20 лютого збігає 125 років із дня народження польського письменника Ярослава Івашкевича (1894 – 1980). Народжений в Кальнику на Вінничині, він усе життя повертався до українських вражень дитинства та юності, мова його творів збагачена відтінками тамтешніх сенсів, осягнутих в ранні роки. 

Київ, Тимошівка (садиба Шимановських, родинне гніздо видатного польського композитора Кароля Шимановського – Ярославового родича), маєтки по українських селах і містечках (Біла Церква, Ставище, Бершадь, Гайворон та ін.), де молодий Ярослав давав уроки, – все це закарбувалося в пам’яті митця як джерело натхнення й осмислення та знайшло відбиток у його творчості. Нещодавно і в Україні, і в Польщі побачило світ двомовне видання перекладів українською лірики Ярослава Івашкевича, здійснених Дмитром Павличком. Зацікавленість особистістю Івашкевича в Польщі – не слабшає.

Ця добірка має на меті в річницю народження Ярослава Івашкевича привернути увагу до його лірики, інспірованої зокрема українськими враженнями. Місцеві ландшафти, спілкування, знайомство з творами неокласиків (яке відбилося, наприклад, у тексті «Йдемо. І шурхоче листя…») вплинули на дух його творчості. Поезії «По блакитних берегах над Россю…» та «До Дніпра» були написані ще в 1916 році, тобто до остаточного від’їзду майбутнього поета до Польщі в 1918-му. З тексту «Бачити б заплавний краєвид…» зрозуміло: вимушену розлуку з Україною поет сприймав як втрату, вважав, що український світ був украдений у нього. Вірш «Артур» оповідає про перебування в Тимошівці піаніста Артура Рубінштейна.

Ярослав Івашкевич багато мандрував. З величезного масиву віршів про Італію в добірці є текст «Флоренція в дощ». Кохання і смерть знаходяться зовсім поруч в образному світі Івашкевича. А образ дерева – один з наскрізних в його творчості. Мені пощастило заночувати в Будинку-музеї Анни і Ярослава Івашкевичів у Ставиську під Варшавою – і виникли такі вірші:

Ніч у Ставиську

1

Від Стависька небо близько. 

Івашкевичеве древо

під зірками стиха блиска.

Космос взяв його за дреди.

Дім – як борть: бринить яскраво,

цілий день медово диха.

Повертайся, Ярославе,

тут вночі занадто тихо.

Прихопив з собою в скрині

з берегів Дніпра-Славути

парубків тамтешніх тіні –

не виходило забути.

Як на фото з «Діонісій» –

ти нагий, цілуєш хвилі.

Захлинися, озирнися

в краєвиди розпашілі.

Бо ковтнув тоді свободи, –

із епохою в двобою,

чи згори, а чи зісподу, – 

залишатися собою.

2

Щоб в улоговин вологих

дотикання й аромати,

в терну й глоду діалоги

ніби звір той потрапляти,

прихопив з собою в скрині

з Тимошівки і Дашева

шлях, полин, затоки сині,

темні звуки і дерева,

височенне і глибинне,

не відіпране від статі,

все, що стане до загину

і в пригоді і в принаді. 

Здитинілим і дорослим

з лігва любощів і терну

повернеться пан Ярослав

в дім затепла і затемна.

Наталія Бельченко, поетка, перекладачка                                                                                        

Ярослав Івашкевич

Переклад з польської Наталії Бельченко

Літо

Ніхто, літо, не втямив природи твоєї,

Ще ніхто влучним словом не визначив, хто ти,

І ковчежець священний твоєї істоти

Затулився од світу жаркою парчею.

Ти — гаряче і неперевершене тіло,

Що оголене з пристрасті, а не з любові,

В тобі мріє беззахисність хтивої крові,

І зелені садки, й калачів м’якість біла.

Річ єдина, до тебе подібна, о літо,

Може статися в часі твоєї спекоти,

І відлюдна — як я, і як ти — не збороти,

Це самотнє кохання — вогнем оповите.

Lato

Nikt twojego imienia nie powiedział: lato,
Nikt słowem swym nie zajrzał do twojego wnętrza,
Bo twoja treść – monstrancja jest to przenajświętsza,
Przedzielona od świata upalną makatą.

Ciało jesteś gorące, żółte, doskonałe,
Obnażone na żądze, ale nie na miłość,
Niezamieszkana w tobie drży chuci zawiłość,
I zielone ogrody, i kołacze białe.

I jedna tylko sprawa za twe żary stanie,
Jedno tylko do ciebie, o lato, podobne
I jak ty – rozpalone, i jak ja – osobne,
I w ogień spowinięte — samotne kochanie.

* * * 

Вмощусь в кутку старої хати 

хай у вікно дощі лелущать 

щоб зовсім звідси не рушати 

бажати тільки: дужче, дужче 

Хай жовте листя плине долу 

і намокають чорні рами 

і рогами затулить олень 

млу світанкову за шибками 

І хай всі борозни дороги 

що поза ними бачу вишні 

і ці розсохи і ці роги 

змішаються у вогкім вірші 

Та розштовхати не під силу 

мене – однак не втік направду – 

принаймні місяць не дощило 

й жнива вже завтра 

* * *

Zaszyć się w kąt drewnianej izby

i niech się tłuką w okna deszcze

i nie wyjść już z tych cieniów nigdy

i myśleć tylko: jeszcze, jeszcze

I żółte liście niechaj płoną

i szyby niechaj czarne mokną

i jeleń niech zasłoni głową

o świcie fioletowe okno.

I niech głębokie bruzdy drogi

co mnie od drzew wiśniowych dzielą

i te rosochy i te rogi

w ten wiersz wilgotny się przemielą

Ale nie wolno mi roztrącać

czuć – choć ucieczka nie prawdziwa –

deszczu nie było od miesiąca

i jutro żniwa 

* * *

Із холодним дощем я заходжу під крони,

І студена півсутінь мене обіймає,

Чи то злива, чи листя шумить монотонно,

В мокрім гіллі росте моя радість безкрая.

Так уся повсякденність щезає для мене,

Тілом дерево чую в його холоднечі,

Ніч-сестра пригортає мене до рамена,

Світ вертається в міру своєї утечі.

* * * 

Kiedy deszcz chłodny pada wchodzę między drzewa,
I zimna, szmerna ciemność zaraz mnie uwięzi,
Nie wiem czy szumią liście, czy szumi ulewa 
I radość moja wzrasta wśród mokrych gałęzi.

Wszystko czym co dzień żyję gdzieś się zaprzepaszcza,
Przytulam się do drzewa i chłód mnie przenika,
Siostra noc mnie przygarnia połą swego płaszcza
I świat się odnajduje – w miarę jak świat znika. 

* * *

Хочу гладити хвоїнки,

На твоє волосся схожі,

Шорсткуваті, ароматні,

Такі рідні й непригожі…

Не збагну ні їхню сутність,

Ні єство твоє уроче.

І не те, що я не можу,

Але навіть і не хочу.

Нащо нашвидку вивчати

Запаху й шорсткої вроди

Знаки, чи не краще – знади

Й любощів миттєвий подих?

Відчуваю повів глиці,

Круглість стовбурної осі,

Їхніх пахощів й живиці

Вуст твоїх – цього задосить.

* * *

Lubię gładzić świerków kolce,

Są jak twoje włosy drogie,

Trochę szorstkie, trochę wonne,

Takie swojskie i ubogie…

Nie przeniknę ich istoty.

Jak nie zajrzę w twoje serce,

I to nie to, że nie mogę,

Ale nawet tak, że nie chcę.

Po cóż zgłębiać okiem bystrym

Sekret woni i szorstkości,

Czy nie lepiej objąć wszystko

Jednorzutnym tchem miłości?

Czuję świerków wonne igły,

Czuję krągłość piennej tarczy,

Ich żywiczna woń i twoich

Ust żywica – to wystarczy.

* * *

Часто в сні — золоте і свавільне ніби

Бачу світло крізь крони, що біля шиби,

Світло те набухає, зростає, лине,

Зелень же, як на фресці блідій дівчина,

    Більш не яскрава.

І коли мене ясністю заливає,

Шкода дерева, що, як щитом, безкраю

Вічність світла зіштовхує з підвіконня,

Шкода листя, бо дружні його долоні

    Биє заграва.

* * * 

Często śni mi się złote i gwałtowne niby

Swiatłó, co przez zielone, stojące u szyby

Drzewa sączy się, wlewa, przenika i wzrasta,

Aż zieleń, jak na fresku zatartym niewiasta,

    Więdnie w kolorze.

I gdy mnie nieprzebrana ta jasność obarcza,

Tak mi żal zielonego drzewa, co jak tarcza

Wieczność promienną światła przed mym okiem goni,

I żal zielonych liści – przyjacielskich dłoni –

    Bitych przez zorze.

* * *

1

По блакитних берегах над Россю

Ходять, дзьобом клацають лелеки,

Цвинтарні хрести старі далекі,

Косовиці луг не відав досі.

Над ставами голос плаче стиха,

Млин рипить, зітхає без упину,

Все пече мірошничка хлібини,

А в млині нечиста сила диха.

Млин старий і вітряки мов тіні,

В заростях занедбані божниці,

Хлопців і дівчат розпусні лиця,

Сад у вітровому лопотінні.

Скачуть степом коні норовисті,

Пасічник-дідусь белькоче радо,

Листям гомонить стара левада,

Плаче хтось і чути бандуристів.

* * *

1

Nad sinymi brzegami Rosi

Chodzą boćki i kłapią dziobami,

Smętarz stary z czarnymi krzyżami,

Łąk dziewiczych nikt nigdy nie kosi.

Nad stawami czarnymi głos płacze,

Stary młyn wciąż terkocze i wzdycha:

W młynie straszy coś i siła tam licha,

A młynarka wciąż piecze kołacze.

Młyny stare, wiatraki samotne,

Opuszczone, spróchniałe cerkiewki,

Dziarskie chłopy i rozpustne dziewki,

Stare sady od wiatru łopotne.

Dzikie konie po stepie biegają,

Dziad pasiecznik mamrocze i gada,

Szumem drzew gwarzy stara lewada,

Kędyś płacze ktoś i bandury grają.

3

Бачити б заплавний краєвид,

Поле разом з небом височенне,

І не знати, що увесь цей світ  

Є життям, украденим у мене.

Як тоді, вночі тихенько встать,

Не писати ні віршів, ні прози,

Тільки подивитись, як на млисту гать

Ронять білі лози срібні роси. 

Глиб зелена погляд мій ковтне – 

Відіб’є лице давно зчорніле.

Марно голод звершень зве мене – 

Часу доля мало залишила.

3

Chciałbym ujrzeć wód szeroki płat

I niebo, i pole wzniesione.

I nie myślieć, że ten cały świat

To moje życie ukradzione.

Jak za dawna w nocy chyłkiem wstać

I nie pisać wierszy ani prozy,

Tylko pójść zobaczyć, jak na mglistą gać

Srebrne rosy opadają z białej łozy.

Spojrzeć w głąb zielonych dzisiaj wód

I zobaczyć twarz od lat sczerniałą.

Próżno męczy mnie wielkości głód,

Jak wiele przeszło. Jak mało zostało.

* * * 

Зорі осінні 

небо 

сливи великі зелені 

з медом всередині 

по бороді текло

тітка Шимановська 

каже: візьми ті сливи 

великі зелені 

із сизим пушком Шардена 

а потім сливи божественні 

чимдалі менші 

чимдалі солодші 

на небі зеленому з зорями 

над Тимошівкою 

над раптовим знанням 

знання живе в сливах 

знання живе в зорях 

у чорному небі 

знання недосяжне 

– о тьотю тьотю –

* * * 

Jesienne gwiazdy

niebo

śliwki wielkie zielone

z miodem w środku

ścieka mi po brodzie

ciotka Szymanowska

mówi: weź te śliwki

wielkie zielone

z niebieskim puszkiem Chardina

a potem śliwki niebieskie

coraz mniejsze

coraz słodsze

na niebie zielonym z gwiazdami

nad Tymoszówką

nad nagłą wiedzą

wiedza mieszka w śliwkach

wiedza mieszka w gwiazdach

w czarnym niebie

wiedza niedostępna

– o ciociu ciociu –  

АРТУР

“Як проспав би аж до ранку, то ніколи б не побачив 

Ніч таку!” — духмяні квіти, невгамовні птахи — цить!

Неба полог мерехтливий, час — гірський кришталь неначе,

В полисках і повіваннях ніч єством своїм бринить!

Трунком, звуками і листям сад наповнений по вінця,

Над зубцями фортепіано молоточків ряд висить.

Ніч оту гірко-солодку бережи немов зіницю.

Пригорнись міцніше. 

                              “Timo… Timosheffka, what is it?”

ARTUR

“Gdybym przespał aż do rana, już bym nigdy nie odzyskał
Nocy tej!” — Wonne kwiaty, rozśpiewane ptaki — cyt!

Nieba namiot połyskliwy, czasu wirujący kryształ,
I w powiewach, i w płomieniach pławi się tej nocy byt!

Nad zębami fortepianu wiszą ostre, chrupkie młotki,
Zapachów, kwiatów, tonów, liści ogród syt.

Odkryj z zasłon obraz ten na pół gorzki, na pół słodki.
Przytul się mocniej.

                                “Timo…Timosheffka, what is it?”

В Тимошівці ще бувало 

В Тимошівці ще бувало 

– Звісно, забаганки панські –

Ми в чотири руки грали 

Той-таки «Альбом Татранський». 

Пісню «…чия то дівчина…»

І всілякі багателі, 

В гарному аранжуванні, 

Молодецькі і веселі. 

Спека дихала надворі, 

І по Фельця коні сиві 

Заїжджали, а в коморі 

Пахнули зелені сливи. 

Jeszcze kiedyś w Tymoszówce 

Jeszcze kiedyś w Tymoszówce

– Ach, fumy wielkopańskie –

Graliśmy na cztery ręce

Owo „Album Tatrzańskie”.

I „czy to dziewczyna” –

I takie różne fiołecki,

I pięknie aranżowane

Fioritury zbójeckie.

Na dworze upał stał wielki,

Zajeżdżały po Felcia siwki

I w starej wielkiej śpiżarni

Pachniały zielone śliwki.

До Дніпра 

полину колись до незнаного світу 

на палубі встану під білі вітрила 

побачу як піна якусь афродиту

 нову народила 

із хвиль фудзіями зринатиме абрис 

або орхідейні суматри принади 

з перлистого гангу рожевий бенарес

 у лотосах шати 

та я повернусь дніпре ясної днини 

коли навесні розквітають тернини 

де хвиль твоїх вічність і врода 

жалітись усе є ніщо і без втіхи 

при смерті обличчі великім і тихім 

о водо пречистая водо

Do Dniepru

polecę kiedyś w dalekie błękity

wejdę na pokład białożaglej łodzi

patrąc jak nową jaką afrodite

               piana urodzi

z fal się wynurzy fudżijamy zarys

lub storczykowe sumatry pokusy

z perłowej wody różane benares

                strojne w lotusy

lecz wrócę do cię dnieprze w słońcu siny

kiedy wiosenne rozkwitną tarniny

                   nad wieczną twą urodą

znów się poskarżyć że wszystko jest niczem

przed śmierci wielkim a cichym obliczem

                   o wodo święta wodo

Флоренція в дощ

Мєжирецькому

В плащі-дощі

Santa Maria del Fiore

промовила: тобі

до мене ще не скоро

Дивись як мій тюльпан хлюпоче у водиці

відлущується як рум’яна черепиця

на бані моїй від зливи

як падають краплі вразливі

шепочуть, шемрають, хочуть

в твоє підняте обличчя

напівзелений пророче

Ти не знаєш як довго я жию

маю масок як цвіту в городі

позирає униз червона

черепична моя корона

твої кроки – у мене насподі

і юнацькі, й старечі мрії

Ніби квітка росту в цім тумані

Santa Maria 

del Fiore

серед міста як виклик останній

наче гімн і пароль і опора

і не стверджуй що все минає

це не є аргументом спору

бо число моє символічне

священне 

і вічне

Fłorencja w deszczu

Międzyrzeckiemu

W płaszczu deszczu

Santa Maria del Fiore

powiedziała mi:

jeszcze cię nie zabiorę 

Patrz jak tulipan mój w wodzie się pluszcze jak się różowe dachówki łuszczą

na mojej śpiewnej kopule

jak krople padają czule

szeleszczą szepczą i gwarzą

nad twoją wzniesioną twarzą

niedowarzony wieszczu

Ty nie wiesz ile tak trwam już

oblicz choć palców nie starczy

i wciąż w dół obrócona

różowa moja korona

i krok twój młodzieńczy i starczy

w mym cieniu chwiał się i mijał

Jestem jak kwiat w tym tumanie

Santa Maria

del Fiore

wyrastam z miasta jak wezwanie

jak hasło jak hymn jak instrument

i nie mów że wszytko przemija

to nie jest żaden argument

bo liczba we mnie zaklęta

jest wieczna

jest święta

* * *

Іноді від зримого краєвиду

Лиш луна музичної вправи

На п’ять пальців – годі її спинити – 

В голові важкій довго плава.

Саме так від Шпаєрського собору,

Що церквіє велетнем крізь крони,

Пам’ять витягає лиш плід нагору –

Дав мені хтось яблуко червоне.

***

Czasem z zielonego widzianego pejzażu

Zostaje tylko dźwięk ćwiczeń pięciopalcowych,

Które kołowaniem bez wyrazu

Przepełniają zmęczoną głowę.

Tak samo z wielkiej katedry w Spirze,

Która jak olbrzym wśród drzew się kościeli,

Pamięć czerwone jabłko niże,

Którym tam ze mną ktoś się dzielił.

* * *

Взимку сніг сипкий злетиться,

Слід вкарбується чіткіше,

Світ наповниться по вінця

У привітному затишші.

Вже не збудить нас той подих,

Що як хвиля йде житами,

Зціпеніння вуст холодних

Не зігріється між нами.

Час текти спроквола крові

І вогню в печі палати.

Незворушні й сутінкові,

Будем спати, будем спати.

* * *

W zimie sypkie spadną śniegi, 

Ślad twój będzie wyraźniejszy, 

Świat wypełni się po brzegi, 

Przytulniejszy, wygodniejszy. 

Już nie zbudzi nas westchnienie 

Polem żyta przechodzące, 

Zimne ust postanowienie 

Już nie stanie się gorące. 

Serce obieg tętna zwolni, 

W piecu ogień się zapali. 

Obojętni i spokojni, 

Będziem spali, będziem spali.

* * *

Вергнутий – жаго невситима – 

Молоком Господнім священним,

Як в воді, в тобі я пливтиму,

Як вода, втечеш ти від мене.

Чим сягаю далі в тобі я,

Тим твої звабніші глибини.

В твоїм тілі тілом пробию

Борозну аж до серцевини.

Рук твоїх лілейних обійми –

Дійсну порятунку надію –

Завжди бачу поруч, мов линви

Серед глибини чорторию.

Та ось-ось впаду я на саме

Дно, де чорні сплять янголята –

Випхнуть знов назовні руками,

Де моя гризота заклята.

* * *

Miotany – o wieczny głodzie –

Prądami Bożego mleka,

Płynę ja w tobie jak w wodzie,

Jak woda przede mną uciekasz.

Im głębiej dążę ku tobie,

Tym bardziej wiry twe ciągną.

W twym ciele ciałem mym żłobię

Bruzdę dogłębną i krągłą.

Twych ramion białe okręgi,

Cieniste zbawienia nadzieją,

Zawsze przede mną jak wstęgi

W wodnej przepaści się chwieją.

I czekam, aż padnę na samo

Dno, gdzie anieli śpią czarni,

Silnymi mnie wypchną rękami

Znów na powierzchnię męczarni.

* * *

Був ти всуціль тілом,

Прахом став суцільним.

Стало зрозуміло,

Що кохаю сильно.

Спи, також засну я.

Вже колись над нами,

Сплячими, здіймалась

Брила з іменами.

В озері каміння,

Кинуте щосили –

Стерти час імення

Із тієї брили.

Ні тобі спімнути,

Ні комусь згадати.

Там наш цвинтар буде,

Де запахне м’ята.

* * *

Byłeś samym ciałem,
Jesteś samym prochem.
Wcale nie wiedziałem,
Że cię bardzo kocham.

Zaśnij, ja też zasnę,

Nie zasniemy razem,

Jakeśmy już spali

Pod pisanym głazem.

Na głebi jeziora

Kamienie rzucone –

Zetrzeć dawno pora

Wykute imiona.

Ty już nie pamiętasz,
I nikt nie pamięta.
Tam będzie nasz cmentarz,
Gdzie zapachnie mięta.

* * *

Весняна ніч повсюдно жаром диха,

І повня підіймається рожева,

Зелені брості розквітають стиха,

Шурхочуть, як ручай, в гаю дерева.

Тінями вечір огорнув куртини.

Твого бракує голосу, любове!

Вслухаюсь, чи не чути солов’їний

Спів. Мимохіть збігають сльози знову.

По вас ті сльози, хто пішов дочасно,

Помер, недокохавши, на півслові.

Тепер в серпанку зелені та рясту

Вертаєте у пагони листкові. 

Той шерег – довгий, а вуста – безмовні,

В березняку шурчання вас колише,

І кров воскреслих струмить аж до повні,

Весняна ніч повсюдно смертю дише.

* * *

Ta noc wiosenna cała żarem dyszy

I księżyc w pełni jest taki różowy,

Pąki liściaste rozkwitają w ciszy,

Szemrze jak strumyk nasz gaik brzozowy.

Zielonym cieniem wieczór zasnuł drzewa

I tylko braknie jeszcze głosu twego,

Miłości! Słucham, czy słowik zaśpiewa,

I łzy bezwiednie po policzkach biegą.

Te łzy są dla was, o wszyscy zniknieni,

Coście w pół serca odeszli, w pół słowa,

I teraz do mnie w welonie zieleni

Wracacie, liście kwitnące od nowa.

Długi wasz orszak, oniemiałe usta,

Brzozowych szmerów strumień was kołysze

I krew z korzeni zmartwychwstałych chlusta,

Ta noc wiosenna cała śmiercią dyszy.

* * *

Йдемо. І шурхоче листя.

Вже майже замерзли води.

Студене повітря чисте

У горлі вином холодним.

І перш ніж сказати слово,

Роздумуємо тривало.

Ці бідні слова – як довго

Ти, голово, їх тримала!

Суть висловити не можна,

Суть вимовити несила,

Єдине – ця нить побожна

Нове павутиння звила.

А сонце, допоки сяде,

Омиє очі в імлі – 

Де ж нині думкам літати:

Метелики малі?

Це тільки сьогодні сіро,

А завтра вже небо зблисне – 

Прокинься, остання віро,

Скотися, остання слізко –

Бо завтра, як сонця схід,

Зі смертю відкриємо очі.

Дивись, у меандрах струмочка

З’явився тоненький лід.

* * *

Idziemy. Liście szemrą.

Woda prawie zamarzła.

Chłodne bardzo powietrze

Wpada jak wino do gardła.

Zanim powiemy słowo,

Ważymy w głowie długo.

Jak bardzo biedne słowa

Kołyszesz, blada głowo.

Nic nie można wyrazić,

Nic powiedzieć nie można,

Tylko – ta nić nabożna –

Snuć mgliste pajęczyny.

A słońce, zanim zajdzie,

Obmyje oczy mgłą –

Gdzież nasze myśli są

Podobne do motyli?

To tylko dzisiaj szaro,

Jutro już będzie niebiesko –

Ostatnia obudź się, wiaro,

Ostatnia opadni, łezko –

Jutro jest nowy wschód,

Obudzim się ze śmiercią.

Popatrz, na skrętach strumyka

Zjawił się pierwszy lód.

* * *

Що не боюся ночі,

Я здатен удавати,

Коли стою у смерку

Перед вікном кімнати.

Вдивляюся у небо

Я тільки через силу –

Страшні хмарини й зорі

В безмежжі небосхилу.

І дерево чорнюще,

Яке з-за шиби блима,

Коли ховаюсь в ліжку,

Стоїть перед очима.

Притиснусь я до тебе,

До серця через груди,

А в нім такі спокійні

Дерева й ночі чути.

* * *

Ja tylko tak udaję, 

Że się nocy nie boję, 

Kiedy w moim pokoju 

Przed czarnym oknem stoję. 

Aby spojrzeć na niebo, 

Siłą przymuszam siebie –

I widzę straszne obłoki 

I straszne gwiazdy na niebie. 

I drzewo takie czarne, 

Co rośnie niedaleko, 

Gdy schowam się do łóżka, 

Zostaje pod powieką. 

Przyciskam się do piersi 

Twojej, gdzie serce śpiewa, 

A w nim prawdziwe szemrzą 

Spokojne noce i drzewa.