Україно-німецька  вистава «Одісея» буде представлена на театральному фестивалі radikal jung у Мюнхені 1 травня. Прем’єра вистави відбулася у лютому, у Дюссельдорфському драматичному театрі D-Haus.  Це адаптація українського режисера і драматурга Павла Ар’є поеми Гомера у постановці українського режисера Стаса Жиркова. У виставі задіяні дев’ять українських жінок і дівчат, сім німецьких, а також три німецькі дівчата-тинейджери і два українських хлопчика. 

«В мене немає бажання робити «успішні» проекти, у мене є бажання зробити все, щоб вони жили довго. Щоб якомога більше людей побачили наші вистави і задонатили», — в одному з постів написав у facebook  Жирков, який разом з Павлом Ар’є і німецькими колегами показують   сучасну «Одіссею» з іншого фокусу, виходячи за межі традиційного театру. Ідейним продюсером і драматургом проєкту є одна з керівниць театру Дюсельдорфу — Біргіт Лєнгєрс. Музику і вокал для вистави, (а актриси багато співають) створювала дуже відома в Україні Мар’яна Садовська. 

 «Ми хотіли дослідити і спробувати зрозуміти, хто така сучасна Пенелопа, виходячи з наших українських реалій. Пенелопа — українська жінка зараз не чекає сидячи вдома, а  воює на фронті, волонтерить, допомагає країні. Це вже інша історія, ніж у оригінальному тексті. І це ми намагалися показати через історії: збирали інтерв’ю у різних жінок, які Павло Ар’є опрацьовував у художній текст. У виставі також є паралельні лінії щодо німецької історії у Другій світовій війні і сьогоденням», — розповідає Стас Жирков.

У Дюссельдорфському театрі є підрозділ — Stadt:Kollektiv, який складається   з людей, котрі грають у виставах, але не є професіональними акторами. Як правило, їх набирають до кожного проекту через кастинг. Далі з ним працює команда професіоналів і вони готують виставу. «Такі відділи є в багатьох німецьких театрах — це і є те, коли театр перестає бути місцем просто для перегляду вистав — театр стає місцем соціального впливу і трансформації. Коли актори без професійної освіти потрапляють на професійну театральну сцену і в професійну команду — це дає неймовірний результат. Саме це і є той результат до якого має рухатися театральна Україна. Тому що це не просто вистава з аматорами, це вистава де актори — є донорами історій. Це інший рівень театру і сприйняття», —зауважує український режисер.

На німецько-український проект було подано 150 анкет, потім відібрали 70 людей, серед яких вже обирали учасниць. Більшість з них не займалися театром, але вони ретельно працювали на репетиціях, і вже на сцені почувалися впевнено. 

Попри білінгвістичність проекту, вся команда занурювалась у історичний контекст. Досі існує багато невідомих фактів для німців з нашої історії, наприклад, про репресії 30-х років XX століття. Доводилося детально розповідати про трагічні події. Бо це дає розуміння процесів незалежної України — революції на граніті, подій 2013 року.  Такий культурно-історичний екскурс для певної частини німців зовсім цікавий  і це впливає іноді і на сьогоднішнє ставлення до України. Тому це вистава заради вистави і емоцій, а певний інструмент нашої дипломатичної праці. 

«Так, ми розуміємо, що театр не може в одну мить зупинити війну, але він дає досвід, залучення і розуміння перспектив майбутнього. Європейського демократичного майбутнього. Коли німці плачуть на виставі або підходять до актрис, щоб обійняти і підтримати, то значить вистава спрацювала. Це сегмент культурної дипломатії, який має бути постійно розширюватися», — говорить режисер.

Працюючи над створенням вистави у команди виникали спірні питання, які є чутливими для українців, щоб показати глибину болю і трагедії сьогоднішньої війни. «Наприклад, у нас з німецькими колегами виникали дискусії — яким чином на сцені ретранслювати насилля, яке скоює росія до українців. В західному театральному світі  інша система координат і це сприймається, як тиск», — зазначає Жирков.

Вистава отримала неймовірні оцінки від німецької критики і преси, у вистави постійний sold out олд-аут. І за словами Стаса Жиркова, запрошення на  фестиваль radikal jung у Мюнхені- це неймовірний успіх, бо це найсильніший фестиваль молодої режисури в Німеччині. 

Також ми поспілкувалися з українськими учасницями — Юлією, Мартою і Василісою, які розповіли про отриманий досвід у проекті. 

Юлія: очікування заповнюється діями

Юлія Бірзул приїхала до Дюссельдорфу рік тому. У Німеччині вона живе з дітьми, вчить мову, допомагає, як може Україні перемогти, поки її чоловік захищає країну на полі бою. 

Юлія має театральну освіту, тому це проект для неї дуже близький.

«Моя героіня у виставі — жінка, що шукає свого чоловіка, якого немає ані у списках полонених, ані серед загиблих. Вона — це та Пенелопа, яка не готова змиритися.  «Я буду шукати тебе, допоки не знайду» — репліка, яку я повторюю в декількох сценах протягом вистави. Але це не моя біографічна історія, хоч мій чоловік теж в ЗСУ і я так само, як і моя героїня щодня знаходжусь в тривозі за нього, в очікуванні на його дзвінок, на його повернення з позиції».

Однак у виставі є і її особисті спогади. Наприклад, вже знаходячись у Німеччині близько декількох місяців, Юлія несподівано знайшла парфюм свого чоловіка у кишені тривожної валізки, про що вона і говорить на сцені. Здається, що це лише річ, але для рідної людини, напевно, це важливе нагадування — фрагмент ТОГО життя.

«Спочатку ми всі очікували, що ось-ось все закінчиться. Потім вчилися приймати ситуацію і трансформувати наше очікування – у дію, допомогу, чекаючи на Перемогу. Глобальний, перманентний процес очікування (на дзвінок від коханого, на повернення додому, на поставку зброї, на допомогу Заходу, на гарні новини), який треба заповнювати діями», — говорить Юлія.

За ії словами, глядацький попит на виставу після прем’єри помітно збільшився, але публіка у залі — і німецька, і українська, по-різному сприймають. Буває, що глядачі хочуть поспілкуватися з учасницями вистави і чекають їх на службовому вході. «У Німеччині в день прем’єри бажаючі глядачі можуть залишитися після вистави і неформально спілкуватися з акторами. І в день нашої прем’єри ми багато розмовляли, німці розповідали про те, як вони з першого дня допомагають Україні, намагаючись занурюватися в інформаційний контекст, як намагаються більше читати аби краще зрозуміти. І звісно, вистава викликає більш емоційний відгук, ніж читання новинних стрічок», — розповідає Юлія.

Про рівень емпатії і зацікавленості свідчить і те, що глядачі повертаються: приходять другий, третій раз на виставу. За словами Юлії, одна німкеня вже чотири рази дивилася виставу, а також висловила солідарність і підтримку українцям, пофарбувавши волосся у жовто-блакитний колір.

«Чесно, я навіть не очікувала, що ця вистава матиме такий резонанс. Попри те, що німецька публіка зазвичай досить стримана, кожного разу (а ми з лютого граємо тричі в місяць) нас не відпускають зі сцени на поклоні. Хоч на відміну від українського театру, тут не прийнято аплодувати стоячи і викликати на «Біс!». Тут це відбувається знову і знову, і це дивує  навіть працівників театру. А коли ми чуємо «Слава Україні!» то в цей момент вкотре розуміємо, як важливо те, що нам дали можливість розповісти свої історії тут. І як добре, що український контент заповнює європейський простір!» — говорить Юлія.

Марта: давно мріяла спробувати себе на сцені

Марта Безпалюк раніше працювала у Києві бухгалтером, а жила у Ірпені. 24 лютого вона була з сином  на відпочинку за кордоном, повернутися в Україну не змогла. І зараз для неї у пріоритеті – безпека і спокій сина, який дуже чутливий до сьогоднішніх подій в Україні. Навіть знаходячись за сотні кілометрів від дому, скрізь інформпростір у дитини посилився страх. Тому фактор безпеки є вирішальним.

Згодом Марта дізналася про театральний проект і вирішила спробувати. Її відібрали. Монолог українки у виставі мав спочатку інший фокус, але за тиждень до прем’єри вона дізналася про загибель брата (24 січня) і терміново поїхала до України. Команда проекту її підтримувала всіми зусиллями і дозволяли взяти таймаут для відновлення. Але попри біль втрати, важкий емоційний стан,  Марта знайшла сили для участі у виставі. “Коли я повернулася у Дюссельдорф, до прем’єри залишилось 4 дні і Стас запропонував мені  розказати, якщо я хочу і можу, про свого брата. Так, мені було важко, але я розуміла, або мені треба говорити про мій біль, про брата, або взагалі не приймати участь у виставі”, – говорить Марта.

У виставі вона розповідає про себе, брата, події у Ірпені. Важко, але з кожною виставою стає трохи легше. “Давно вже мріяла спробувати себе на сцені. І отриманий цей досвід гарно впливає на мене. Зі Стасом комфортно працювати, він дуже талановито вміє створити відповідну атмосферу, допомогти актору, якщо треба: він зміг в нашій виставі у глядача розбудити всі почуття так, що можна і плакати, і сумувати, і веселитись”, – зазначає Марта. У виставі також задіяний і іі син Ренат.

На прем’єрний показ українка запросила німецьку родину, яка прийняла іх з сином у Дюсельдорфі. І після перегляду вони були приємно вражені, подарували квіти листівку, де написали, що багато чого нового дізналися про Україну. А коли приходили друзі-українці, то їхня реакція була дуже чутливою – плакали і жінки,  і чоловіки. 

Як зауважує Марта, зазвичай, квитки заздалегідь розкуповують дуже швидко – настільки зростає зацікавленість. Зараз ії син вже бере участь у інших мистецьких проектах і йому це дуже подобається. Українка вдячна долі і команді за можливість реалізуватися на сцені у цьому проекті. 

Василиса: українці пишуть музику, співають, створюють виставу на європейському рівні

Василисі Фурмановой 20 років, вона народилася у Харкові, але коли їй було три роки родина переїхала у Київ. На момент повномасштабного вторгнення вона працювала у Київській школі РОК і викладала уроки з вокалу, а її батьки були у Німеччині на відпочинку. Дівчина пише музику і грає на бандурі. “Це єдине, що мене цікавить в принципі по життю,  чим я хочу займатисяу  майбутньому”, – каже Василіса.

Монолог Василіси у виставі про те, як вона виїжджала з України навесні минулого року і трохи спогадів про життя до 24 лютого. «Ми їхали з Києва до Львова, потім ще три дні поспіль шукали якісь квитки щоб далі виїхати в Польщу, але довелося сісти у евакуаційний потяг: 16 годин стоячи їхали», — каже Василіса. У її історії вистачає і смішних моментів, наприклад, про  постійні суперечки між жінками у потязі. Вже у Польщі дівчину забрав батько і вони поїхали до Німеччини. 

У виставі Василиса теж грає на бандурі, співає — такий музичний супровід підсилює емоційно її монолог.  Також вона розповідає про всілякі смішні моменти свого виїзду, жарти, які зрозумілі здебільшого україномовному глядачу і відразу відчувається фідбек у залі під час вистави. Так само і відгукуються емоційно глядачеві. Як помітила Василиса, німецька публіка емоційно стриманіше  на відміну від українців, тому на початку здавалося, що їм не подобається вистава. А потім, у фіналі п’ять разів викликали на поклін, – що є безсумнівним свідченням подяки за виставу. 

Важливість створення і просування подібних проектів, на думку Василиси, у привертанні уваги до України, яка має власну змістовну культуру. 

«Наприклад, якщо людина не користується інтернетом (літні люди),  але вона побачить наш постер, прийде до театру і про щось замислиться. По-друге, це культурний фронт,на якому триває війна. Ми маємо круті таланти — люди, які співають, пишуть музику, грають на сцені, створюють вистави на гідному європейському рівні», — говорить Василіса. 

Також цей проект для неї — поштовх продовжувати займатися творчістю, напрацьововувати своє професійне портфоліо і звичайно, розвиватися у напрямку музики. «Коли я приїхала, то  було відчуття,  що зараз буду ходити на мовні курси, потім — працювати десь у сфері послуг і буде не до музики. Бо ти у чужій країні, де тебе  всі сприймають як емігрантку», — згадує дівчина. Зараз вона вже планує вступати до музичного закладу у Німеччині для подальшого зростанні і реалізації своїх амібіцій. 

P.S.

Зараз Стас Жирков працює над виставою «Атигона», прем’єра якої відбудеться 4 травня у Цюріху. «Швейцарія — це нейтральна країна, яка завжди намагається бути в нейтралітеті, тому ця вистава надважлива для нас. До того ж тут мільярди російських грошей, які мають йти на відбудову України», — зазначив режисер.

Також за ініціативи українського режисера європейські театри допомагають Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра і театру «Золоті ворота».

Текст: Ірина Голіздра

Фото:  Sandra Then