Сестро, я з тобою, — так пише краківська поетка Пауліна Підзік з самого початку польських протестів проти заборони абортів. Глибина її голосу дає силу, її впевненість не дозволяє впасти: віднині ми не самі.
Сестринство в її віршах — це ліс, де кожне міцне дерево має право на свободу, де самотність не дорівнюється тривозі. Не самотність, але усамітнення, спокій, прийняття. Це прийняття відгукується в пам’яті рядками Фрідеріке Майрьокер: “was brauchst du? einen Baum ein Haus zu / ermessen wie groß wie klein das Leben als Mensch”, —наскільки великим або маленьким є життя людини. Дерева лишаються вільними та самодостатніми, навіть коли переплітаються корінням або гіллям, але назважди пов’язаними між собою, тому що кожна травинка є частиною екосистеми, і одна без одної не існуватиме.
Сестро, чи відчуваєш ти в легенях цей простір? — питає Пауліна Підзік і відкриває для нас можливість відчути. Але якщо чужинці втручаються в простір лісу та оголошують війну, ліс не мовчить. Якщо чужинці прийшли з наміром зрубати дерева (позбавити жінок права на вибір розпоряджатися власним тілом), то боротьба триватиме, поки свобода не переможе. І врешті-решт їхні сокири проростуть з трясовин новими сенсами.
Поезія Підзік об’єднує нас нерозривним і безумовним сестринством – тепер українською, бо для сестринства не існує чужого болю.
Пауліна Підзік / Paulina Pidzik
(пізнання: серцебиття) я не знаю що було першим чи була я березою снилася їй чи плила під крижаною корою що завгодно станеться адже ми все одно не будемо знати якщо ми і так не знаємо не бачимо що м’ята танцює коли ліс росте ліс вмирає мабуть ми є частиною з атомів вуглекислого газу і крихт цукру до частинок теплих солодких перших повернемося (пізнання: пташенята) сестро знову вони приходять до мене ті індичі пташенята ми схиляємося щоб зібрати молоді паростки пестимо ти щаслива а я розрізняю хоча ще не можу знати так починається ритуал перебігу хвороби увійде до тіла буде потрохи віддавати тепло дихання м’якість землі потім зрозумію зараз росте там береза все було і залишається позиченим на мить (цвітіння: пандемія) перед тим як почало насуватися відчувала вологість підступає ріка розіллється не лише на полях легень не лише там темно оселиться в лісах бронхіальні дерева громіздкі хрипи смоли відсікання від закриття в щілинах кальциноз нерухомості сумнівів ти
нагий мабуть коли виловили моє тіло з-під криги розкрилися бутони білі рожеві пахучі немовлята витягують ручки печуть очі незважаючи на те чи саме зараз треба ділитися розділятися народжуватися вмирати вже не про те вже про інше (для інших на потім)
(зникнення: початок) вони будять нас вранці в часи коли ми найуразливіші загнані як стадо тварин такі голі що тіла стискаються та кришаться важать ще менше ми повертаємося згорблені сміливі оголені відправлені назад з бійні занадто худі для м’яса і все ще занадто товсті у відбиттях я пробую вкрити голе тіло під ковдрою занадто прозора щоб прикритися і починаю зникати
(пізнання: смола) не вдасться відділити пораненого від непораненого смолою влитися в себе як у соснове тіло вбити себе відрізати шматок за шматком через мертвих тече вода з землі до тонкої тканини лягаєш в мені такий самий край до краю пасують один до одного не розлучити кажу тобою або собою сестро?
Пауліна Підзік (Paulina Pidzik, нар. 1986 р.) — польська поетка, фотографка, юристка. Авторка поетичної збірки «(wejście w las)» (Fundacja KONTENT, 2019). Лауреатка низки премій, зокрема імені Георга Тракля (2015), імені Рафала Воячека (2015), імені Галини Посвятовської (2017), премії Pracowni Pierwszej Książki (2018) та ін. Мешкає (між лісом і річкою) у Кракові.
Передмова та переклади Анни Грувер
