З повномасштабним вторгненням російського агресора на територію України багато що змінилося в житті кожного з нас. Ми вирішили поспілкуватися з київськими художниками Пінхасом-Павло Фішелем та Каріне Арутюновою про зміни, які вони відчувають, як це відобразилося на творчості та в житті, про можливість знайти себе в інших умовах.

Які відчуття від перебування в Європі?

Як в Європі ставляться до творчості художників з України? Чи очікують свіжих ідей?

П.: За моїми спостереженнями, тут ніхто сторонній не потрібен, Політична складова викликає нагальний інтерес до українських художників, але дуже поверховий. Мені пропонували бути комісаром українського павільйону під час одного великого гуманітарного фестивалю у місті Ліль, і прямо говорили, що якість робіт менше цікавить, ніж антивоєнна тематика. Але якщо ти вже живеш у Франції, до тебе інше ставлення і ти як би свій.

К.: Так, з початку повномасштабного вторгнення на територію України, безперечно, інтерес до українських художників зріс небувало, але, як будь-яка хвиля, вона певного моменту йде на спад, особливо якщо тема війни (у творчості) стає більш значущою, ніж сама творчість. А ми, на жаль, це часто спостерігаємо. Не здебільшого, але досить часто.

Організувати виставку в європейській країні не складніше, ніж в Україні? На яких умовах зазвичай влаштовують тут виставки? Від художників й галеристів в Україні я неодноразово чула, що достатньо залишити один-два твори для колекції галереї. В європейських галереях також пропонують подібні умови? Чи тут в першу чергу зацікавлені саме в піарі галереї та тих митців, творчість яких презентується?

П.: Більшість галерей зустрічають художника відмовою, посилаючись на план виставок на кілька років уперед. Без рекомендації мало шансів. Я стикався з кількома варіантами влаштування виставки. Якщо тобі вдається чимось зацікавити галериста, тоді домовляються про відсоток з продажу робіт. Зазвичай 40 – 50 відсотків йде галереї. Також можна домовитися про виставку, заплативши обумовлену суму. Як правило, це галереї невідомого нам типу, вони тільки відкрити для відвідування і зовсім не займаються організацією виставки, запрошенням глядачів, рекламою, розвіскою і т.д. Але бувають і щасливі випадки, і тобі можуть запропонувати пільгові умови, в  галереї, що тільки-но відкрилася, благо в Парижі їх величезна кількість.

Художниця й письменниця Каріне Арутюнова:  «Гуманітарне та гуманне має закладатися та починатися в дитинстві»

К.: Подібного досвіду я не маю, тому складно говорити про це в деталях. Нескінченна участь у постійній і виснажливій боротьбі за місце під сонцем дещо втомлює мене. Зізнаюся, на це моїх сил явно недостатньо. Коли я зізналася в цьому самій собі, я загалом заспокоїлася. Важливо писати. Писати, що я відчуваю, про те, що мене хвилює. Це стосується картин, і текстів. А ось займатися своїм кар’єрним зростанням мені відверто нудно.

Чи існує тут власна арт-ринкова кон’юнктура?

К.: Ви знаєте, це не до мене питання. Я трохи обізнана в цій галузі, але думаю, що вона, безумовно, існує.

Чи існують в Європі, зокрема у Франції, художні організації, свого роду профспілки, котрі можуть допомогти з організаціями виставок, орендою майстерні за необхідності. Чи надає держава будь-яку підтримку митцям? 

П.: Таких програм, стажувань дуже багато. Щоправда, здебільшого для самотніх художників. І спілка художників Франції з величезним прихильністю і співчуттям ставиться до українських художників, які опинилися далеко від Батьківщини. Надають право безкоштовного відвідування музеїв, знижку при купівлі матеріалів, контакти наших співвітчизників – колег, які вже зуміли розібратися у місцевих реаліях. Мені пощастило відразу після приїзду до Франції потрапити на одну з програм у Cité internationale des arts. Мені безкоштовно була надана майстерня з усіма умовами для роботи та життя, з плитою, посудом, душем, санвузлом, у самому центрі міста.

З допомогою у влаштуванні виставок ситуація складніше…

Є цікаве місце, «Atelier des Artistes en Exil», де є репетиційна база для музикантів, майстерні для художників з різних країн та танцювальні класи. Вони допомагають тим, хто має зовсім патову ситуацію.

К.: У мене немає такого досвіду, напевно, на жаль.

Художник Пінхас Павло Фішель: «Як відомо, еміграція надсилається людині для звільнення від почуття власної ваги, і якщо це розуміти, життя може складатися щасливим чином»

Яким вам зараз згадується період карантину під час панування пандемії короновірусу? Чи можна сказати, що тоді був спокійніший період для творчості?

П.: Під час карантину я мав дуже плідний період, і я і тоді знав, що переживаю найщасливіший період життя. Ми тоді поїхали з Києва та жили у селі під Черніговом. Я вперше в житті серйозно зайнявся пейзажним живописом, і це було чудово!

К.: Події останніх років розгортаються з швидкістю, що бентежить, і час пандемії здається нескінченно далеким. Це був важкий час, випробування для всіх, хто живе на нашій планеті, багато болю, багато втрат. Але, якщо говорити про мій стан під час пандемії і карантину, то в деякому сенсі я була рада звуженому полю життя. Розумієте, час, який можна провести наодинці з собою, безцінний. Його, по суті, не так багато.

Чи змогли ви одразу адаптуватися до життя в нових умовах, в іншій країні й знову зайнятися творчістю? 

П.: Нам (моїй родині) пощастило зустріти найдивовижніших людей, максимально зацікавлених у нашому благополуччі. Вони дуже уважно поставилися до всіх наших потреб і запропонували мені зробити ряд “розбитих чайників”, і ця робота повернула мене до творчого життя, і підтримала в мені віру у цінність мистецтва. Про повну адаптацію до цієї “фантастичної реальності” не йдеться, весь час потрібні провідники та помічники. Як відомо, еміграція надсилається людині для звільнення від почуття власної ваги, і якщо це розуміти, життя може складатися щасливим чином.

К.: Стосовно того, чи змогла би я? Так, власне, чому б ні. Будь-які події, що вибивають із монотонної течії життя (зараз я не кажу про війну чи епідемію), сприяють апетиту художника. Нові враження, емоції, новий досвід. Єдине “але” – життєвого часу завжди недостатньо. Недостатньо для комфортного влаштування існування. Не будемо недооцінювати значущості комфорту, у тому числі й душевного. Це щось, про що ти загалом, не завжди замислюєшся, доки певні обставини не вибивають табурету з-під ніг.

Пінхасе, які ідеї хотілося би реалізувати за нових умов? Чи будете продовжувати працювати над вже задуманими раніше проектами? Може шукаєте нові сенси для реалізації творчих задумів? 

П.: Зараз я продовжую тему, започатковану ще у Києві, присвячену відчуттю “вітру часу”, входженню давнини в сьогодення. Це великі вигнуті дерев’яні площини, що формою нагадують збільшені старовинні єврейські шлюбні контракти. Але з’являються й нові формальні ходи. Спочатку мене дуже вражав колір паризьких дверей, особливо у поєднанні із золотими ручками. І їхня естетика знайшла відображення в серії “ЕSSOR”. Тепер чомусь дуже хвилює естетика тутешніх каналізаційних люків. Не знаю до чого це мене приведе)).

Питання до Каріне: Для вас основне джерело натхнення знаходиться там, де ви народилися й прожили більшу частину життя? Чи може є бажання поїхати творчо працювати до Європи?

К.: Ланцюг асоціацій та пам’ять – живильне середовище для людини, яка пише книги. Але для художника, який бачить насамперед колір та форму, сприймає життя як об’єкт, будь-який рух поживний.

Каріне, чи шукаєте нові ідеї для реалізації творчих задумів?

К.: У дитинстві мене називали «коробочка з казками». Скільки себе пам’ятаю, я завжди щось складала та малювала. І продовжую робити це досі. Безсоромно користуючись усім, що пропонує саме життя. Іноді мені хочеться просто складати, і тоді з’являється образ Крихітної Пані, та іноді з’являється бажання говорити від імені моєї такси Лукреція (мова про книгу «Мій друг Бенджамен»)

Каріне, чи готуєте новий виставковий проект?

К.: Шостого березня 2022 року у Чернігівському художньому музеї мала відбутися моя персональна виставка. Але вона, як ви знаєте, не відбулася. Вона мала назву «Сад Ліліт». Виставка, яку я хотіла б зробити зараз, вже завтра має умовну назву «Згадуючи Пруста». Навіть якщо вона фактично не відбудеться, то всередині мене вона вже відбулася. Це головне.

Пінхасе, скажіть, будь ласка, чи є бажання й в подальшому робити оформлення книг, створювати ілюстрації? У вас це завжди виходить майстерно і віртуозно. 

П.: Є бажання завершити роботу над книжкою Григорія Фальковича “Кольоровий рюкзачок”, дуже цікаво розпочату ще за ковідних часів. Ілюстрації до неї висять обкладинкою у моєму фейсбуці. Не хочу її міняти, нехай нагадує про незакінчену справу.

Свої дизайнерські амбіції я нещодавно цілком задовольнив, займаючись великим українсько-американським проектом, задуманим Юлією Смілянською. Це понад 30 двометрових постерів, які представляють розповідь про нашу війну у формі інтерв’ю, взяті Юлією у різних людей з різних регіонів України. Робота тривала трохи більше трьох місяців.

Пінхасе, чи плануєте потім привезти й виставити в Києві ті об’єкти, які першими побачать відвідувачі виставки в Парижі чи в  Києві будуть реалізовуватися інші проекти? 

П.: Якось поняття «потім» зникло з мого лексикону з кінця лютого минулого року. Буде до цього інтерес у Києві – радий привести. Про другу частину питання мені дуже важко говорити.

Чи може ви колись присвятите спогади своїм зустрічам з друзями-художниками, обміну ідеями з ними?

П.: Я дуже хотів би показати роботи своїх друзів і вчителів, я навіть думав, що це вдасться зробити в контексті «українського павільйону», який мені запропонували курирувати в Лілі. Але там, на жаль, змінилися обставини та ідея виставки відклалася.

Адже справа не тільки в тому, щоб виставити в Парижі хороших українських художників, а в тому, щоб створити навколо них якийсь рух. Я ще не знаю, як таке можна організувати. Поки що це нікому не вдається.

Я тут – художник-початківець, що для мене є дуже цікавим досвідом, тож мемуари поки зачекають. А ось щоденник я веду. Як говорив Данил Лідер «Потрібно вміти починати все з початку, ніби нічого ніколи не знав».

Каріне, чи є бажання організувати не лише персональну виставку, а, наприклад, представити проект, в якому було би презентовано роботи ваших друзів, близьких за духом? Чи може ви колись присвятите спогади своїм зустрічам з друзями-художниками, обміну ідеями з ними?

К.: Як кожний митець, я певною мірою індивідуаліст). А про своїх чудових друзів та за сумісництвом талановитих і геніальних художників я говорила і писала не раз. Боря Єгіазарян, Матвій Вайсберг, Тетяна Ан.

До речі, з 2018 року разом із Тетяною Ан ми робили спільну виставку в арт-просторі Федора Возіанова у Києві. А з Матвієм Вайсбергом, зовсім недавно, наприкінці лютого – початку березня, ми зробили спільну експозицію у Варшавському музеї польського єврейства Polin.

Каріне, чи є бажання створити проект, присвячений рідному Києву?

К.: Я би подумала про це.

Каріне, над якою книгою зараз працюєте?

К.: Буквально днями у видавництві Олега Федорова (Друкарський двір) вийде книжка «Як внутрішній мур будинку». Ця книга пов’язана із війною. Вона, звичайно, заснована на моєму досвіді війни, але, впевнена, багато хто відшукає в ній себе

Творчість допомагає знаходити вихід з ситуації катастрофи та хаосу, який принесла війна в будинки кожного з нас? 

П.: Не впевнений. Творчість допомагає на якийсь час сховатися від проблем, а вихід з будь-якої ситуації підказує безпричинне кохання близьких і зовсім незнайомих людей.

К.: Воно і тільки воно рятує. Це, мабуть, єдиний вихід. Особливо коли інших немає.

Чи існує, як на ваш погляд, майбутнє у гуманітарних наук, коли довкола панує технократія, розвивається штучний інтелект, людство намагаються контролювати з допомогою введення єдиної цифрової валюти і майже не чіпами, що вживлятимуть в мозок. Чи існує надія, що люди не перестануть мислити самостійно? 

К.: Гуманітарне та гуманне має закладатися та починатися в дитинстві. Почуття прекрасного, етики та естетики теж. Людина – істота багатогранна, і ці грані потребують розвитку та заохочення.

Є поняття, які передаються як формальним знанням, так й вихованням, сім’єю. Традицією, зрештою.

Якщо людство не усвідомлює важливості цього моменту, воно виявиться     на краю прірви. Проте ми вже там. І це сталося не сьогодні. Але надія все одно існує. Інакше ні в чому нема рації. Принаймні для мене.

Спілкувалася Анна Лобановська, мистецтвознавець