Письменник і сценаріст Павло Белянський, відомий у фейсбуку, як блогєр «Паштет». З 2022 року це його позивний на фронті. Автор книг: «Бабуся вмирати не любила», «Я працюю на цвинтарі» (за яким знято фільм), «Битись не можна відступити».
Родом зі Сходу: народився у місті Шахта №9 Луганської області в сім’ї військовослужбовця. Через професію батька часто змінював школи й міста. Закінчив Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут. Працював охоронцем, вантажником, експедитором, журналістом, рекламістом. А потім почав писати. Був співвласником видавництва, але згодом вийшов звідти.
Зараз він на фронті. Нам вдалося поговорити з Павлом у перерві між бойовими завданнями.
Ранок. 24.02.2022.
Це почалося з тривоги в Києві. Лунала сирена, і люди поспіхом почали залишати місто. Навколо був великий натовп: люди збиралися, складали речі, виїжджали. Я зазвичай достатньо обдумано підходжу до таких ситуацій, тому був підготовлений. У мене все було складено заздалегідь, і я підготував своїх рідних — дружину й дітей — до того, що їм доведеться залишити Київ. Ми мали розроблений план дій, були зібрані тривожні валізи.
Думав, що 24-го лютого буде паніка, тому цей день треба перечекати. Зранку 25-го я збирався відправити родину й сам йти до війська. Так і вийшло. Ми перечекали перший потік евакуації, хоча я не очікував, що він буде таким масштабним. Через це 25-го було навіть складніше виїхати, ніж 24-го, але мої рідні все ж змогли виїхати на Закарпаття. А я 25-го пішов до штабу територіальної оборони, записався і вже наприкінці дня мав зброю в руках.
Коли я прийшов до штабу, мене запитали, чи я проходив хоча б яку-небудь військову підготовку. Насправді, ні. Жодної військової підготовки я не мав. Проте я виріс у родині військових: і батько, і мати були військовослужбовцями. З дитинства бував на полігонах, тому зброя для мене не була чимось новим. У мирний час я непридатний до служби в армії через проблеми із зором — одне око не бачить із народження, а друге бачить погано. У воєнний час – я обмежено придатний.
Смішно було, коли з’явився додаток “Армія+”. Мене там не було, хоча на той час я вже три роки служив. Мене також не було в “Резервы+”. Командир сказав їхати до ТЦК розбиратися. У ТЦК теж здивувалися, що я служу, бо вони жодного разу не викликали мене повісткою через непридатність. У результаті мене внесли до всіх реєстрів і зробили відповідні позначки у військовому квитку.
***
Спершу був стрільцем у комендантській роті. Потрапив туди випадково: нас усіх зібрали біля штабу, і командири вибирали людей. Я був добре вдягнений, пристосований до військових умов, тому мене одразу взяли. Ми працювали, як мобільна група швидкого реагування. Виїжджали на затримання підозрілих осіб, зокрема диверсантів. Часто це було вночі, що було дуже небезпечно, адже в Києві тоді панувала паніка, і свої могли легко застрелити через непорозуміння.
Після цього мене перевели в роту, яка тримала оборону за Києвом — у районі Пущі-Водиці та Горенки. Коли ворога відкинули від Києва, мене перевели в інший батальйон. Спершу я був на Херсонському напрямку, де ми штурмували Іванівку. Потім перевели на Харківський напрямок, де були тяжкі два місяці з багатьма обстрілами та втратами. Під час контрнаступу мене викликали до Міністерства оборони для роботи в комунікаційній групі.
Портрет ворога: це бандит
Для мене він має збірний образ — це бандит. У всьому: його поняття, поведінка, принципи. Така людина живе за кримінальними “поняттями”, вважає, що обманювати нормально, романтизує свої злочини і не має інших цінностей, крім грошей. Водночас вона намагається виглядати принциповою, навіть коли її дії абсолютно безпринципні. Такий бандит може здатися, якщо йому вигідно, або вбити — якщо це приносить йому користь.
Усередині себе він розуміє, що чинить неправильно, але весь час шукає виправдання своїм діям. Наприклад, бандити люблять казати: “Ми не чіпаємо бідних”. Але це брехня. Вони грабують тих, кого можуть, і водночас зберігають ілюзію “моральності” для себе. Вони намагаються вибудувати образ принципової людини, пояснюючи свої злочини. Але це — лише спроба приховати гниль, яка їх зсередини пожирає.
Якщо на початку повномасштабки це були більш навчені, професійні люди, то зараз їхня поведінка змінилася. Раніше вони були зухвалі, самовпевнені, вважали, що можуть нас залякати чи змусити тікати. Як класичні бандити, вони приїжджали “на стрілку”, виставляли себе великими й страшними. Але ми не злякалися. Ми дали їм відсіч.
З часом їхня зухвалість вичерпалася. Вони зрозуміли, що пихатість і бравада не працюють. Вороги стали більш професійними. Зараз вони воюють системно, як на роботі. Особливо це стосується професійних військових. Вони використовують свої величезні людські та матеріальні ресурси максимально цинічно, абсолютно не шкодуючи своїх людей. Їм байдуже на життя своїх солдатів, вони ставляться до них лише як до ресурсу.
Вони почали вчитися. Вороги переймають наші тактики й методи ведення війни, адаптують їх під свої можливості. Це показує, що вони розуміють необхідність розвиватися. Як і справжні бандити, вони приймають свій спосіб життя. Вони не вірять, що могли б жити інакше.
Їхня фраза “Не ми такі, це життя таке” — це лише виправдання.
Для них життя не є самоцінністю. Вони розглядають його як щось, що можна легко втратити. На відміну від нас, європейців чи американців, які вважають саме життя найвищою цінністю, для них воно не важливе. Важливими є лише гроші, сила, влада і статус.
Чи можемо ми чомусь навчитися у них?
На мою думку, ні. Я — молодший сержант Збройних Сил, і з мого досвіду я не бачу нічого, чому варто вчитися у них, окрім, можливо, технічних моментів.
Про полонених росіян
Особисто я не брав участі в операціях із захопленням полонених. Але навіть якби мав таку можливість, мені це не було б цікаво. З ними все давно зрозуміло. Їхній психологічний портрет очевидний. Вони живуть у системі координат, де злочинність і насильство романтизовані.
Навіть без досвіду спілкування з полоненими знаю, що наші уявлення про ворога відповідають дійсності. Більшість із них — це люди, які прийняли кримінальні “поняття” і зробили бандитизм сенсом свого життя.
Про природу війни
Я вважаю, що війна — це щось неприродне для людини. У природі навіть тварини рідко вбивають без необхідності. Війна для них — це виживання. А для людей, які воюють зараз, це стиль життя. Вони воюють, бо їм це подобається.
Хтось скаже, що війна завжди була частиною людської історії. Але якщо порівняти історію людства із загальною історією планети, ми все ще дуже недорослі як цивілізація. Ми, як діти, залишені без нагляду. І, на жаль, ми ще далеко від того, щоб усвідомити, як жити без війни.
І я маю надію, що пройде, можливо, 100 000 років, якщо людство виживе, і війна перестане бути природною. Люди будуть озиратися назад і казати: “О Боже, невже люди вмирали від грипу чи віспи? Як це можливо? Це ж нісенітниця!”. Так само і майбутнє людство дивитиметься на нас і скаже: “Які ж вони були дурні, за що вони воювали?”.
Я вважаю війну абсолютно неприродньою. Це наслідок того, що погано освічені й погано виховані люди приходять до влади над такими ж погано освіченими й вихованими масами. Їм бракує уяви, і єдине, що вони здатні вигадати, — це воювати.
Про короткометражку
Але я встиг написати сценарій, за яким вже зняли короткометражку “Життя починається” (за мотивами книги “Битись не можна відступити”)
У головній ролі — мій побратим і колега Володимир Кравчук. Так, ми служимо разом в одному підрозділі. Сценарій уже був написаний, коли я його зустрів. Продюсер запитав, чи не погоджусь я, щоб Володимир зіграв мене. Ми з цього посміялися, і він зняв мене з точністю, яку я навіть не очікував. Короткий метр — це фактично останній розділ книги. Це історія про повернення людини з війни: про те, як вона адаптується до цивільного життя після окопів.
Зараз ми сподіваємося отримати кошти на повнометрадну версію фільу і мріємо, що стрчка 2025 року побуває на конкурсах, а потім, можливо, іі покажуть на каналі “Армія ТВ».
Про книгу «Битись не можна відступити»
Це не зовсім щоденник. Це дописи, зроблені в різних місцях: у Фейсбуці, телефоні, ноутбуці. Я осмислив їх художньо й склав у роман, який охоплює події літа 2022 року.
Я завжди кажу й повторюватиму: всі свої книги я пишу…насамперед для себе. У мене є якась ідея, яка мене хвилює чи тривожить, і я намагаюсь опрацювати її саме через книгу. А вже потім приходить момент, коли книгу читають інші. Це вже, так би мовити, бонус.
Можливо, через це вдається бути відвертим у своїх книгах. Адже, працюючи сам із собою, ти завжди чесний. Потім, коли читаю переклад, щось поправляю. Останню книгу, до речі, я перекладав сам.
Це тривало кілька місяців. Коли я був у Києві, працював у міністерстві, то в перервах між роботою займався перекладом. Використовував як допомогу перекладачів, а також електронні та паперові словники. Сидів і підбирав потрібні слова. Потім була дуже складна робота з літературним редактором видавництва “Віват”. Хочу відзначити їхню терплячість і професіоналізм – вони виконали чудову роботу. Літературному редактору – окреме “дякую” від щирого серця.
Раніше книги перекладала Тетяна Кохановська. Її переклади я потім вичитував. Це було водночас і простіше, і складніше. Наприклад, у книзі “Бабуся вмирати не любила” дія відбувається на Донеччині, але перекладачка використовувала слова, які не відповідали локальному контексту. Один випадок мені запам’ятався: табурет був перекладений як “ослінчик”. Я подумав: “Серйозно? Ніяких ослінчиків тут бути не може!” Такі моменти додавали труднощів у роботі.
Над цією книгою працювали два літературні редактори – Оля Кричинська і Володимир Влахович. Вони чудово довели текст до автентичності, з урахуванням особливостей мови Донеччини. Велика їм подяка!
Отже, я пишу російською, а потім перекладаю.
Ви питаєте, чи є у матеріал для нових книг? Так, війна дає дуже багато матеріалу, але, якби можна було, я б волів, щоб її не було. У мене є ідеї для нових книг, зокрема про перші дні тероборони Києва, про досвід життя в цивільному місті під час війни.
Вважаю, що література є тим фундаментом, на якому будуються осмислення війни та інших подій. Можна згадати навіть Другу світову війну – там теж книжки стали важливим джерелом переосмислення.
Війна і культура
Війна дуже звужує твоє людське сприйняття — ти перетворюєшся на тварину, яка думає тільки про виживання. Але коли приїжджають люди з музикою – сюди, до нас, вони нагадують тобі, що ти не лише боєць, але й людина. Це допомагає повертатися до життя, навіть якщо спочатку це дратує.
З іншої сторони, впевнений, що наше покоління не створить таких культурних явищ, як “Список Шиндлера”. Це зроблять наші діти, бо вони будуть мати відстань від війни. Вони зможуть подивитися на це з боку, більш відсторонено і узагальнено. Вони зможуть відібрати зайве і зосередитись на справжніх проблемах. І, з іншого боку, ця війна буде їхньою, вона не буде для них чимось далекого. Це буде їхній біль, їхня рефлексія, їхня травма. Вони будуть працювати з цим і знайдуть можливість поглянути на це спокійніше. Вони створять щось велике з цього. Я впевнений у цьому.
Наше покоління, на жаль, не зможе створити нічого великого в культурному просторі через те, що ми надто травмовані. Ми будемо мати багато матеріалу, але саме наші діти зможуть переробити його, переварити й створити з нього щось потужне. Тому нам зараз потрібно робити все, що можемо. Все, навіть графоманство чи дурниці — це все буде тим ґрунтом, на якому виростуть квіти наших дітей.
Щодо питання, чи доречно зараз робити про війну, я не впевнений, що це легко. На мою думку, зараз важливіше створювати комедії. Це може звучати незвично, але нам не потрібно лякати людей війною, нам треба залучати більше людей до цієї війни. Бо ми, ті, хто пережили перші роки Великої війни, вже травмовані і виснажені. Багато поранених. Всі ми пройшли через страждання. І щоб люди йшли до війська, треба не лякати їх війною. Тому зараз необхідна пропагандистська робота, але в хорошому сенсі. Потрібно більше героїчного, смішного, щоб не лякати, але й не забувати про реальність.
З іншого боку, ми не можемо не писати. Наприклад, мене відмовляли друзі від публікації моєї книги, бо вони вважали, що вона занадто відверта і може відлякати. Але, можливо, завтра мене не стане, і я не побачу, як вона вийде. Я хочу, щоб вона вийшла і щоб я знав, що не дарма писав її.
Що стосується великих культурних проектів, фільмів, серіалів — там має бути багато пропагандистських матеріалів. Я маю на увазі, що потрібно створювати вистави та фільми про війну, але не втрачаючи комедії та героїзму. Проте у нас дуже мало таких режисерів. Якщо ми створюватимемо просто відірвані комедії чи відірвані твори, ми відриватимемо людей від реальності. Люди повинні пам’ятати: війна йде, і важливо, щоб вони не боялися цього, але водночас не забували про реальність.
Треба гуртуватися, треба щось робити. У кожній комедії, в будь-якій культурній події має бути центральна ідея. І ця ідея повинна бути одна: гуртуємось і б’ємося. Знаєте, чим відрізняється підхід до війни у цивільних та військових? Коли мені цивільні кажуть: “Що, я піду в армію, щоб мене вбили?” — то вони ставлять питання так: “Якщо піду у військо, я загину?”. А військові кажуть: “Вам треба піти в армію і боротися. Не просто загинути, а боротися”. Різниця очевидна. Цивільні говорять: “Я піду — і мене вб’ють”. Військові кажуть: “Я піду — і буду боротися, я буду вбивати ворога”. Це велика різниця.
Тому йти в армію — це не просто про смерть, це про боротьбу. І цю боротьбу можна показувати через комедійно-героїчні форми. Не через перебільшення страждань, а через героїчну боротьбу. Йти і битися — ось у чому суть. І ти зустрінеш побратимів, долю, ти будеш справжнім, впізнаєш себе, будеш гордитись тим, хто ти є. Ось через це треба звертатися до людей. І в комедійних, героїчних формах, не трагічних.
Жити життя
Слухайте, ось що сталося: я був на бойовому виїзді, ми працювали з артилеристами, і після того, як вони відпрацювали, почалася відповідь від росіян. Снаряди вибухали навколо, ми ховались у бліндажі, вибухи були все ближче. Лячно було. Я питаю у хлопців: “Вам не страшно?”. Вони відповідають: “Так, постійно, це іноді просто жах”. Я питаю: “Що ви робите, щоб не було страшно?” Один з них каже: “Що ми робимо? Та половина вже одружилась”. І я розумію, що це не тільки про страх. Це про життя, про те, що, коли смерть поруч, ти розумієш, що треба встигнути зробити багато чого, чого не зробив би раніше.
А є хлопець, командир, йому 22 роки, у нього вагітна дружина. Я кажу: “Ти поїхав у відпустку, і вона завагітніла?” І він відповідає: “Так. Війна йде, і я розумію: якщо я це не зроблю зараз, я вже не встигну”. Можливо, люди просто намагаються жити, розуміючи, що смерть може прийти будь-якої миті. І це змушує їх прискорити своє життя, щоб встигнути зробити все, що не встигли раніше — сходити в театр, подивитись кіно, прочитати книгу. Може, саме тому зараз люди намагаються встигнути більше, адже час обмежений.
Фото: Natasha Kravchuk, FB-сторінка Павла Белянського
Текст: Ірина Голіздра
Матеріал підготовлено за участі CFI, Французької агенції з розвитку медіа, в рамках проекту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
