Важлива розмова: генеральна директорка Одеського національного академічного театру опери та балету Надія Бабіч  та  генеральний директор-художній керівник Львівської національної опери Василь Вовкун (та народний артист України)  розповідають про те, яким має бути «менеджер опери», як він мусить й може керувати колективом і вибудовувати процеси, щоб створювати модерні, розумні, яскраві проєкти в культурі.

Що значить для вас ваш театр?

Надія Бабіч: Театр для мене – це все моє життя, це моя любов, мої мрії і моє натхнення, як би пафосно це не звучало. Інакше просто неможливо. А  враховуючи, що мова йде про Одеську оперу – найстаріший в Україні оперний театр, який має таку розкішну біографію, то, звісно,  зрозумілою стає і міра відповідальності, і ставлення до нього: я дуже його люблю і роблю все для його процвітання!

Василь Вовкун: Театр може існувати в середині нас і поза нами. Що це означає? Без відчуття і розуміння природи театру взагалі неможливо викристалізувати концептуальну ідею її окремої інституції, що покликана перейматися духовним змістом в тому чи іншому просторі та часі.

Для мене театр Львівської національної опери – це платформа утвердження творчого «я» колективного і свого творчого «я», які впливають один на одного в пошуку нових форм, індивідуального стилю, злободенності піднятих тем, використанні новітніх технологій тощо. Це творчий період мого остаточного переконання, що театр існує і в мені, і поза мною. І тут найважливішим є правдиве та органічне поєднання їхнього очолення і оформлення.

Директор – це технічна робота? А яка? Директор оперного театру – чи тільки менеджер? У вашій роботі є місце для творчості, для розвитку?

Василь Вовкун: Техніка, як одна із властивостей, необхідна в будь-якій професії. В театрі, зокрема, вона існує і в грі музиканта, і у співі вокаліста, і у пластиці артиста балету. Її присутність полягає у вимірі таланту відсутності. В повсякденній роботі директора театру техніка теж має бути непомітною. Яка її сутність? Для мене: «Бути всім для всіх!».

Надія Бабіч: Директор не може  виконувати тільки технічну роботу, адже театр – це «виробництво творчості», де технічні, виробничі, творчі складові переплетені і тісно пов’язані. Це, на мій погляд, робота координатора, продюсера, менеджера, який знає кожний етап процесу вибудови  нової вистави. Я мрію про створення нового українського музичного театру, тому, як менеджер, знаходжусь у постійних пошуках тих творчих постатей, що в змозі втілити моє бачення сучасного, актуального театру. Ці мої мрії вдалося, на мій погляд, втілити у документальному балеті «Долі», де  є намагання осмислення подій, пережитих Україною у 2014 році, які до цього часу хвилюють суспільство. Балет було створено на музику написану талановитою українською композиторкою Юлією Гомельською  безпосередньо для цього проєкту, у постановці молодого балетмейстера Сергія Кона. Я виступила авторкою ідеї проєкту.

Василь Вовкун: Менеджмент, як відомо, полягає в процесі планування, організації, мотивації та контролі і є необхідним для формування та досягнення цілей організації.

В оперному театрі цей процес поєднує творчу і технічну складову воєдино задля створення успішного мистецького продукту. Без творчого начала тут не обійтись нікому, не кажучи вже про  постійні саморозвиток та самовдосконалення.

Мій особистий досвід унікальний тим, що він завжди поєднував творчі і менеджерські якості, опираючись на пізнання сучасного європейського культуротворення. Свідченням цього є втілення понад триста п’ятдесяти мистецьких акцій, захищена наукова дисертація по культурології, написаний  підручник «Мистецтво режисури масових заходів», нещодавно мені присвоєно  наукове звання «професор».

Гендиректор це ще і художній керівник? Як ви до цього поєднання ставитеся? Це заважає?

Надія Бабіч: Я вважаю, що функції гендиректора і художнього керівника важливо було б розмежувати, оскільки поєднання в одній особі інтенданта та творчо-мистецького керівника – це шлях, який може привести до авторитарного стилю керівництва.  Сподіваюсь, що моя думка слушна. Дані посади вимагатимуть від керівників знаходження у постійному діалозі, шукаючи найбільш оптимальні рішення.

Василь Вовкун: Це поєднання  двох посад в одній у процесі мого усвідомлення і ставлення зазнавало  певних еволюційних змін. В радянський час генеральний директор-художній керівник відповідав  не тільки за творчий процес, а, насамперед, за ідеологію і т.п. В новітню добу, а це майже десять років, ми витратили час на болісне розмежування цих, здавалось би, несумісних між собою складових. Під час обговорення проекту Закону про перехід творчих колективів на контрактну систему теж зав’язалася дискусія на цю тему. Я  відстоюю окремішність вище зазначених посад з одним суттєвим застереженням, що стратегічним керівником театру має стати художній керівник, креативна творча особистість. На зразок театру «Берозілля» і Лесь Курбас, Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької чи Київський академічний український драматичний театр ім. І. Франка і Сергій Данченко.

У Львівській національній опері  ми обійшли цей формалізм і розподілили посадові обов’язки таким чином, що генеральний директор-художній керівник розробляє стратегію, творчу програму і відповідає за її втілення, а директор-розпорядник, виходячи з її засад, керує технічними та господарськими питаннями. Це не означає, що ми  не свідомі того, що відбувається паралельно. В результаті це дає можливість запобігти перевантаженості і дублюванні обов’язків один одного, дає свободу особистісних дій і вимагає персональної відповідальності.

В Європі на сьогодні поєднання функцій генерального директора-художнього керівника виконує інтендант (від французького intendant, керуючий), цей термін взятий з військової термінології. Інтендант в театрі відповідає як за художню стратегію, так і за фінансову сторону.

Директор впливає на те, щоб театр став живим простором, експериментальним майданчиком, а не музеєм?

Надія Бабіч: Впевнена, що Театр-музей у сучасному вітчизняному і світовому театральному просторі приречений на знищення. Ми постійно заходимось у пошуках нових форм і форматів театру, хоча не можу сказати, що все відбувається так, як я хочу. Треба враховувати, що Одеська опера – це театр, що має велику спадщину, яка потребує шанобливого ставлення, тому часто я змушена знаходити компроміси. Але експерименти і пошук нового для мене завжди цікаві і важливі, це є моя філософія життя. Шукаючи таланти, дійшли висновку про необхідність створення у театрі стажерської групи. Після проведення конкурсного набору відібрали молодих і, на наш погляд, перспективних солістів. Зараз на нас чекає копітка робота по підготовці майбутніх зірок оперної сцени. В планах найближчим часом концерт, що буде зроблений силами стажистів в рамках проєкту «Одеська опера у палацах та музеях».

Василь Вовкун: Під час конкурсу на посаду керівника Львівської  національної опери, а пізніше перед творчим складом театру, я задекларував програму розвитку на п’ять років під назвою «Український прорив», що зараз і втілюється в життя.

В ній, зокрема йдеться про те, що «Український прорив»: 

• це творчий прорив вітчизняного оперного і хореографічного мистецтва в європейський контекст з його різноманітними формами і стилями, викликами та експериментами;
• це вихід з театру-музею, в якому світ завмер і відсутні будь-які живі рефлексії;
• це перехід в сучасний простір, де відчувається час і його актуалізація;
• це написання і втілення нових оперних і балетних постановок українських композиторів;
• це сучасний менеджмент, як інструмент для  подальшого становлення ЛьвівОпера, як центру культурного впливу на теренах України та  іміджу за межами країни, тощо.

За чотири роки ефективної праці в кожному із задекларованих напрямків командою театру зроблено чимало вагомого та інноваційного.

Хто в театрі впливає на репертуар?

Василь Вовкун: Репертуарна політика театру, власне, випливає і формується виходячи із творчої програми «Український прорив». Концептуально вона обіймає три напрямки – музику українську, зарубіжну і камерну.

Українська музика. Ми всі свідомі того, що  українська музика у вітчизняних театрах відсутня, якщо не ховатись за Наталку, Запорожця чи Тараса Бульбу. Така ситуація заставляє задуматись над «соціальним почуттям», термін Михаїла Чехова. Без «соціального почуття» театр відриває себе від реального життя, вірніше, від національного культуротворення. Музика другої половини ХХ початку ХХІ століття відсутня. Це нонсенс. Тому ми взяли до репертуару не тільки вже написані твори, як «Цвіт папороті» Є. Станковича чи «Весну священну» І. Стравінського, а ініціювали цілий проект, як творче замовлення нашим композиторам. Так народилася опера «Лис Микита» Івана Небесного, закінчені партитури Є. Станковича «Страшна помста», Ю. Ланюка «Чуже обличчя», працюємо вже над балетом «Тіні забутих предків» на музику Мирослава Скорика, восени запланована прем’єра опер Д. Бортнянського «Сокіл» та «Алкід». Тим часом також працюємо з композитором О. Родіним над майбутнім балетом за твором С. Лема та Вірком Балеєм над оперою «Червона земля».

Ось так ми вгамовуємо власне і глядачеве «соціальне почуття».

Зарубіжна музика. Якщо торкнутися теми класичної європейської  музики, без якої оперному театру не обійтися, – тут існують теж задавнені проблеми і є свої мотивації. В репертуарній афіші театру не вистачає музики Штрауса, Дворжака, Бартока й багато іншої, а вона в Європі є надпопулярною. На сьогодні в Україні відсутній Ріхард Вагнер. А його опери на початку ХХ століття у Львівській опері були поставлені в повному форматі. Тут  і народилася амбіційна ідея  постановки Вагнерівського «Лоенгріна». Інший приклад – «Турандот» Дж. Пуччіні. Виявляється, що ця опера за 120 років ніколи не звучала на сцені нашого театру. Започаткування фестивалю LvivMozArt стимулювало до постановки Моцартівського «Дон Жуана».

 Ось такі мотивації у відборі зарубіжної музики. 

Камерна музика. На першому році моєї каденції з’явилась ідея відкриття в Дзеркальній залі Львівської національної опери Музичного салону для виконання камерної музики. Це було досить проблемно, оскільки вимагало немалих затрат для закупівлі роялю, вишуканих стільців, випуску окремої афіші, створення промоції і т. п.

Сьогодні музичний салон — це невід’ємна складова великої сцени ЛьвівОпера. Тут виступають музиканти не тільки зі Львова, а й з Києва, Одеси, Харкова, у тому числі зарубіжні колективи. Тут також пройшов фестиваль моноопер.

Два роки тому було оголошено Всеукраїнський конкурс на написання камерної опери, а також її режисерської експлікації. Конкурс завершився, визначились переможці, але, на жаль, постановки не відбулися через коронавірус і простій.

Сподіваємося, що будуть написані і камерні опери.

Підсумовуючи питання про репертуарну політику театру можна констатувати, що вона не може будуватися за якимось наперед придуманими принципами. На неї також впливають такі чинники, як творчі можливості колективу, креативність режисерського задуму, технічний райдер, не кажучи вже про комерційну складову чи глядацькі запити.

Технічно цей процес виглядає так. Коли художнє  керівництво і дирекція прийняли спільне рішення по тому чи іншому музичному твору, воно виноситься на обговорення і затвердження Художньої ради театру.

Надія Бабіч: Складання репертуару – це багатоскладовий процес, в якому беруть участь головні спеціалісти і представники ключових творчих  підрозділів. При формуванні репертуару в першу чергу береться до уваги підтримка творчої форми артистів, враховується інтерес глядача до тієї чи іншої вистави. Важливим аспектом є і фінансова складова: наскільки прогнозується наповненість глядацької зали. Зараз, знаходячись вже рік в умовах карантину, розробляти репертуар неймовірно складно. Бо це, на сам перед,  планування, а як можна щось планувати, коли постійно очікуєш на зміни.

Яке має бути співвідношення світового репертуару і нашого, українського? Ідеальні картина.

Надія Бабіч: Це дуже болюча тема – співвідношення світового і вітчизняного репертуару, хотілось би ідеальної картинки – 50/50… І ми працюємо над вирішенням цієї задачі, маємо в репертуарі унікальні твори: оперу – балет «Вій» на музику видатного українського композитора XX ст. В. Губаренка, балет «Долі» сучасної української композиторки Ю. Гомельської, концертні програми «Спадщина U.A.», «Музика шевченківського слова». В репертуарі є дві вистави, що є раритетною національною класикою —  опери М. Аркаса «Катерина» та С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Плануємо постановку балету для дитячої аудиторії —  «Бал казок» на музику Ю. Шевченка.

В планах театру також постановка опери «Катерина» за мотивами творів Т. Шевченка на музику композитора О. Родіна, режисерка О. Тараненко, художник – постановник І. Анісенко, головний художник театру. Це має бути  унікальна подія: по-перше, музику і лібрето вже створено талановитим українським композитором сучасності Олександром Родіним, якому притаманний глибокий, філософський погляд на музичний текст. По-друге, творчий імпульс пошуку сучасного переосмислення класичної опери об’єднав постановчу групу і, ми впевнені, успішно буде втілений в цьому авторському проєкті Одеської опери.

Василь Вовкун:Ідеальної картини, на якій гармонійно співвідносилися б світовий та український репертуар не має і в найближчому часі не передбачається. Бракує фарб, а вірніше музичних партитур вітчизняних композиторів. Хотілось би на перших порах досягти хоча б однієї третьої репертуарної афіші з українськими творами. І тут замало ініціативи самих оперних театрів України, які самотужки намагаються вирішити дану проблему. Очевидно, це має стати певною стратегією Міністерства культури та інформаційної політики України, Українського культурного фонду.

Який ви директор – демократ, диктатор?

Василь Вовкун: Сьогодні ми легковажно оперуємо і часто маніпулюємо певними визначеннями, тлумачачи їх по-своєму, вкладаючи той підтекст, який нам вигідно.

Повернемось до посади генерального директора-художнього керівника театру. Я вже окреслив її дискусійність, оскільки вона сама по собі передбачає необмежену владу і навֹ’язування своєї волі іншим. Цей факт став реальністю. Але усіх керівників творчих колективів аж ніяк не назвеш диктаторами. І якщо звернутись до історії світового театру, там можна пересвідчитись, що  більшість театральних реформ зробили саме подібні натури. Та й сама природа театру, правду кажучи, побудована на боротьбі, на жорсткій конкуренції й про демократію тут не йдеться.

Демократія в театрі, на мій суб’єктивний досвід і погляд, полягає в добровільному об’єднанні творчих людей «на вірі», які осяянні осягненням стратегії та програми, що ініціюються лідером.

Такий театр часто називають авторським.

А виходячи із запитання, тут народжується нове поняття – демократична диктатура…

Надія Бабіч: Хто знає, де закінчується диктатор і починається демократ? Це досить риторичне питання. Приведу лише один приклад з мого директорського життя – жодне питання відвідання мене особисто, жодний телефонний дзвінок не залишається поза моєю увагою. Намагаюсь буди відкритою для діалогу та дискусії. Але театр це величезне, дуже складне виробниче підприємство, в якому іноді без авторитаризму неможливо.

Надія Бабіч: Директор не може  виконувати тільки технічну роботу, адже театр – це «виробництво творчості»

Як ви ставитесь до  фаворитизму в театрі?

Василь Вовкун: Якщо в театрі є програма та професійно-амбіційна команда, яка наповнена творчою енергією реформування, тоді фаворитом стає творча інституція. Так, ми прагнемо, аби ЛьвівОпера була фаворитом.

Надія Бабіч: Вся історія театру і, зокрема, оперного, починаючи з 17 століття, – це в тій чи іншій мірі історія про злети і падіння, шалений успіх і непризнання…Театр – це океан пристрастей, і, я вважаю, одне з важливих завдань керівника – вносити рівновагу у роботу театру, а фаворитизм, у цьому контексті, загроза стабільній праці театрального колективу. І, взагалі, для мене ця тема протиприродна.

Як ви взаємодієте з колективом? У театрі є HR-підтримки, особистісного зростання?

Надія Бабіч: Я постійно включена в процес взаємодії з колективом, бо в цьому є ключова застава успішної роботи театру.

Василь Вовкун: Відносини та взаємодія з колективом – це процес і процес не простий, проте у нашій ситуації досить динамічний і позитивно-прогресивний. Можливо цьому сприяло й те, що мені кілька років довелося працювати на посаді художнього керівника Львівської опери і пізнати її зсередини. Тому перші зусилля були направлені на зміну емансипації попередньої системи існування в театрі, формування нової команди аж до певного насаджування власної візії нового театру згори вниз. І на це пішло два роки.

Сьогодні ситуація інша. Запроваджена лінійна система управління, за якою кожен заступник генерального чи художній керівник цеху приймають самостійні рішення і відповідають за них. Художні керівники творчих цехів наділені особистісними повноваженнями у проведенні конкурсів, формуванні  кадрової політики, створення атмосфери в підрозділі, професійне й особистісне зростання своїх працівників.

Рік  тому дирекція і художнє керівництво театру затвердили Стратегію Творчого Зростання, в якій, зокрема, йдеться про постійне проведення профільних майстер-класів, уроків з акторської майстерності, пластики, гриму, культури одягання костюму. Також вже з цього сезону мали розпочатися курси з італійської, німецької та англійської мов. На жаль, через ковід і простій наші плани перенеслися. Атмосфера у Львівській національній опері на сьогодні особлива — творча і робоча.

Як працює система запрошених режисерів, солістів, прим – на сезон або на одну постановку?

Надія Бабіч: Вважаю, що система запрошення режисерів на постановки чи виконавців на ті чи інші партії є поточним виробничим процесом, оскільки театр потребує весь час нових творчих імпульсів. Ця практика стимулює як артистів, так і постановчу частину до особистісного зростання.

Василь Вовкун: «Український прорив» декларує запрошення до співпраці відомих співаків, танцівників, хореографів, хормейстерів, режисерів, диригентів.

Кожного місяця у Львівській опері відбувається творча подія за участю  запрошених відомих імен. На такі події реагує не тільки глядач, але й творчий колектив, який професійно підтягується й отримує наглядний майстер-клас прямо на сцені. На заплановані прем’єри проводимо кастинги виконавців і внутрішні, і всеукраїнські. Переможців запрошуюємо на постановку. Крім того, на постановки запрошуюємо і  диригентів, наприклад, В. Сіренко, О. Линів.

На два сезони запрошували італійського балетмейстера Марчелло Алджері, який поставив балет «Весну священну» і «Пульчинеллу» І. Стравінського, хореографію в «Дон Жуані» В.-А. Моцарта та «Лис Микиті» І. Небесного. Оскільки оперна режисура в Україні тільки народжується,  тому без запрошених не обійтися.

За цей період в ЛьвівОпера ставили:

— Міхал Знанецький (Польща) – «Турандот» Дж. Пуччіні

— Міхаель Штурм (Німеччина) –  «Лоенгрін» Р. Вагнера

У вересні плануємо прем’єру двох опер Д. Бортнянського «Сокіл» та «Алкід» у постановці режисера Баварської опери Андріаса Вайріха, за пультом диригуватиме Оксана Линів.

Подібна система запрошених артистів через нинішнє законодавство стає під загрозою, оскільки, за нинішнім законодавством потрібно проводити тендер. Абсурд. Міністерство культури, так видається, такий підхід підтримує.

Існує ще одна серйозна проблема – це відсутність Закону про театральну копродукцію. Саме з цих причин нам не вдалося втілити разом з Братиславською оперою проект «Казки Гофмана» Жака Оффенбаха, над яким розпочав роботу Андрій Жолдак. У зв’язку з цим ми відмовляємося від цікавих європейських пропозицій.

Зміна будь-якого керівника театру – процес болючий?

Василь Вовкун: І так. І ні. Залежить.

Надія Бабіч: Вважаю, що зміни необхідні. Дійсно, цей процес, як і на кожному виробництві, так і для кожної людини непростий. Але, як показує життя, зміна обставин відкриває нові можливості. От, зараз, яскравий приклад: на 28 березня у репертуарі театру було запланована непересічна подія – всесвітньо відома  диригентка Оксана Линів мала стояти за диригентським пультом опери «Євгеній Онєгін»! Але стався локдаун. Що робити? Знімальна група Дойче Велле, яка мала зробити зйомку цієї події, сама Оксана вже в дорозі, відміняти не можна. Ми робимо неможливе, переформатовуємо увесь процес і робимо запис  фрагментів опери і даємо можливість «пролунати» нашому театру у медіа-просторі Європи.

Конфлікти – обов’язкова складова життя оперного театру?

Василь Вовкун: Львівська опера, на мій погляд, виняткова за своєю творчою атмосферою. Якщо тут і виникають локальні конфлікти, ми стараємось одразу ж їх вирішувати. А ще краще йти на випередження і, таким чином, не допускати їх.

В попередні роки існував давній конфлікт між дирекцією і профкомом театру. Ми його не тільки вирішили, а й, чи не єдині в театральній сфері, підписали новий Колективний договір, який врегульовує трудові відносини між дирекцією і трудовим колективом, враховуючи Закон про контрактну систему.

Васіль Вовкун: В Європі на сьогодні поєднання функцій генерального директора-художнього керівника виконує інтендант (від французького intendant, керуючий), цей термін взятий з військової термінології.

До речі, про Закон. На мою думку, він справді актуальний і на часі, але потребує вдосконалення і доповнення, виходячи із практичних потреб. Що я маю на увазі? За Законом директор одноосібно має право розірвати контракт з тим чи іншим творчим працівником. Така практика породжує звинувачення директора і в суб’єктивізмі, і в диктаторстві, і з цим важко не погодитись. Що ми зробили? Розробили власне Положення і затвердили його наказом  директора, в якому йдеться про переслуховування (перегляд) артистичного персоналу, в якого закінчується договір контракту. Сам процес ініціюють художній керівниками творчих цехів. Для переслуховування (перегляду) створюються профільні комісії у складі не менше п’яти осіб. Результати переслуховування (перегляду) секретар комісії подає на розгляд генерального директора – художнього керівника. І лише тоді директор приймає відповідне рішення. Таким чином ми, якщо хочете, «демократизували»  саму процедуру.

Нові умови, тобто введення контрактної  системи, часто спричиняють гучні конфлікти і в багатьох творчих колективах і нам, очевидно, їх також не оминути. В таких випадках ми пропонуємо працівникам звертатися до судових органів. Добре, коли конфлікт інтересів не політизується і до нього не долучаються політики чи громадські організації, що часто має місце в подібних ситуаціях.

Надія Бабіч: Якщо згадати історію опери, то це, дійсно, історія конфліктів та, навіть, війн (між глюкіністами і піччіністами,  між Верді та Вагнером) тощо. За десять років моєї роботи в театрі як генеральної директорки мені вдавалося знаходити порозуміння і уникати гучних конфліктів. 

У вашому театрі існує інститут внутрішнього аудиту?

Василь Вовкун:  Вище наведений приклад переслуховування (перегляд) творчого складу театру і є певним внутрішнім аудитом. Сюди можна віднести постійний моніторинг діючого репертуару. Також напередодні кожного нового року ми запрошуємо фахівців для проведення фінансового аудиту. Інститутом це не назвеш, скоріше, це внутрішня практика.

Надія Бабіч: Так, в театрі існує внутрішній аудит бухгалтерської діяльності. 

Оперний театр – це бізнес? Як на нього впливає економіка країни? Які джерела доходів для вас (театру) основні? У театрі є стратегія як у бізнесу? І у зв’язку з цим – пошук коштів і конкуренція? Оперний театр може бути прибутковим без державного співфінансування?

Василь Вовкун:  Бізнес, як відомо, це підприємницька діяльність, що приносить дохід або прибуток. Такою діяльністю в нашому театрі є  продаж квитків на спектакль, на камерний концерт, на екскурсію. Сюди ми також відносимо оренду зали для проведення гастрольних міроприємств. Прибуток від цього бізнесу на пряму залежить від менеджменту, який і керується визначеною стратегією та  бізнес-планом. Так, вони у нас є, кожного року затверджуються і ними ми послуговуємось у своїй діяльності. Так з приходом нової команди менеджерів у Львівську оперу обсяг доходів театру за 2017 рік, порівняно з аналогічним періодом 2016 року, зріс на 61,7 %:

— реалізація театральних квитків збільшилась на 47,3 %;

— реалізація екскурсійних квитків зросла на 496 %;

— функціонування залу глядача для інших заходів – на 85,6 %.

Якщо держава гарантує колективу театру заробітну плату і часткове покриття комунальних витрат, тоді успіх театру визначається тим отриманим прибутком, який спрямований на його розвиток, а це, насамперед, постановки нових прем’єр. За чотири роки у Львівській опері втілено одинадцять нових назв з української та  зарубіжної музики, капітально поновлено один балет, не кажучи вже про постійні поточні ремонти та комунальні витрати. Наголошую, коштом театру від отриманого прибутку здійснюється його розвиток.

Чи впливає економіка країни на театральний бізнес? Дзеркально. Якщо в громадян знижується загальний матеріальний рівень життя, відповідно зменшується кількісний показник відвідування театру або ціна квитка не відповідає таким запитам.

Пошук додаткових коштів ведеться постійно, а як їх знайти, не маючи Закону про меценатство?..

Без державного співфінансування оперні театри ніколи не були, не є і не стануть прибутковими. Це доказує і європейська практика.

Надія Бабіч: Всі процеси, що відбуваються у країни відбиваються на діяльності театру. На мій погляд, треба розглядати економічну діяльність театру як бізнесову. А саме, залучати до постановочного процесу відомих режисерів, запрошувати визнаних виконавців, робити актуальну промоцію, тобто конкурентно спроможній мистецький продукт. 

Основні джерела доходів театру це продаж квитків поточного репертуару, надання послуг стороннім організаціям, платні послуги (екскурсії і фотосесії), спонсорська та меценатська допомога, виручка від гастрольної діяльності театру.

Історичний досвід демонструє, що театр є свідомо збитковим підприємством. Без державної підтримки, що покриває витрати на заробітну платню та в деякій мірі комунальні послуги театральна інституція не життєздатна. До речі, будівлі театрів, в більшості своїй, є пам’ятками архітектури. Капітальні видатки є величезною статтею витрат. Отже, без державної підтримки не обійтись.

Як побудована внутрішня комунікація в театрі? Наскільки важливі для вас зовнішні комунікації ( і це не тільки PR та CMM – зворотний зв’язок з публікою)?

Надія Бабіч: Функціональні підрозділи театру знаходяться у постійній комунікації, оскільки творчо-мистецька, технічна, постановочна, інформаційна та інш. знаходяться в постійній взаємодії. Також, дуже важливим є і зворотній зв’язок з  публікою. Зрозуміло, що це не тільки використання сучасного «набору» різноманітних соціальних мереж, але й такі форми, як опитування глядача, що прийшов на виставу щодо її подальшої долі. Наприклад, завершувала фестиваль «Зимовий променад в Одеській опері» прем’єра опери Ж. Бізе «Шукачі перлів» у концертному виконанні. Кожний відвідувач міг проголосувати за те, потрібно чи ні ставити цю оперу в повному обсязі. Глядач виказав своє бажання бачити оперу, як повноцінну виставу.

Василь Вовкун: Налагодження ефективної внутрішньої комунікації в театрі – важливий елемент, що позитивно впливає на робочу атмосферу та поглиблює розуміння стратегії творчої програми «Український прорив» й посилює відповідальність, як кожного зокрема, так і всього колективу за її реалізацію. Ми свідомі того, що ефективність і наш успіх на пряму залежатиме від ефективності комунікацій, типологія яких у нас полягає в наступному:

• комунікація дирекції і художнього керівництва театру;
• комунікація художніх керівників з відповідними підрозділами;
• комунікація між підрозділами;
• комунікація в середині підрозділів між працівниками на рівнях управління і процесу роботи;
• комунікація міжособиста;
• комунікація неформальна.

Основним чинником, яким ми керуємось для успішної комунікації – це бути завжди доступним і не втрачати зворотній зв’язок.

Основні принципи: взаємоповага, обֹ’єктивна оцінка  співробітника, визнання позитивного внеску підрозділу та  кожного зокрема, заохочення, схвалення, повага.

Основний постулат: «Бути всім для всіх!»

Зовнішня комунікація для нас є надважливою і стратегічною, оскільки сама сутність театру передбачає поєднання двох складових творчої і глядачевої, без яких театр просто не відбудеться. Обидві взаємодіють одна з одною через інтерес, враження, оцінку.

Стратегія зовнішніх комунікацій ЛьвівОпера поєднує два основні напрямки. Перший – це стратегічне  позиціювання і вибір конкретних кроків для побудови переваги та лідируючих позицій. Другий – отримання максимального прибутку для розвитку театру.

Характер і способи зовнішніх комунікацій, як відомо, формують імідж театру, а вони залежать від конкретних фахівців, яких в штатному розкладі не передбачено. Цю функцію взяла на себе дирекція, розуміючи, що  комунікація є фундаментальною основою без якої театр існувати не може. Якщо не брати до уваги значимість інформаційних послуг, тоді наші зусилля спрямовані також на контакти з офіційним, бізнесовим, туристичним середовищами, а також з  державними та громадськими організаціями, на розробку соціальних програм, в яких задіяні діти, сім’ї, лікарі тощо.

Тож, можемо стверджувати, що система зовнішніх і внутрішніх комунікацій утворюють єдиний інформаційний простір театру, що впливає  і на його імідж, і на рівень доходів.

Українські оперні театри взаємодіють між собою? Асоціація оперних директорів – це що за  структура, для чого, чи робоча вона?

Василь Вовкун: Коли ми вже заговорили про комунікації, то однією із них є взаємодія вітчизняних оперних театрів. На сьогоднішній день вона побутує на особистісних рівнях і, очевидно, не відповідає вимогам часу. Ця комунікативна компетентність залежить від нинішніх очільників театрів, їх досвіду, бажання ефективного спілкування та спільно діяти.

Це, безумовно, сприяло б пошуку нових  мистецьких стилів і форм, лобіюванню  законодавчих  ініціатив, створенню копродукції, формуванню сучасного покоління музикознавців навколо спільного  друкованого видання, якого ми не маємо, створенню міжнародного сайту, проведенню хоч одного іміджевого міжнародного оперного фестивалю чи конкурсу.

Саме з таких мотивацій кілька років тому я ініціював створення Асоціації директорів оперних театрів України. Положення про Асоціацію радо підтримало Міністерство культури. Ми провели кілька практичних зустрічей у Києві, Львові, Харкові і це вселяло велику надію. Але несподівано оголошено антракт, який затягнувся у часі.

У підсумку можу сказати, що ми звикли вирішувати свої справи окремішньо і, на жаль, так і не  навчились працювати разом для спільної мети. 

Надія Бабіч: Звісно, всі оперні театри України взаємодіють і знаходяться у творчій комунікації. Достатньо згадати гастролі Одеської опери, що відбулися до Національної опери України та до Львівської національної опери, і , відповідно,  гастролі труп цих славетних закладів до нас. Особливо важливо, у зв’язку з цим, проведення фестивалів, що привертають увагу до діяльності національних оперних театрів України. В Одеській опері таких фестивалів два –  «Оксамитовий сезон в Одеській опері» (серпень – вересень) та «Зимовий променад» (лютий). Цікава сторінка історії взаємодії театрів – це і створення копродукції Одеського національного академічного театру опери та балету зі Львівською національною оперою – «Набукко» Дж. Верді. Ще один крок на шляху взаємодії – Асоціація оперних театрів України, яка є дійовим інструментом у вирішенні важливих питань. Проблемні питання обговорюємо на онлайн зустрічах. І з нетерпінням чекаємо закінчення карантину, щоб відновити реальне спілкування. Сподіваємось, що VI фестиваль мистецтв «Оксамитовий сезон в Одеській опері», присвячений 30- річчю Незалежності України відбудеться, і глядач зможе почути, побачити зіркових виконавців, які будуть запрошені для участі у гала-концерті зі всіх оперних театрів України.

Асоціація оперних театрів України- це структура, що була створена за потребою нашого театрального життя. Звісно, що ми всі (директори театрів) постійно спліскуємось і обговорюємо важливі питання, притаманні театральній сфері. Адже  Асоціація дає більш широкі можливості  і більш дієвий інструмент для вирішення і втілення тих чи інших питань. І це стосується не тільки спілкування на рівні дирекції. Налагоджена дійова комунікація з кадрових, юридичних, виробничих та інш. проблемних питань між всіх театральних підрозділів.  

Як ви пережили карантин – які головні уроки карантину для вас?

Надія Бабіч:Коли у березні 2020 року увесь світ «зупинився», нам знадобилось лише декілька днів, щоб збудувати план дій  в умовах карантину. Звісно, що головним «транслятором» не тільки для нашого театру, а й для всіх театрів світу стали фейсбук, ютюб та інші соціальні мережі. Ми швидко зробили репертуар трансляцій наших вистав у запису, на закриття 210-го сезону та з нагоди Дня Конституції відбулася онлайн трансляція концерту. Крім того, було безліч цікавих форм спілкування на теми щодо історії театру, легендарних постатей тощо. 

Василь Вовкун:  Карантин ми досі переживаємо і, думаю, він не  останній…

Карантин диктує простій колективу театру, простій, в свою чергу, погано впливає  на професійну якість колективу, породжує фінансові проблеми, кардинально змінює всі творчі плани. Урок один – не загубити себе і не втратити в цих умовах вже набуте театром.

За що ви можете «дякувати» карантину? У театрі з’явились  Live – трансляції, онлайн – постановки, екскурсії, віртуальні тури (як це роблять західні театри)?

Надія Бабіч:Нам знадобилось лише декілька днів, щоб збудувати план дій  в умовах карантину. Звісно, що головним «транслятором» не тільки для нашого театру, а й для всіх театрів світу стали фейсбук, ютюб та інші соціальні мережі. Ми швидко зробили репертуар трансляцій наших вистав у запису, на закриття 210-го сезону та з нагоди Дня Конституції відбулася онлайн трансляція концерту. Крім того, було безліч цікавих форм спілкування на теми щодо історії театру, легендарних постатей тощо. 

Василь Вовкун: Дякувати карантину – лицемірство. За що дякувати?… За те, що в цей час несподівано втрачаєш друзів, колег, з якими немає змоги  навіть по-християнськи попрощатися?.. За те, що театр поглинає «чорна діра»?

Так, екстремальні умови всіх заставляють шукати нові форми спілкування із глядачем. Не вийняток і Львівська опера, яка першою в Україні підхопила ініціативу опери Віденської з показу своїх постановок в онлайні. Віртуальна екскурсія по театру на сайті театру постійно. Є ще й інші напрацювання.

Але сьогодні ми всі приходимо до висновку, що живого театру, його животворчість, ніколи онлайн не замінить.

Чи відчуваєте ви, як росте конкуренція? 

Чи є NOVA OPERA Влада Троїцького або «Модерн-Балет» Раду Поклітару конкурентними Вашим театрам?

Надія Бабіч:Конкуренція, здорова конкуренція, звісно, це для кожного театру нормальна форма існування. Але треба розуміти, що театр має різні форми, формати, є поняття, наприклад, авторського театру, як у випадку з «Модерн – балетом» Раду Поклітару. Чому Одеська опера має конкурувати з такого роду театрами і для чого? Кожний театр працює у своєму сегменті і має свого глядача.

Василь Вовкун:Жодної конкуренції я, особисто, не відчуваю, а тим паче, її зростання як процесу. Давайте питання сформулюємо по-іншому, а чи конкурентноспроможні названі театри на європейському ринку?… Одразу ж пафос їх значимості розмивається.

Так, NOVA OPERA Влада Троїцького як і «Модерн-Балет» Раду Поклітару — це крок вперед, хоча і запізнілий, але в наших умовах це виклик, експеримент  і його позитив полягає в тому, що він провокує закостенілість національних оперних театрів. Але їхня ніша ними ж самими наперед визначена.

Так, національні оперні театри застаріли і важко вибираються з творчого методу-соцреалізму. Вони сьогодні на етапі «пробудження». Сподіваюсь, що в найближчий час їхня творча архітектура зміниться, будуть проводитись чесні конкурси і в них перемагатимуть сильні особистості, творчі лідери.

Текст: Віка Федоріна

Фото надані прес-службами театрів