9 листопада в Національній філармонії відбудеться концерт, де поєднаються стара і нова музика. Останнім часом це стає тенденцією, яка свідчить принаймні про те, що нова музика перестає бути чимсь осібним, адресованим спеціальній (зазвичай невеликій) аудиторії, а поступово намагається завойовувати великі зали.
Одна з ключових постатей цього проекту – Олександр Щетинський, сучасний український композитор. Ми почуємо його твір, «Глосолалії» для оркестру. Розповідаючи в інтерв’ю Kyiv Daily історію написання цієї композиції, її сюжет, автор мимоволі наблизивcя до тих моментів, де музика перетинається із релігією. З ініціативи Щетинського в концерті бере участь молодий польський баяніст Мацей Фронцкевич, який зіграє сольну партію в новому Концерті для баяна з оркестром Кшиштофа Пендерецького – одного з найвідоміших сучасних митців
Із Мацеєм Фронцкевичем ви давно знайомі?
Вже кілька років. Він грав мою Сонату для баяна (рік написання – 1983 – О.Н.) ще до того, як ми познайомилися. Самостійно знайшов ноти у бібліотеці у Варшаві, і вивчив цей твір, абсолютно без моєї участі.
Як ці ноти потрапили у варшавську бібліотеку?
Вже не пам’ятаю, чи я сам колись передав ноти, чи видавець, бо ця Соната була видана на Заході. Мацей зіграв її, коли гастролював у Львові кілька років тому. Я не був присутній (на той момент ми не були знайомі), але послухав запис і був вражений, бо це дуже складний твір, а він вивчив його абсолютно досконало – і з технічної, і зі змістовної точки зору. Таке нечасто трапляється, особливо із музикантами, з якими не маєш особистого контакту. Я зрозумів, що Фронцкевич – неабиякий музикант, один із найкращих сучасних баяністів класичного напрямку. Пізніше він приїздив до Києва, ми познайомились, після цього листувалися, і він запропонував мені написати твір для баяна з симфонічним оркестром. Кілька тижнів тому я завершив Концерт для баяна. Він має програмну назву «Вознесіння» і присвячений Мацею Фронцкевичу. Прем’єра твору ще попереду. А в нашій київській програмі у виконанні Мацея прозвучить твір Кшиштофа Пендерецького – Concerto Doppio. Початково Пендерецький створив його для скрипки і альта з оркестром (звідси і назва «Подвійний концерт»), а Фронцкевич зробив його перекладення для баяна з оркестром. Прем’єра відбулася в січні цього року у Ґданську, тепер твір прозвучить і в Києві. До речі, це авторизована версія – Пендерецький бачив це перекладення Фронцкевича, схвалив його і невдовзі планує записати на компакт-диск. Це далеко не перший випадок в історії музики, коли концерт для одного сольного інструмента переробляють для іншого. Звісно, попередня версія не скасовується, просто на однаковому матеріалі постають два твори. Наприклад, скрипковий концерт Бетховена сам Бетховен переробив для фортепіано з оркестром. Його іноді умовно називають Шостим фортепіанним концертом, хоча відомо, що у Бетховена лише п’ять фортепіанних концертів. Також і в барокову епоху дуже популярною була практика перекладень. Зокрема, Бах так робив, причому перекладав для інших інструментів не лише власні твори, але й твори інших композиторів, нерідко переробляв і покращував їх.
Розкажіть історію написання «Глосолалій»?
Це досить старий мій твір, він написаний ще 1989 року для малого симфонічного оркестру. Твір для мене дуже важливий, завдяки йому я виграв свій перший композиторський конкурс на Заході – конкурс імені Казімєжа Сероцького в Польщі. Там дуже серйозне міжнародне журі було, складалося із легендарних постатей: Пендерецький (голова журі), Зиґмунт Краузе, Ґюнтер Шуллєр, Франсуа-Бернар Маш. Я на цьому конкурсі здобув головний приз і спеціальний приз. Там було надіслано кілька десятків творів. Як на кожному серйозному конкурсі, розгляд творів відбувався анонімно, тобто композитор надсилає лише партитуру без прізвища автора, замість нього – кодове гасло. Журі, розглядаючи ноти, не знає, де чий твір, а ім’я композитора відкривається тільки тоді, коли твір здобуває певну відзнаку. Тільки після цього відбувається його виконання і нагородження переможців. «Глосолалії» виконував Ґданський філармонічний оркестр під керуванням диригента Павела Пшитоцького. Дуже добре вони підготували. Спочатку було передпрем’єрне виконання у Ґданську, я їздив туди, брав участь у репетиціях, а потім ми всі поїхали до Варшави і тут пройшла офіційна прем’єра на фестивалі «Варшавська осінь». Це було 1990 року.
Ще за Союзу
Так, я тоді отримував ще так звану «виїзну візу» – фактично дозвіл тодішньої влади на те, щоб поїхати за кордон. Ця віза завжди дуже довго розглядалася партійними органами, незалежно від того, чи людина була членом партії чи не була (як я, наприклад).
Скільки вам тоді було?
Мені було 29 років. Зараз я розумію, що справа не лише в тому, що людина отримує перемогу у конкурсі. Значно важливіше, чиї підписи стоять у дипломі лауреата. Якщо це підписи таких людей, як Пендерецький, Краузе, Шуллєр, то це вже серйозно. Бо коли в журі такі люди, ніякої нещирості з їхнього боку не може бути. Конкурс для молодого композитора (яким був тоді я) – це хороший стартовий майданчик і дуже гарний механізм для початку. Це вже потім, коли набуваєш певних контактів і досвіду, конкурси не потрібні. Перемога на конкурсі гарантує виконання твору, причому гарними виконавцями і в гарному місці. А «Варшавська осінь» – це дуже серйозне місце для презентації своєї музики. За кілька років після Варшави цей мій твір грав також оркестр БіБіСі в Уельсі, я їздив до Британії, там теж було прекрасне виконання, емоційне, може, і стриманіше, ніж польське, але чудове за точністю і якістю звуку.
Спілка композиторів привітала вас із перемогою на конкурсі?
Було вітання від Івана Карабиця, тодішнього секретаря Спілки з міжнародних питань. Про результати конкурсу він дізнався з польського журналу.
Журнал «Рух музичний»?
Так, він передплачував цей журнал і в черговому числі знайшов інформацію про це.
Чому ви звернулися до релігійної теми? Це ж були 80-і…
Я віддавна думав про релігійні сюжети, релігійні елементи в музиці і в нашому житті. З юності читав Новий завіт, до Старого завіту дійшов трохи пізніше. За Союзу до 1987 року такі речі були майже заборонені, особливо в мистецтві.
Чи був у Вас момент інтересу до забороненого?
Був і такий момент, хоча не це стало вирішальним. Головним чинником була усе-таки щира внутрішня віра. Окрім того, релігія стояла у мовчазному супротиві до режиму, а я був налаштований доволі опозиційно, трішечки читав літературу самвидаву – був у курсі справи, так би мовити.
Чи були у вашій родині якісь традиції, пов’язані з релігією?
Ні, не було, радше позитивно-нейтральне ставлення до цього. За Союзу плекати і розвивати релігійність було важко, не всі на це наважувалися.
Який сюжет «Глосолалій»?
Сюжет полягає в тому, що на 50-й день після Воскресіння Ісуса Христа під час зібрання апостолів на них зійшов Святий Дух у вигляді вогняних язиків. Під впливом Святого Духу апостоли почали промовляти різними мовами, яких вони не знали, не вчили, і з того моменту християнство перетворюється на світову релігію. Чи цей сюжет описаний у моєму творі? Докладно ні. Це імпульс, який відображено дуже узагальнено. Але загалом ідея просвітлення, набуття якихось світлих якостей, ознак святості під впливом Святого Духу, ця ідея тут відбивається. Я взагалі вважаю, що назва твору – це дуже важлива річ. Вона не може бути довільною, обов’язково повинна стати частиною змісту твору. Коли людина читає назву, це створює певний ґрунт для сприйняття музики, воно стає набагато глибшим і змістовнішим.
В Україні виконували цей твір?
В Україні цей твір грали, якщо не помиляюся, двічі. Один раз диригував Ігор Палкін, а другий раз – Володимир Рунчак. Це було ще у 1990-і. Але з тих пір не грали. Так що зараз я чую його «новими вухами» на репетиціях.
Третє композиторське прізвище у програмі концерту – Моцарт. Дві його симфонії обіцяють зіграти в традиціях «історично поінформованого виконавства». Очевидно, це питання до диригента, але як на вашу думку, чи можливо зіграти «аутентичного» Моцарта засобами сучасного оркестру?
Віталій Протасов упродовж останніх років дуже захопився цим напрямком. Справа в тому, що в нотному тексті написано далеко не все, що потрібно зіграти музиканту. Вважається, що тільки 10 чи 20 відсотків того, що звучить, зафіксовано в нотах. Все інше не фіксується, бо це, по-перше, дуже важко –зафіксувати всю звукову палітру, і динамічну, і темброву. А по-друге, в ті часи, коли писали музику Моцарт, Бах чи Бетховен, не було потреби все виписувати в нотах, музиканти й так знали, як треба грати. З часом це забулося, тому почали виконувати Моцарта так, нібито це написав не Моцарт, а якийсь композитор епохи романтизму, наприклад, Верді або Чайковський. А це абсолютно інший стиль. І в ХХ столітті постав такий напрям, коли виконавці почали реконструювати той первісний стиль виконання, вивчати, якими штрихами грати твір, як робити фразування, як динамічно його вибудовувати. Є доволі багато літератури – трактати, підручники, де цей стиль описується. Коли музикант у нього занурюється, він починає сам розуміти внутрішню логіку музики. Власне цим займається Віталій Протасов із симфонічним оркестром філармонії. Оркестру це не легко, тому що їм доводиться перелаштовуватися щоразу, залежно від композитора, якого вони грають, але з того, що я бачу і чую, музиканти все більше захоплюються цим підходом.
Але ж музичні інструменти в епоху Моцарта були іншими!
Звичайно, легше і природніше грати давню музику на давніх інструментах. Але це не є аксіомою. Можна грати давню музику і на сучасних інструментах, а все одно звучання робити таким, щоб наблизити його до оригінального звучання.
Ми помітимо цю різницю?
Це було помітно вже тоді, коли філармонічний оркестр грав симфонії Гайдна. А стосовно Моцарта, то це не ті відомі симфонії Моцарта, які дуже часто звучать. Одна симфонія – дев’ята, її Моцарт написав у віці 14 років, а друга, шістнадцята, написана, коли йому було 16 років – для Моцарта цілком зрілий вік, він займався вже серйозними речами на той час. Але все одно це не той Моцарт, якого скрізь грають. У нього понад 50 симфоній, з них постійно звучать десь 7-8, а в нього всі твори – це шедеври, це той рідкісний в історії випадок, коли поганих чи слабких творів у автора просто не буває. В Києві ці симфонії грав лише Роман Кофман у своєму циклі усіх Моцартових симфоній. Так що ми маємо можливість почути маловідомі твори нібито добре відомого композитора Моцарта.
Спілкувалася Олеся Найдюк
ФОТО: Володимир Осипенко
