Григорій Овксентійович Довженко, майбутній художник-бойчукіст, народився 22 квітня 1899 року у селі Полтавка на Миколаївщині, нині — місто Баштанка. У цьому році виповнюється 120 років з дня народження художника.
Багато людей, організацій, музеев вшановують його ім’я, згадують та аналізують творчий шлях, який формувався під впливом багатьох подій, випавших на його долю.
В юності — переїзд з батьками в Казахстан, де Григорій вперше почав займатися малюванням. Далі було повернення в Україну та остаточний вибір професії — навчання в Одеському художньому інституті. Саме в цей він знайомиться з Олександром Довженко та Іваном Кавалерідзе, працює в кіно.
Важливим етапом у житті став переїзд до Києва, знайомство та співпраця з художниками-бойчукістами, вступ у 1925 році до АРМУ (Асоціації революційного мистецтва України), засновником та ідеологом якої був Михайло Бойчук. Захоплення візантійськими іконами, своєрідне поєднання українських традицій та сучасних форм у монументальних розписах були яскравою сторінкою творчого становлення особистості молодого митця. Після періоду плідної роботи та творчого піднесення настають важкі часи звинувачень у формалізмі та націоналізмі, репресії, арешти та розстріли. Тільки випадок допоміг йому уникнути тяжкої долі його друзів. Евакуація у Таджикістан в 1941 році залишила нам чудові замальовки східного побуту та портрети воєних років, цікаві антивоєнні плакати, ескізи до монументальних розписів. У 1950-ті роки Григорій Довженко працює над великими монументальними проектами у Новій Каховці, на Донеччині, у Рівному, на Хмельниччині, розробляє безліч чудових ескізів до орнаментів, творів декоративно-ужиткового мистецтва. Разом із командою архітекторів втілює монументальний проект декоративного оздоблення будинків у Новій Каховці. Натхненно працює над орнаментом ними пано, вручну вирізаючи кожен елемент. У цих рельєфах було застосовано його авторську техніку різьблення по сирому тиньку, за яку Довженко отримав патент та авторське свідоцтво у царині монументального мистецтва.
Стилізація орнаментів та фігур, велика художня культура та природній смак, поєднані з національними традиціями, не були в повній мірі оцінені тодішньою радянською владою. Але Довженко зміг не зрадити своїм творчим принципам, ідеям духовного відродження, які набув, ще працюючи з Бойчуком. У цей час художник продовжує писати станкові картини, пейзажі київських околиць, натюрморти, створює ряд формальних, абстрактних композицій, розписує декоративні керамічні тарілки. В усіх своїх роботах він продовжує непохитно втілювати творчі принципи свого вчителя та друзів — художників «Розстріляного Відродження».
На протязі всього творчого життя Григорія Довженка не полишають думи про національну ідею та визвольну боротьбу українського народу. Їм створено багато портретів поетів, письменників, відомих діячів української культури.
У 60-70-ті роки він глибоко вивчає історію та цікавиться періодом Київської Русі, працює над серією монументальних робіт, серед яких важливим є велике мозаічне пано у Києві «Кий Щек Хорив і сестра їхня Либідь». Ця робота залишається прикрасою лівобережжя Києва і у наші дні.
Багато художників-монументалістів України з великою повагою ставилися до Довженка та вважали своїм вчителем. Незадовго до смерті держава відзначила його творчий шлях — Григорій Довженко отримав звання Заслужениого художника України. Незважаючи на це, пропозицій від радянської влади щодо виставки своїх робіт він так і не дочекався.
Після смерті за ініціативи Спілки художників, родини, небайдужих друзів і поціновувачів його творчості, вперше було організовано персональну виставку Григорія Довженка.Сам художник, на жаль, її вже не побачив…
Я згадую ті дні, коли ми приїздили до дідуся в майстерню на вул. Сошенка 33, що у Києві. В останні роки життя він мені здавався трохи усамітненим, вів тихе життя, вивчав історію мистецтва, історію України, дуже полюбляв довгі прогулянки лісом у Пущі-Водиці. У моїй пам’яті він назавжди залишився справжнім митцем, людиною, яка самовіддано працювала кожен день у своїй майстерні. Він продовжував розробляти рецептури фарб та клеїв для технік монументального живопису, малював безпредметні композиції, створювала невеликі фрески, станкові картини.
З роками для мене все його життя та творчість поєдналися в один органічний образ справжнього українського митця.
Для кожного художника важливим є самовираження у власних творах, можливість показати їх людям на виставках та у музеях. Загалом, залишити своє висловлювання для майбутніх поколінь.Чи мав Довженко таку можливість при житті? Зараз розумію, що повною мірою — ні. Чи сприйняв він всі зміни, що відбулися у радянські часи – гадаю, що ні. Чи зміг він залишитися справжнім Художником зі своїми творчими принципами, не схибивши високим ідеалам мистецтва? Впевнена — так.
Текст: Клавдія Довженко, онука.
