Толлефу Ульсену шістдесят три. Наталії З. Мюллер вісімдесят сім. Він живе в Норвегії. Вона – в Канаді. Вони мати і син, хоча іще про це не знають. Було б і не знали.
Перед еміграцією до Канади Наталія дала дозвіл соціальним службам повідомити Толлефу свої данні. Наталія тоді щойно закінчила відбувати термін у фільтраційному таборі, отримала повне виправдання і статус колишньої воєнної полоненої, вийшла заміж за фольксдойча, знайшла добру роботу. Це був щасливий період її життя, тоді вона буцімто готова була возз’єднатися з сином. Аж потім була втрата кар’єри, болісна адаптація в новій країні, психічна хвороба чоловіка (через його жах щодо радянсько-європейської війни вони і поїхали з континенту), народження проблемного сина, вдівство, безгрошів’я – тепер вона і чути про того старшого сина не хоче. Вона більше драм не переживе.
Толлефу та матір теж не треба. Він виріс, зацькований прийомними батьками, не маючи жодного бажання повторити цей досвід із біологічною родителькою. Народився в 1945-у і переконаний: ніякої доброї звістки про невідомого батька його народження в цей рік не несе: «відповідальність за пов’язану з його народженням драму несе війна» – в його народженні начебто і люди не задіяні, сама лише війна. Для чоловіка було викликом створити міцну здорову родину, він впорався (десь там в минулому залишилися стосунки, де народилася дитина, яка уже встигла померти – та Толлеф про це не знає). Живе далі без драм.
Та от підняли завісу: вистава почалася.
На старшого чоловіка, банківського службовця на пенсії, люблячого мужа і таке подібне тисне уже власний син: Толлеф відшуковує Наталію, засилає до неї посередника-перемовника Жанну, яка курсує між Норвегією і Канадою (в справах адюльтерних). Наталія щось Жанні розповідає (часом бреше, часто недоговорює), вони з Жанною враз і чомусь подружилися, але з Толлефом бачитися стара не бажає та історію свою йому розказувати не збирається. Натомість звинувачує сина в емоційному насиллі – і, вражена наполегливістю байстрюка, отримує інсульт.
У минулому Наталії – кілька зґвалтувань, результатом одного з них є Толлеф, але є щось ще, що карає жінку нестерпно. Толлеф знає її ім’я, під яким його мати-полька жила у Львові і під яким її примусово вивезли на роботи спочатку в Німеччину, потім в Норвегію. Наталія звалася Зєлінською. Але в жодному архіві серед мешканців Львова цього прізвища нема.
Повністю таємницю Наталії ніхто з героїв роману не дізнається, почуємо її тільки ми – читачі.
Якоїсь суто літературної майстерності і технічної роботи від роману Шанталь Ґаран чекати не раджу, бо не дочекаєтеся (перетримані характери, непереконливі розмови, двічі дистильована мова). «Natalia» – не так художній твір, як вправа на етику і моральну чутливість читача, щось типу «правила вагонетки» на двісті сторінок. То так нам той роман і читати.
Здається, на сьогодні і уже остаточно актуальність минулого втратила свій зміст: важить нині не подія, а те, у який спосіб про неї розкажуть. Далі більше: важить не сама розповідь, а хто і звідки говоритиме.
Наталія заламує руки, вона не хоче повертатися спогадами у Львів, де на неї чатує соромне і страшне: «Її життя почалося в Норвегії після війни. І крапка». Тому Наталія так і не розкаже сину, де він знайшовся. Свого штибу дотеп, бо то не Наталине життя почалося в Норвегії і крапка, а якраз і дослідно життя Толлефа почалося там і кома. Буквальне ж завжди програє метафоричному, коли ми починаємо гратися у піддавки з колективною пам’яттю та індивідуальним спогадом.
Кому належить історія Наталії, якщо ніхто її так і не розкаже, га?
Толлеф не напосідає, він по натурі людина холодна і дистанцію тримає: вигадує, що цікавиться генеалогією роду, щоби матері незручно не було. Його питання стосуються справжнього імені матері, а навзаєм він дає обіцянку вислухати все, що вона розкаже. Двічі у Толлефа відбувається зрив: Наталія відміняє зустріч і скасовує листування. Він озвучує тоді свій найбільший страх: якщо мати може викреслити своє минуле, то у такий спосіб вона може припинити його існування. Історія Толлефа – це історія дитини, від якої знову і знову відмовляється матір… Але це не історія Наталії.
Історія Наталії – ретравматизація. Питання Толлефа начебто змушують її знову пережити досвід за межею терпіння, за це вона ненавидить сина. Її молодший син знає про брата, але ніколи у матері нічого не питав. Вона ненавидить і його – за байдужість. І нарешті звучить найголовніше: «Що я йому можу сказати? Там не залишилося нікого з моєї сім’ї. Усі мертві». Це брехня. Наталія звинувачує себе у смерті братів і батьків у Львові, але не відомо, чи вони загинули. Та і з її родини живий щонайменше мамин брат. Біда в тому, що там десь не всі померли, а можливо хтось живий і знає про неї те, чого вона знати не воліє. А забути вона хоче не злочин, що важливо, а саме пережитий біль. Наталія шукає спокути і не знаходить, ну бо нема їй чого спокутувати. Тому будь-яка спроба сина почути її історію скидається на примус до покаяння. Її історія – це тільки її історія.
У Жанни питає її тимчасовий коханець: «Кого ти обереш? Того, хто має право знати, або ту, хто має право мовчати? Подумай над цим». Про що ж думати? Їй, знаєте, взагалі не треба обирати. Історія Наталія та історія Толлефа чужинців взагалі не стосуються. Найбільший шок від моральних установок «Natalia»: кожен прохідний персонаж тут претендує долучитися до досвіду, що його пережила та, яка уціліла на війні. Аби приперчити собі пісне життя, в якому кураж забуксував поміж одружених коханців і позашлюбних дітей. Драми бракує, либонь.
Толлеф – дитина зґвалтованої матері: були совєтські нквс’ники, котрі мали депортувати родину до Сибіру, були українські поліцаї, що у такий спосіб знімали плату за фальшиві документи для тих, хто рятувався з окупованого міста, були німецькі офіцери, яким не вистачало грошей на проституток, а полонянки – вони ж безплатні і за роки війни приборкані. Від німецького офіцера Толлеф і народився. Ім’я його, між іншим, Наталія достеменно знає і пам’ятає.
Вона так рятувала своїх рідних і себе, їй не вдалося порятувати(ся).
В романі є дві прикметні сцени щодо імені невідомого батька. В першій Маріус, народжений на початку 1970-х син Толлефа, обурюється: неможливо, щоби батько був невідомий, ясно що він не може бути незнайомим Наталії, то вона просто не хоче говорити про нього: «Невідомий? Це ж неможливо!.. Цей чоловік, вочевидь, не був незнайомим жінці, яка дала тобі життя». Припустити зачаття в результаті зґвалтування на війні ця благополучна дитинка мирних часів просто не може. Але є другий фрагмент – міркування уже самого Толлефа: «Не буває батьків, про які матері не знають. Хіба що, звичайно, вона спала з кількома чоловіками в цей період… Він ніколи не дозволить собі її засуджувати». Дитина, народжена під час війни, не може собі дозволити нічого не знати про воєнній злочини. Толлеф на мить припускає правду і тут же від себе жене. Обидва чоловіки засуджують – саме тієї митті, коли декларують, що цього не робитимуть.
Засуджують жертву. І це ще одна причина, чому Наталія мовчить, вона наперед передбачає наслідки свого зізнання. Вона зрештою бачила чимало історій про зґвалтування на війні. Дівчата-полячки жили в таборі, час від часу на сусідніх ліжках ґвалтували твоїх подруг, ти в цю мить раділа, що нині – не твоя ніч. На вечірку, де був батько Толлефа, Наталія прийшла з іншою жінко. Ми нічогісінько про ту іншу жінку більше не почуємо.
Коли говорять про літературу травми, то часто наголошують: деякі події таки болісні і жорстокі, що надати їм смислу можуть тільки письменники; тоді міркують про моральну уяву і етичну чутливість письма. Кожен уцілілий, – наполягають теоретики, – має за імператив розказати свою історії, щоби так захистися від минулого.
В романі Ґаран є два епіграфи (з Оскара Вайльда і зі Стівена Кінга), в одному повідомлять, що правда – річ складна, в іншому розкажуть, що спокута – це те, що дозволяє пережити важке минуле. Правда і спокута у такий спосіб стають поняттями одного ряду. Епіграфи очевидно дискутують із самим романом, де «правда» і «спокута» – не те, що не в одному ряду, а в різних парадигмах перебувають.
Я уже згадала: між Жанною і Наталією виникає раптом міцна дружба. Без жодних на те підстав в сюжеті чи в мотивації героїв. Ця дружба треба не героїням, а авторці і логіці свідчення: щоби таки правда і спокута десь зблизилися. Для свідчення, подібного до тих, якого Наталія уникає, треба діалог, ба навіть якщо цю розмову веде сама з собою жінка, яка уціліла. Так жертва стає свідком, свідчить про зло, а не переживає зло. Так з’являється дистанція, що дозволяє оцінити минуле як момент, коли коївся злочин, саме злочин, в якому вона була жертвою. Наталія воліє не називатися уцілілою, їй в лікарні кажуть-підбадьорюють: ви, мовляв, у війну вижили, що вам той маленький крововилив у мозок. Вона навісніє. Стати свідкою і дозволити собі перестати бути жертвою Наталія не змогла, їй буквально не було з ким для цього говорити. Прийшла Жанна – згодилася бути поруч і почути – зробила портрети старої для власного мистецького проєкту – пішла.
Велике моральне право і обов’язок, – проголошують на всі лади герої роману, – вчасно промовчати… «Тест на вагонетку» вони всі провалили.
Толлеф народився 7 червня, під лікарняними вікнами – святковий натовп. Це святкують День скасування Союзу (зі Швецією), таке собі вивільнення з опіки в масштабах країни. Але тут є ще один привид для святкування: додому повернувся король Гокон, якому під час війни надали прихисток Англія. Ну от, повернувся. Таке собі возз’єднання з батьком в масштабах країни… Якась дуже суперечлива символіка, що вона страх як личить народженню саме цієї дитини. Між іншим, день народження Наталії теж припадає на 7 червня.
Текст: Ганна Улюра
