинського має підназву «музичні об’єкти для білих і трохи для чорних клавіш». «Астероїди» можуть бути не лише яскравим концертним твором, а й методичним посібником для знайомства дітей із сучасною музикою. Крім того, в першочерговому задумі твір існує як літературно-музичний, адже, окрім музичних п’єс, цикл має досить розгорнуту текстову частину, яка і розкриває усю програмність. «Астероїди», згідно з програмою, – це образи п’ятьох композиторів ХХ-ХХІ ст., котрі вплинули на розвиток сучасної музики. Тож кожна п’єса присвячена одному з них: «С-1912» Джону Кейджу, «S-1882» Ігорю Стравінському, «H-1895» Паулю Хіндеміту, «[B]-?» недосліджений, «А-1939» Луї Андріссену. П’єси, з одного боку, наслідують стилю відповідного композитора, а з іншого – демонструють авторську рефлексію, що в певний момент переростає в ціле ліричне споглядання («[B]-?»). Крім того, майже всі п’єси побудовані виключно в діатоніці по білих клавішах роялю (окрім 5-ої та кількох тактів 3-ої).

Утім, на концерті Костянтин Товстуха виконував цикл без програмного бекґраунду. П’єси йшли одна за одною без звернення до назв кожної з них. Одразу може здатися, що твір, позбавлений своєї літературної складової, втратив суттєву частину змісту. Однак, слухачам все ж були надані координати озвученою підназвою «Астероїдів», то ж слухання перетворювалось на гру «спробуй віднайти чорні клавіші серед білих». Подібна інтерпретація також цілком заслуговує на увагу, адже [В] може бути і [В]иконавець. 

Погляд зі сцени.

Тому, хто перегортав ноти – усю літературну програму видно було. І тим очевидніша роль виконавця у цьому космічному сузір’ї. Особливо захоплювали масштаби сценічної витримки та безкомпромісної переконливості у втіленні концепції. В фугованих епізодах, п’єсах з чуттєвою простотою всюди відчувався власний Ракурс.

«Фреска» для контрабаса та фортепіано Ярослава Верещагіна. 

Погляд із залу

Полішаровість фрески (розпису олійними фарбами по сирій штукатурці) у творі Ярослава Верещагіна яскраво підкреслено поліфонічним співвідношенням двох солістів. Час від часу центральний образ картини (тема) передається від одного інструмента іншому, в той момент попередній «художник» починає розписувати тло. Фактура п’єси чудово розкрила темброві властивості обох інструментів, а напівпрозорий відтінок романтизму завершив вечір піднесено-ліричною емоційною барвою.

Погляд зі сцени.

Тенденції мініатюризму у цьому концерті підсумувала «фресковість» п’єси пізнього періоду творчості українського композитора Ярослава Верещагіна, чия творчість після років незаслуженої паузи постає із забуття. В ній акумулюється комплекс рис, що стали визначальними для автора: тяжіння до діатонічності, певна «нова простота» та схильність до внутрішньо стриманої рефлексії. Відкриттям стали точкові спалахи барв експресії, неперевершено віднайдені Назаром Стецем та Костянтином Товстухою. Як казав Костянтин, «камерне музикування – найчистіше задоволення». Живописно натхненний, досконалий його ефект і на сцені, і в залі точно увійде в історію.

І, власне, «Астероїди», які десь в космосі, як недосяжні і далекі для нас, смертних, дають можливість тут, на Землі, писати фрески, так само і «Фреска», як полотно, на якому є місце і для астероїда, творяться ([В] – Виконавець) тут і зараз. На ХХХ Ювілейному Київ Музик Фесті.

З залу – Олександр Островський

Зі сцени – Дзвенислава Саф’ян