Анонс концерту «Так звучить моє вдома» зразу видався приємною несподіванкою — музика молодих композиторів на сцені Національної філармонії України! Зважаючи на сумну статистику, представленість молодих українських авторів на класичній музичній сцені є вкрай мізерною. А цей концерт — немов сигнал до довгоочікуваних змін у репертуарній політиці установи. Що ж означає ця подія у музичному житті Києва?

Ідея

Концерт «Так звучить моє вдома» вперше прозвучав 8 жовтня 2023 року у Вищій школі музики у Дрездені. Тоді ідея концерту полягала у представленні творів молодих композиторів — аби дати уявлення публіці про актуальну українську музику. Сам концерт відбувався у межах стипендіальної програми від Саксонської академії мистецтв (Дрезден), учасницями якої були організаторки події: режисерка Марина Рижова та диригентка Наталія Стець.

Український концерт «Так звучить моє вдома» відбувся 9 квітня у Києві і вочевидь його ідея була видозмінена. Відтак авторка ідеї, режисерка Марина Рижова робила акценти на кількох тезах. По-перше, всі представлені композитори з вимушених причин мешкають за кордоном та “будують нову концепцію розуміння України у світі”. Або коротко — теза про місце проживання виконуваних авторів, їхню досвідченість і здатність представити оригінальні музичні висловлювання. 

По-друге, «ці автори не дуже відомі в Україні, але здобули певне визнання за кордоном». Прочитаймо це як необхідність долати відстань, що виникає між українцями, що лишилися на Батьківщині і які виїхали за кордон — вельми актуальна потреба. Тож, зважаючи на ці дві заявлені тези, що мали б обʼєднувати твори програми, і наскільки струнку ідею концерту отримали насамкінець?

На концерті 9 квітня звучала музика девʼятьох композиторів: Михайла Чедрика, Олекандри Кацалап, Вікторії Шинкаренко, Олександра Чорного, Тараса Зданюка, Катерини Суглобіної, Антона Стука, Сергія Вілки та Назара Стеця. Всі дуже різні: пʼять авторів мають композиторську освіту, одна її набуває і троє — виконавці, котрі також пишуть музику. Місце проживання цих авторів нині теж різне: один виїхав за кордон, троє навчаються у європейських музичних вишах, один активно концертує в Україні та Західній Європі, троє зараз в Україні (двоє з них мають досвід життя у Німеччині). Тепер згадаймо тезу №1. То чи так таки всі композитори відірвані від своєї Батьківщини? А чи можуть студентка початкових курсів консерваторії або композиторка, яка не покидала меж України, запропонувати світові “новий погляд на Україну”? І в чому полягає його новизна?  

Серед виконуваних композиторів є Вікторія Шинкаренко та Антон Стук, котрі мають у своєму творчому портфоліо неодноразові виконання на фестивалях сучасної музики, постановки своїх опер силами формації “Арт-разом” та ансамблю “Київська камерата” (трилогія “Kavka” та опера “Є” Вікторії Шинкаренко і “День радості” Антона Стука). Сергій Вілка тривалий час співпрацював з ансамблем “Sed Contra” та з формацією “Nova Opera”, де у співавторстві створив чимало музично-театральних дійств, які виконувалися у різних містах України. Звісно, для молодих композиторів існує небагато можливостей для розвитку своєї карʼєри, але чи справді виконувані автори не дуже відомі в Україні?

Отож, виходить у програмі різна музика різних авторів з різним досвідом — геть як на консерваторських концертах композиторів, де звучать твори всіх підряд студентів, бо вони мають бути виконані. Втім це при першому погляді на програму вона здається такою різноманітною — а як воно звучало? 

Музика

Насампочаток прозвучав твір скрипаля Тараса Зданюка “7.12. Перша повітряна тривога” для скрипки соло (2023) у виконанні Кирила Бондаря. Окрім звуконаслідування сирени глісандами, у музичній тканині твору раз по раз виникали виразні пластичні мелодії у високому регістрі, які щоразу переривалися тою ж глісандною сиреною. Для тих, хто чув цей сигнал більше 1000 разів, він не викликає особливого емоційного відгуку, і його поява у творі викликає щось на кшталт розчарування. Ну а цитування Гімну України у мелодичних вигинах викликає ще більше питань “для чого це?” Твір гарно би звучав для західної публіки, що для неї звук сирени є екзотикою, а “Ще не вмерла” є знаком стійкості та сміливості. Для нас же очевидно, що стійкість і сміливість — передовсім на фронті, а там не співають “Ще не вмерлу” з будь-якої нагоди. 

Наступним був твір Олександри Кацалап a – d – E для голосу і флейти (2022), де поєднувалося кілька складових: вербальна компонента — читання слів німецького тлумачного словника на букву “Е”, перформативна — спроба в інструментальний театр Мауріціо Каґеля. Обидва виконавці взаємодіють між собою: досить знервовано, виказуючи невдоволення мімікою та інтонацією — і флейтист (Дмитро Кузьмін), і вокалістка (Анастасія Ранчинська) мають розмовні репліки. Композиторка пробує різні способи звукодобування на флейті, водночас насичує вокальну партію співом, говорінням, криком. До такої міри, що, здається, захоплюється підбором різноманітного звукового матеріалу у цьому творі понад будь-що інше.     

У творі Назара Стеця “Сіра земля” для контрабасу соло (2022) гаразд відчувається, що автор — виконавець на контрабасі, і чудово знає можливості цього інструменту та особливості його звучання. Рев у низькому регістрі, короткі надламані фрази в середньому, агресивні піцикато — все зрештою виливається у цільну побудову, де спів виконавця накладається на швидкі відчайдушні фігурації, що згодом розчиняються у тиші. Вражаюче рішення, подібне за простотою реалізації та емоційним навантаженням до кіномузики, та втім наповнене щемливістю та напругою. 

Від першого акорду твір Вікторії Шинкаренко — спогад “Церква” з моноопери “Є” на тексти з інтервʼю Євгенії Мірошниченко (2021), викриває своє естетичне підґрунтя — музичний експресіонізм початку ХХ століття. Гострі гармонії, конвульсивні повтори коротких зворотів додавали надриву та напруги. В основі вокальної партії (Наталія Чепченко) — аріозні довгі фрази з мʼяким хвилеподібним рухом. При цьому інструментальний ансамбль супроводжував спів, не перебираючи на себе увагу — економія засобів, подібна до італійських романтичних опер. Цю ж особливість підкреслювала і режисура — вокалістка співала стоячи на балконі, немов покриваючи своїм голосом інструментальне звучання. Її часті акапельні фрази, а ще й ті, що починалися після пауз, звучали підкреслено виразно. Інше питання, який текст проспівувався у цей момент.

Ось Євгенія Мірошниченко згадує свої перші відвідини церкви і захват, з яким мала дитина сприймає цей простір, такий не подібний до навколишньої буденності: “Я памʼятаю, як повітря піднімалося від співу, оживали ікони, як на мене дивилася Богородиця”. Каже про вічність та непорушність церкви, але згодом знецінює свої спогади — вони очевидно розходяться із загальноприйнятою позицією партії: “Втім я не думаю, що це комусь потрібно, що до моїх слів хтось дослухається”. Така дрібна деталь, а втім видає стиль думання homo sovieticus. Так було, це історична даність — навіть видатні митці у совку не були застраховані від впливу пропаганди і не відчували за собою впливу. Але сьогодні такий пасаж — ріже вухо.. У жодному разі це не заперечує таланту і майстерності Євгенії Мірошниченко, а лише демонструє, чим ставала людина у лещатах тоталітарної системи. І дивно, що в моноопері “Є” образ співачки не переосмислюється, а ретранслюється і далі без змін. 

Михайло Чедрик у своєму Sonare for Double Bass and Ensemble (Мюнхен, 2024) вибудовує щільні звукові хмари з найтихішого звучання до найвищого ступеня напруги, використовуючи усі можливості ансамблю. Тут сплітаються звучання всіх інструментів, з-поміж яких очікувано виділяється контрабас (Назар Стець), а рух досягається завдяки наростанню фактури та невпинному збільшенню гучності. У найпотужніших моментах звучать агресивні пасажі фортепіано та удари великого барабана, які, здається, вичерпують можливості конкретно цього інструментального складу у створенні ще більш напруженого та обʼємного звучання.

Його ж Sound Structure for Ensemble №1 (2023) вже виказує почерк автора. Чедрика цікавлять межові звучання крайніх регістрів: рик нижнього регістру та ноти у високому, подібні до свисту. Розвиток матеріалу відбувається подібно до попереднього Sonare — нанизуючи інструменти та нарощуючи динаміку, досягається найвища точка напруги, ще й підкреслена тембрально появою яскравого фрулато кларнета. Після того — різкий обрив та довгий відзвук-вичерпання. Лаконічний твір, який видає любов композитора до звукового місива — всеохопного, надривного, місцями навіть брутального. 

Modular Music II для пʼяти інструментів (2023) Сергія Вілки формував досить тонке музичне полотно: звуки-точки, що, стихаючи, застигали у часі, формували вʼязкий простір, у якому знов наче мерехтіння — раптові звуки-події. Працюючи з таким матеріалом, композитор вдається до тонких маніпуляцій: розріджує фактуру, лишаючи кілька інструментів, і вслухається у кожен тембр, працює з відчуттям плину часу, котрий то застигає, то прискорюється. Такі дрібні зміни у роботі з музичним матеріалом виказують уміння автора, та часами втрачалася увага і часопростір здавався геть неосяжним.  

Протяжність та плинність музичного матеріалу присутня і в творі In Memoriam для струнного квартету (за мотивами вірша «Пам’яті тих» Сергія Жадана, 2022) скрипальки Катерини Суглобіної. Авторка обирає романтичну мову для свого твору: залучає контрастні регістри — похмурий низький та середній регістр струнних, на тлі якого ще виразніше проступає елегійно-скорботна мелодія скрипки нагорі, раптові емоційні сплески, які звучать так просто та щиро. Повільне розгортання матеріалу часами стає дуже повільним, і разом із малою подієвістю, розсіюється увага слухача. Чутно, що музика Катерини має міцне українське коріння — у ній є відгомін камерного Лятошинського, тихого Сильвестрова чи ближче до нас — Золтана Алмаші. Та, здається, виконавиці, наслуханій різної музики, вдається витворити унікальну музичну тему, інше діло — знати, як працювати із цим далі.  

Антон Стук присвятив свій твір Ballons… (Київ, 2016) памʼяти Сатору Івати (1959–2015) — генерального директора японської компанії Nintendo, що спеціалізується на створенні відеоігор. Відтак Стук звертається до стилістики музичного оформлення відеоігор на кшталт “Маріо”. Створити відповідний саунд йому вдається завдяки можливостям електроніки, яка перебиває мелодичні фрази в ансамблю. Там же розробляються короткі фрази, легкі та моторні, котрі звучать то енергійно, то ностальгічно — нехитрий задум, та через впізнаваність стилістики твір тепло відгукається публіці.

На кінець прозвучав твір Олександра Чорного Lively Trees (2020) для пʼяти виконавців, семплеру та обробки (2020, ред. 2023) на текст Мирослава Лаюка. Музичний матеріал цього твору проходить кілька етапів становлення. Спочатку це безвисотні звуки: різні удари та клацання, далі композитор вибудовує тендітне музичне полотно — протягнуті звуки різної динаміки у різних регістрах і з додаванням електронних звучань, що створюють додатковий обʼєм. І нарешті обробка, що завдяки ній накладаються щойно зняті та оброблені звучання та живе виконання, і вже не розумієш, де що звучить, а лише чуєш вкрай ніжну та вразливу музичну тканину, яка ніби розщеплюється на маленькі частинки. Понад усим цим — безпристрасний голос Наталії Чепченко, котра кілька разів тихо, ледь не пошепки читає той самий вірш Мирослава Лаюка англійською та українською, допоки все це не затихне. І не відійдуть на край сцени музиканти, що були задіяні протягом концерту — маленька режисерська деталь, що апелювала до Фіналу “Прощальної” симфонії Гайдна. 

Значення

Тож отримали концерт із дуже різною музикою — бо різними є її автори. З різними естетичними поглядами, на різному етапі свого професійного становлення, із різними інтересами та прагненнями. І те, у чому цей концерт виявився дієвим, — це якраз продемонструвати цю різноманітність. 

Чи мало це виконання щось для композиторів? Адже зіграний твір — це часто співтворчість композитора з музикантами, особливо потрібна, коли композитор ще набуває досвіду. Така творча співпраця виглядає так природньо: щось уточнити, десь порадитися, перепитати. Тим більше, що виконавці хороші — хоч це був і неповний склад “Київської камерати”, але всі — музиканти з тонким вухом та потужним виконавським досвідом. І солісти, і ансамблісти — кожен був на своєму місці та докладався до спільного зваженого звучання. Скрипаль Кирило Бондар, флейтист Дмитро Кузьмін, кларнетист Артем Шестовський, піаніст Дмитро Таванець, вокалістка Наталія Чепченко та всі-всі — разом вони доклалися до створення осмисленого, акустично приємного звучання. 

Зважаючи на ті нечасті можливості почути сучасну музику на київських концертних майданчиках, концерт “Так звучить моє вдома” безперечно став важливою подією. Все ж приємно спостерігати за рухом ідей молодих композиторів та отримувати новий слуховий досвід — неймовірність в обставинах Києва 2024 року. Якби виконання музики молодих композиторів було системно впроваджуваною практикою, то будь-якому із цих творів знайшлася би вдала програма, серед якої б він прозвучав щонайкраще. А оскільки такий концерт один, а виконати є багато чого, то і виходить таке різнорідне поєднання творів. Але і ця подія у філармонії — це вже багато. Чи стане вона початком системних змін у репертуарній політиці філармонії — буде видно згодом.

Текст: Марина Гордієнко

Фото: Дмитро Головченко