І про це не пошкодуємо. 25 березня в Білорусі відзначають День волі. Саме цього числа у 1918 році Білоруська Народна Респубілка оголосила про свою незалежність.
З приходом до влади Олександра Лукашенка в середині 1990-х День волі став для білорусів приводом вийти на вулиці й площі, щоб показати свою незгоду з авторитаризмом.
Чверть століття режим промиває мізки своїм громадянам пропагандою про те, що БНР була фейковою державою, пам’ятають про неї лише купка маргіналів, а затвердженні 1918-го національні символи — герб «Пагоня» і біло-червоно-білий прапор — народилися в колі колобарантів під час нацистської окупації.
З мінським культрологом Максимом Жбанковим розмовляємо про білоруський музичний спротив. Пробуємо скласти саундтрек Дня волі.
Головна мета матеріалу освітня, хочеться розповісти українцям про рок-культуру найближчих сусідів. Мені як великому аматору білоруської музики часто прикро, що більшість асоціює вашу країну з Віктором Цоєм, ну бо з пісні пітерського рокера почалася теперішня революція. Ну ще й про «Ляпис Трубецкой» усі знають. Давайте почнемо наш лікбез, скажімо з «Радыё Свабода» гурту «Уліс».
— Я б назвав цю пісню головною в нашому музичному спротиві. Народилася наприкінці 1980-х. Відчувається, що на «Уліс» дуже впливали ірландці U2.
Це була спроба промовляти актуальною на той час музичною мовою про своє, болюче, важливе. «Радыё Свабода» як текст цікавий тим, що все звучить доволі абстактно: «Над нами білий стяг». Чому білий? Хотілося, аби був біло червоно білий. Але ж дивіться, колір теперішньої нашої революції саме білий. Виходить, що це порожній простір, який можна заповнити своїми діями, справами, боротьбою. Це дуже сильний, цікавий, виразний образ саме тому, що позначає певне поле можливостей.
«Радыё Свабода» — це посилання на хвилю, заборонену в радянські часи. Через неї ми вчилися бути іншими, європейцями в певному смислі. Хай це було і американське радіо, але білоруська студія звучала з чеської Праги. Сюди несла хвилі свіжого повітря. Композиція «Радыё Свабода» давала враження неспинного руху. Образ радіостанції дуже цікавий, настільки, що при здається, ясності і простоті, давав можливість кожному його розуміти по своєму.
Часто чули цю пісню за останні пів року?
— Ті зміни, соціальні зсуви та енергія спротиву, яка зараз у нас розгортається в країні, не мають виразного національного відтінку. Тобто в білорусах не прокинулась етнічна свідомість, а скоріше розуміння себе як громадянського суспільства. Білоруська мова стала лише одним з вимірів незгоди. Важливим, але не головним. Тому, коли подивитися на сучасну протестну музичну течію, то легко помітити багато пісень білоруською, але вони, на жаль, як на мене, не роблять погоди. Звучать скоріше як додаткова прикраса, не визначають повістку дня. Бо хочемо ми чи ні, але спротив наш в значній мірі російськомовний. І думаю, що це абсолютно природно. Для нас змагання за рідну білоруську — це скоріше романтичний проект, а те, що зараз відбувається, це проби нової прагматики.
Треба абсолютно тверезо розуміти, що писати, співати можна білоруською, але в міському середовищі існує поліфонія мов. Розмовляти білоруською все ще природно, слава богу, але не помічати російськомовну течію, як на мене, не дуже правильно. І тому Цой виходить таким собі загальним знаменником. Майданчиком, на який сходяться усі покоління: й національно орієнтованих, і російськомовних. Саме поняття національності у нас стає більш гнучким і не таким одноголосним, як це хотіли рок-н-рольні герої початку 1990-х.
Якщо говорити про реальну практику спротиву, то поруч з білоруськомовним роком існує, наприклад, російськомовні література, публіцистика, медіа. І я б не сказав, що це погано, бо мета спільна — вільна країна.
З яких виконавців радите почати знайомство з білоруською музикою?
— Якщо в нас лікбез, то варто звернути увагу, що у нас були дуже потужні лідери сцени. Передусім N.R.M. (Незалежная Рэспубліка Мроя), «Уліс», «Мясцовы час», «Крама», етно-тріо «Троіца». Одночасно поруч з цими очевидними хедлайнерами важливу роль до початку 2000-х грали спільні проекти, зокрема на вірші Міхала Анемподистова. В них брали участь головні альтернативні музиканти країни. А на той час білоруський рок був важливішим за всіх політологів, економічні прогнози. Бо тоді на початку 1990-х білоруська ідентичність створювалась саме в цих спільних проектах. Без них нас сьогоднішніх, незалежно якого віку чи мови, просто не було б.
Фактично сонгбуком білоруської ідентичності став «Народны Альбом».
Особисто знав росіськомвних бізнесменів, які після цієї платівки приходили до білорущини. Один такий послухав, офігів і сказав, як хоче ще цього кайфу.
Я сам заслухав цей диск до дірок у свій час, давайте пояснимо, що ж це за «Народний альбом» такий.
— Фактично, це апокрифи міжвоєнної Західної Білорусі. Це територія, через яку проходили з одного боку німці з полками, з іншого російські комуністи. Територія, на якій весь час відбувалась боротьба не лише політичних, а й культурних впливів. «Народны Альбом» — це романтичний портрет білоруського прикордоння, дисидентського, контрабандиського, багатомовного. Бо на платівці звучать не лише білоруські, але й польські і єврейські слова.
Це історія багатошарового поліфонічного всесвіту, який існує напередодні дуже потужних катаклізмів – Другої світової й приходом радянської влади.
В піснях проєкту дуже відчувається оця ситуація трагічного передчуття.
Хтось скаже, що це просто поетична ретрореконструкція тої білорущини, якої можливо ніколи і не було. Але світ «Народного альбому» відштовхується від реальності історичних обставин. Викладає білоруськість як проблему, відкрите поле сенсів, як незавершений, коли хочете, проект. Й тому він звучить цікаво, бо не пропаганда, не політичне висловлювання. Скоріше, це поетичне рок-н-рольне осмилення нашої долі, перспектив і загального стану свідомості. Коли ви хочете зрозуміти Білорусь, починати треба з «Народного альбому».
Для ілюстрації який трек порадите?
— «Я, дажалю, ня пан».
Щоразу, коли слухаю оце: «Я, здаецца, ня тут\ Я, напэўна, ня там\ Я, да жалю, ня пан\Я, на шчасьце, ня хам\ Я твайго не вазьму\ Я свайго не аддам» мене наче струм б’є.
Проект «Я нарадзіўся тут» з`явився у навздогін неймовірному успіху «Народного альбому».
— Це скоріше збірка білоруським гімнів, зе бест білоруської ідентичності, у тому числі і емігрантської. І найцікавіше, що це не просто переспіви. Бо, наприклад, «Пагоню» на вірші Максіма Богдановича виконують так, що відразу згадується чи то Пол Макартні, чи то Білі Джоел. Взяли текст Сяргея Сокалава-Воюша «Разьвітаньне з Радзімай» і поклали на мелодію «Полонеза» Міхала Огінського.
Проєкт «Я нарадзіўся тут» — це запрошення до актуальної європейськості, рисами якої є знання традицій і креативне їх переосмислення.
Пам’ятаю презентацію Зміцер Вайцюшкевич починав зі слів: «Прывітанне, растаманы».
— В цьому гра певна. Діма нічого не розуміє в растаманстві, хай мене вибачить, ми з ним давно дружимо. Це скоріше декор. Але, якщо казати про важливі треки білоруського музичного спротиву, то «Я нарадзіўся тут» у новій версії вже не звучить під Боба Марлі. Це вже скоріше зважене висловлювання білоруського мачо, більш спокійне, драматичне, м’яке, настирливе, влучне й актуальне.
Освоєння архівів — я б так охарактеризував теперішню ситуацію, у тому числі в плані музичної альтернативи. Бо зараз багато речей наші рок-генерали переробляють на новий кшталт.
Нові версії своїх пісень передусім активно публікують Лявон Вольський, Зміцер Вайтюшкевич, Ігор Варашкевич з «Крами» й це працює. Скоріше не як музична новина, а як певна нагоди для об’єднання. Зараз вельми популярним стають так звані народні хори, коли люди виходять на вулицю чи у крамницю і співають «Магутны божа» (на початку 1990-х пісню розглядали як можливий гімн Білорусі, Лукашенко залишив радянський), або класичний білоруський сонгбук передусім пісні Вольського, або щось на вірші Анемподистова.
Цой — це інша історія.
— Варто зрозуміти, що, з одного боку, це діалог з білоруськомоною рок-н-рольністю, а з іншого, як не крути, ми усі розуміємо російську, хочемо чи ні. Й коли Цой у даному випадку лягає на загальну ситуацію, чому маємо відмовлятися, хай попрацює на нас, що і робить. Є і білоруські переклади й тих самих «Перемен», інших пісень.
Ми займаємося привласненням зарубіжного колоніального контенту і переробкою його на користь своєї справи.
Який Лявон Вольский має звучати на Дні волі ?
— Передусім «Паветраны шар». Чудова історія, яка має парадаксальну спільність з трагедією 1995 року. Тоді повітряну кулю з американцями збили в небі Білорусі. Загинуло двоє туристів-аеронавтів, в тому числі 68-річний колишній пілот, який пройшов Другу світову, війну у В’єтнамі, Суецьку кризу. Тобто пісня про те, що у своїй кулі ти можеш бути вільним, летіти куди захочеш, але завжди знайдеться той, хто буде в тебе стріляти.
Хотів ще відзначити не таку розкручену хітову річ з сольного прєкту «Такога няма нідзе» 2009 року.
Лявон Вольський любить бавитися зі стилями і форматами. Це була чергова гра у «а якби Білорусь, умовно кажучи, була капіталістичною». І в 1960-х тут були не комуністи, а хіпі, джинси, Карлос Сантана і Джим Моррісон.
Пісня «Дай мне знак» це майже Джон Леннон. Драматична композиція під фортепіано про сподівання, що кращі часи ми все ж такі побачимо і про це не пошкодуємо.
Треба сказати, що Анемподистов і Вольський головні лірики білоруського рок- н-ролу.
Такого драматичного, яскравого, метафаричного рівня у нас поки нема. Сьогодні у форматі культури спротиву наші нові герої простіші версії, більш плакатні, однозначні.
У Лявона Вольского у кращі часи була глибина, непідробна щирість і поетична потуга. І це те, що залишається з нами до цього часу, допомагає жити у ці драматичні часи.
Хто ж такий цей спадар Лявон Вольский?
— Він трікстер білоруського року. Хамелеон. Театр в одній особі. Я колись жартівливо сказав, що в ньому поєднуються блазень і пророк. Час від часу вони по черзі записують альбоми.
Починав він як націонал гард-рокер у групі «Мроя». З 1994-го був N.R.M. – гурт іншої генерації, більш просунутий, не такий громіздкий. Мелодійний з певними реверансами у бік гранжу.
Проєкт «Крамбамбуля» був відповіддю на заборону на професію для національних рок музикантів початку 2000-х. Чорні списки ці, до речі, існують і досі.
У нас досі саджають рокерів за вуличні виступи, судять за пісні.
«Крамбаубля» виглядав як весільний оркестр з жартівливими пісня про алкоголь, в форматі карнавалу. Виступали на корпоративах, тобто музиканти могли продовжувати виступати і заробляти творчістю. Такий собі партизанський рок-н-рол комфортного формату.
Ще був гурт Zet. Грали радикальний панк рок. У 2000-х, здавалося, у нас швидко відбудеться жорстка революція, ми переможемо і все буде добре.
І це теж була гра, у Вольського її багато, навіть коли щирий, а він ніколи не бреше, просто міняє маски.
Сольний Лявон Артурович останнього часу — це розлучення з масштабними проєктами. Вихід на особисте авторське висловлювання. Як на мене, небездоганне.
Випускає психологічний декаданс, хоча завжди був змагаром, партизаном. В останніх альбомах трагічно розповідає про свою втому і в мене питання, чи варто це робити протягом трьох платівок підряд.
Думаю, що це все-таки були скоріше ознаки кризи тих часів, коли здавалося, що все так і залишиться і ми ніколи не побачимо іншої Білорусі. Зараз виглядає все інакше.
Для гендерної справедливості давайте розповімо про жіночий голос білоруської альтернативи, наприклад про Касю Камоцкую.
— Це наша Ніна Хаген. Досі залишається авторитетною особою, хоча записується значно менше. Більше зосередилась на продюсуванні документального кіно. Тому здається, що емігрувала в Польщу. Але Кася той випадок, коли у білоруського музики його сценічна роль, публічна позиція, абсолютно з’єднана з особистим вибором. За кордоном не можливо писати пісні, для яких важлива енергетика білоруської партизанської впертості, не згоди з тиском і здатності протистояти. Ми стільки часу живемо під тиском, що майже полюбили цей стан. Часом додає відчаю, а часом сили, бо ми знаємо як може бути і нас це не лякає.
Крім Кмоцької є Вероніка Круглова з гурту KRIWI.
Руся, вона ж Марина Шукюрова, пройшла декілька етапів творчої еволюції і зараз займається етно-електронікою у прєкті Šuma.
Настя Шпаковска з гурту Naka — російськомовна, доречі, дівчина. У час другої білоруської Плошчі 2010-го записала фантастичний альбом «Давольна» саме про цю ситуацію поразки. Платівка про переосмислення своїх сил. Не знаю потужнішої реакції на ті складні часи.
Текст: Іван Столярчук
