«Єврейські фейси в католицьких святих», — Євгенія Кононенко про загадки малих міст і великих митців.

Українська письменниця, перекладачка з французької та англійської, авторка феміністичної прози, киянка Євгенія Кононенко взяла участь у резиденції Літературного центру імені Аґнона в Бучачі. Приїхала на тиждень до дванадцятитисячного містечка на Тернопільщині, з якого походить Нобелівський лауреат з літератури Шмуель Йосеф Аґнон: перший із івритомовних письменників, який отримав цю премію.

У 2000-х роках у Кононенко вийшов роман «Жертва забутого майстра», вiн розповідає про події, що відбувались із жінкою, словами жінки, у трьох містах України: Львові, Бучачі та Києві. Лише стосуються ці події не так долі жіночої, як дилеми скульптора доби бароко Іоана Георгія Пінзеля: походження автора й мистецьких загадок у скульптурах, з якими майстер працював у Бучачі інакше, ніж у Львові. Роботи Пінзеля, єдині в цьому столітті, представляли Україну в Луврі Парижа.

Kyiv Daily поговорив із Євгенією Кононенко про реалістичний і містичний контексти в житті й творчості загадкового барокового скульптора і єврейського національного кумира-письменника, та який вплив у цих контекстах мав провінційний галицький Бучач.

З першого разу

Коли виникла ідея написати роман про Пінзеля, видавництво «Грані-Т» відправило мене до Львова. «Все, що тобі треба, там є», — сказали, та проплатили три-чотири дні перебування в місті. Малися на увазі музей Пінзеля і ще живий тоді Борис Возницький, який цей музей уможливив. До Бучача, однак, сказали не їхати, бо «там нічого нема». Був 2006 рік. Я приїхала на Покрову. Потім не уявляла, як би той роман мала написати, якби не зважилась зі Львова виїхати, хоча й усього на один день. Згодом письменниця Людмила Таран розповідала, що вона бувала в Бучачі й ночувала там у якомусь гостелі, де маршрутчики ночують. А я от не ночувала. Мені сказали, що нема готелю.

Ідея роману «Жертва забутого майстра» виникла з іронії. Скульптури Пінзеля — це роботи XVIII століття. До нього, на жодній іншій скульптурі я не бачила подібного хворобливого, а може, й насмішкуватого погляду у святого. Мене вразила іронія на обличчі. Це й стало головною інтригою, яку, звичайно, у своєму романі я не розгадала. Єшкілєв у його романі теж цього не розгадав. Чому такі святі мали тут місце? Можливо, тому що далеко від Ватикану, на задвірках Європи. Щоправда, інквізиції теж уже не було, бо ж вісімнадцяте століття, а не сімнадцяте чи шістнадцяте. 

Водночас, я не історикиня мистецтва і компетентної відповіді не можу назвати, але щось містичне в Бучачі відчула з першого разу. Тому в сюжеті роману теж мають місце коротка подорож до казкового Бучача і загадковий чоловік, який раптово поряд із героями з’являється, на щось важливе своєю історією їх наводить, і так само раптово від них зникає. Недаремно їздили. 

Загадки

Звичайно, Пінзель може бути туристичним брендом Бучача. Вранці ми говорили з організатором місцевих культурних подій. Він ображений тим, що майже всі скульптури перевезли до Львова. Вважає, могли би бути  тут, у ратуші. Мене теж не полишають Пінзелеві загадки. Перша стосується єврейских фейсів у католицьких святих, які не були властиві європейській сакральній скульптурі. Друга загадка – екзальтовані обличчя на межі з комізмом, чого теж у сакральній скульптурі не було. Я чула від поляків, що то взагалі якесь святенництво: «Як, у Божому храмі отакі викрутаси?!» Третя загадка — це загадка його долі. 

Може, Пінзель і зовсім не був пов’язаний з євреями. Одружився з польською вдовою, відвінчався в костелі. Як мені пояснювала історикиня Наталя Яковенко, якщо він офіційно висватав вдову, значить, був чесного роду, мав документи в порядку, не був незаконно народженим. Отже, Пінзель не приблуда, але звідки прийшов — невідомо. Книжки, де записано, що такий-то і такий-то народився і був хрещений, нема. Щоправда, мені іноді здається, він ішов не з Німеччини, а з Чехії. Неподалік Праги є благодійна лікарня Кукс, яку я бачила, прикрашена такими же скульптурами. Їх дуже важко зафотографувати, навіть теперішньою цифрою. Також є ще запис про новий шлюб Пінзелевої, який відбувся дуже швидко після його зникнення. І от ще одна таємниця, розгадки якої нема. В романі я навмисне певної версії не висувала, тільки гіпотези.

Четверта загадка: а чи можливо наблизитись до розгадок, чи це було так давно, що нічого з’ясувати не можна? П’ята загадка стосується сучасності: чому виходить щоразу інша фотографія? Він же ніяк не міг цього передбачити. Здається, навіть титани Відродження не мають таких загадок, без ніяких відповідей до сьогодні.

Хтось їх бачить, а хтось – ні

У Львові я дивилась на фейси святих біля Катедри. Вони звичайні, нічим не ішні, як по всій Європі. Нема тієї екзальтації на межі з комізмом, яку видно у роботах Пінзеля. В церковній сакральній скульптурі звикло немає тілесної краси, але є обличчя. Це конфлікт світської скульптури і церквоної. Обриси тіла майже не показані. Я ж бачу конфлікт між юдейською і грецькою лінією теж у сакральній і світській скульптурі. Іудаїзм забороняв зображення тілесності. Юдеям не дозволялось втілювати  людські образи, поки в двадцятому столітті не почалося. 

Щодо Пінзеля, то невідомо досі, чи він єврейського походження. Могло бути, що хрестився, тому що хотів робити дерев’яні скульптури, а релігія забороняла. Це всього лиш гіпотеза, та його витвори мають виразно єврейські обличчя. Навіть Авраам, який намагається вбити Ісаака, дуже схожий на Леоніда Фінберга, директора Інституту Юдаїки. Леонід не ображається, а я фактично не маю до цього відношення (усміхається). У Львівському Домініканському костелі національно нейтральні обличчя, тоді як у Пінзеля нельвівського – вони відверто єврейські, при чому в стані екзальтації.  Ніби грає єврей на скрипці, і так захопився, що набув блаженного вигляду. Це передано в скульптурах. Чому? Звідки? Подібного не знайти в християнській традиції.

Аґнон жив у Бучачі значно пізніше. Тоді, коли Пінзель з якихось міркувань прийшов до міста, тут мешкало 70% єврейського населення. Це й відображають його скульптури. Зрештою, всі апостоли якого роду? Не обов’язково знати Тору, достатньо Євангеліє, яке євреї читають зовсім не так, як християни. Та й ангелів вигадав юдаїзм. Вони прописані в Талмуді. З їх допомогою Бог спілкується з людьми. Хтось їх бачить, хтось — ні. На цьому побудована єврейська містика.

Моя містика

«Вигляд темного лісу й мідь його листя стіною оточили лик світу», — епіграф на початку згаданого вже роману є цитатою з Аґнона. Це моє особисте, моя мідь, моя містика. Коли тоді, на Покрови, приїхала до міста, я дійсно побачила над Бучачем ліс і гори мідного кольору, а потім прочитала цей опис у творі. Аґнон, який тут не один рік пережив, теж так бачив. А сказали не їдь! Бучач мене вразив. Моє перше в Україні красиве, мальовниче, маленьке місто. Я знала, що є Львів, Ужгород, Одеса, Харків, але що райцентр може бути таким гарним, не могла собі уявити. Тому в романі багато особисто мого. Не даремно зробила головною героїнею жінку. Через її імпресії розповідаються події. До того бачила маленькі історичні містечка Франції та Голландії, але в Україні, коли траплялися поїздки, не було нічого такого чудового. Типові спальні райони й убогі сільські будиночки. 

Містичні зусилля

У 2000-х роках я мало читала Аґнона. Мій текст починається цитатою з його тексту, але стається це випадково. Коли “Жертва забутого майстра” писалась, єврейська тема нав’язалася сама собою. Очевидно, щось тут, у Бучачі, було дуже важливе. Єврейство впливало мимоволі, несвідомо. Пінзель зображав єврейські фейси в католицьких святих. Аґнон писав свою літературу, два століття опісля. Тут варто згадати, що Йосеф Шмуель Аґнон був сином хасида й часто писав про хасидів. А в їхній релігійності  сильніша містична складова.

У своєму романі я зауважую про особливе вміння відключитись від того, що заважає. Нам часто заважає. От якась думка дивного плану промайнула, і ми її не розвиваємо. Містичні зусилля – це вміння відкинути раціональне й зосередитись на цій думці. Іноді вона може бути дуже сильна й сама прожене все, що заважає, а іноді їй треба допомогти. Можливо, краса Бучача впливала так на світовідчуття Аґнона. Згодом він, звісно, полишив місто. Було тісно, бракувало розвитку — його цікавили великі істини єврейства. Але через багато років знову повернувся. Тоді чимало написав. Серед іншого, про неймовірну красу Бучача, зумовлену гористістю. Цілком можливо, що і на Аґнона, і на Пінзеля мав містичний вплив той самий краєвид.

Раціоналістичний текст

Думаю, як виглядало місто тоді. Ну, не було багатоповерхівок, але двоповерхові будинки були. «Проста історія» Аґнона описує правдоподібну версію життя однієї міської родини, абсолютно єврейської, але світської – родини торговців. Мені зрозуміле кохання, про яке він розповідає: дівчина-покоївка і панський синочок. Вона відчуває, що її шлюб не здійсниться через відсутність грошей. Вирішує не боротись, а йде зі своєї бідної родини в найми до багатої. Звичайно, головні герої залишаються закоханими, проте навіть не цілуються. Кохання описується як сильне. 

Якщо в інших текстах Аґнона, я бачила суто єврейські правила, яких у нас немає, то в цій історії я бачу — все, як у людей. Коли чесно описати єврейську родину, то будь-яка інша впізнає там себе. Я ще побачила Мавку, яка не захотіла боротися за Лукаша. «Проста історія» — це абсолютно раціоналістичний текст. А сам Аґнон, до речі, одружився без батьківського благословення. Узяв собі за дружину таку, яку сам захотів, а не таку, яку йому просватали батьки, хоч і був сином хасида. Начебто жили добре.

Зараз у Бучачі мешкає єдиний єврей, як мені сказав місцевий житель. За дружину має українку. Їхні діти вже не вважаються євреями. Таких шлюбів після Другої світової війни укладалося багато. Бувало, наприклад, жінки переховували євреїв, і згодом порушувалися юдейські правила. Хоча й у період між війнами багато євреїв також відійшли від юдаїзму. Тема євреїв — сторінка Бучача.

Текст: Марта Коник

Фото: Юлія Микуляк