«Рух наосліп»

Семен Ханін

Розмова з поетом Семеном Ханіним.

Ця розмова з російськомовним поетом і перекладачем із Риги, що публікується під літературним псевдонімом Семен Ханін, мала би відбутися дещо раніше. Він навідувався в Київ ще студентом філологічного факультету Тартуського університету, не раз бував в Україні на літературних заходах, зокрема в жовтні минулого року Ханін відвідав один із найпомітніших літературно-перекладацьких українських фестивалів. Власне українська тема в його біографії та творчому житті й визначила провідний напрямок бесіди. Втім, ми поговорили також про «Орбіту», гурт митців, де Ханін є «братом – співзасновником», про мультимедійність як творчий метод гурту і також про музику. Наостанок – як бонус – ми почули в авторському виконанні один із найулюбленіших віршів Ханіна серед тих, що перекладені українською.

Кілька місяців тому ти був у Хмельницькому на фестивалі «Translatorium». Як це трапилось? 

На фестиваль «Translatorium» мене покликали презентувати український переклад моєї книги. «Тобто» – це друга моя книга українською мовою, вона вийшла минулого року у видавництві «Крок» в Тернополі, її переклав Борис Щавурський. Ми презентували збірку разом із Остапом Сливинським, який також перекладав мої вірші, та й сам він є чудовим поетом і прекрасною людиною. 

Твоя перша книга, перекладена українською – це «Вплав»?

Так, вона вийшла 2015 року у львівському видавництві «artarea» у перекладах Лева Грицюка й Альбіни Позднякової. Лев Грицюк першим почав перекладати мої вірші українською. Насправді дивовижно, що є ось цей особистий інтерес, персональні зусилля, адже, зрештою, це впливає також і на моє життя. На жаль, Лев Грицюк помер минулого року. Презентацію моєї книжки на фестивалі у Хмельницькому ми присвятили його пам’яті. Великою мірою саме Лев своїми перекладами тісно наблизив мене до України, хоча я не раз бував там і раніше. 

У твоїй родинній історії також є певні зв’язки з Україною – твоя мама народилася в Україні, чи не так?

Так, мама народилася в Києві 1938го року. На щастя, під час ІІ війни сім’я виїхала в евакуацію, а після війни переїхала в Чернівці, де мама ходила в школу. У Чернівцях мама жила з моїми бабусею й дідом, там і поховали бабусю. 

Тобто наприкінці війни мамі було сім років. Вона розмовляла українською?

Так, звісно. Навіть у моїй [російській] мові часом якесь слівце проскакує.

Її батьки теж народилися в Україні?

Дідусь – так, а бабуся взагалі-то із Гянджи, це азербайджанське місто. Але я не знаю, в який момент вона там опинилася. 

А звідки родом твій тато?

Народився він у Ризі, але батьки його із Білорусі. У Ригу його батьки переїхали з Москви – вони були поліграфістами, і разом із типографією, де вони працювали, їх направили до Риги. Тато мій усе життя викладав квантову механіку в Латвійському університеті. 

Отже, твоя близькість з Україною пов’язана не лише із Левом Грицюком, вона в тебе, сказати б, у анамнезі – те, що Сократ називав «пригадуванням».

Не лише в анамнезі, а цілком собі навіть у лексиці та у фонетиці. 

Твої українські переклади тобі подобаються?

Ну, я не можу їх оцінити повною мірою, української так добре не знаю, можу тільки розуміти мову, та й то на 95 %. Гадаю, краще запитати українського читача. 

Але ти довіряєш своїм перекладачам?

Звичайно, бо всі мої перекладачі – досвічені фахівці, при цьому дехто з них не лише перекладач, а ще й поет. 

Крім української, якими ще мовами тебе перекладали?

Спробую згадати: німецька, італійська (дві книги), сербська, грузинська, литовська, латвійська, польська (книга вийшла цього року), білоруська, угорська, чеська, іспанська. Здається, все. Але це все окремі книжки, бо перекладено також багато окремих творів на інші мови. Наступного року виходять мої збірки хорватською й естонською мовами.

 Сам пишеш лише російською? 

Так.

А перекладаєш із яких мов?

Із латиської – вийшло п’ять книжок у моїх перекладах – і ще одну книгу я переклав із англійської. Це книга американського поета Євгенія (Юджина) Осташевського, який свого часу емігрував з Радянського Союзу до США. Він прекрасно володіє російською, одначе вважає, що перекладати свої вірші не може. 

Що тобі більше до душі – писати своє чи перекладати інших? 

Обидва процеси приємні. Різниця, звичайно, величезна. Бо коли перекладаєш, то руки немов зв’язані, ти обмежений текстом, який перекладаєш, мусиш утримуватися від свободи, яку дає власна творчість. Але водночас перекладацький процес чудовий тим, що завдяки рамкам, які визначає текст, ти бачиш, куди треба рухатися, і де ти повинен прийти. У власній творчості цього немає, це по суті рух наосліп, і доволі непередбачувана річ.

Ти – російськомовний поет, що живе у Ризі. Чи не відчуваєш ти якоїсь ніяковості через те, що пишеш російською у молодій державі, яка плекає, навіть рятує свою мову? Є ж міфи про те, що мови «малих» держав, як от Латвія, Естонія, ба навіть Україна можуть зникнути. 

Ні, у мене немає відчуття ніяковості, можливо, я товстошкіра людина. Але я б і не міг писати латиською, бо моє володіння цієї мовою не настільки ідеальне. А втім, цих знань цілком достатньо для перекладу з мови. Загалом у мене дуже багато друзів латиських літераторів, і це дуже гармонійна творча взаємодія. Я насправді беру дієву участь у літературному житті Латвії, й набагато менше я включений у російське літературне життя. 

Тобто ти існуєш немовби окремо від великого процесу російської літератури, цієї величезної традиції?

Не думаю, що мене можна прямо відірвати від традиції, оскільки мова сама глибоко вкорінена в літературу. Я також з інтересом слідкую за сучасною російською літературою, тут багато цікавого. Але я маю на увазі свою причетність як у до латиської поезії (зокрема, через переклади), так і до літературного життя Латвії загалом – читання, фестивалі тощо. Ще я помітив, що останнім часом мої вірші публікуються спочатку у латвійських перекладах, а вже потім виходять в оригіналі, російською.

Вважаєш себе російськомовним латвійським поетом, вірно?

Так, це цілком коректне визначення. 

Чому взагалі ми про це питаємо – в Україні в соціальних мережах свого часу вибухали так звані «мовні срачі», а в літературному середовищі точилися дискусії про засилля російської чи, навпаки, української мов. У вас такого немає? 

По-перше, я не у фейсбуці, може на якихось форумах і виникають такі суперечки, я не стежу. Але в реальному житті, наскільки мені відомо, такого немає, латиськомовні й російськомовні літератори співіснують, я би сказав, пліч-о-пліч. У вас, думаю, ці моменти могла загострити українсько-російська війна. 

Розкажи про «Орбіту». Коли і як вона виникла, хто входив туди на початку і хто входить зараз?

Група «Орбіта» – це художнє об’єднання, яке існує від 1999 року.

Ти – її батько-засновник? 

Ні, я один із учасників, скоріше, брат-засновник. 

А батько хто?

Немає батька, це неієрархічна система. Нас зараз четверо: Артур Пунте, Володимир Свєтлов, Сєргєй Тімофєєв і я, Сємьон Ханін. А починали ми вп’ятьох, ще був Жорж Валлік, який поїхав жити в Москву. Дуже тісно з нами співпрацював також художник Володимир Лейбгам, який зараз живе у Празі. Саме він створив стиль перших орбітівських видань, сформував образ візуальної презентації. 

Окрім колективної творчості кожен із чотирьох функціонує в літературі також автономно? 

Так, звісно. Те, чим ми займаємося в «Орбіті» – це, радше, поєднання на етапі презентації текстів, а також їх видання, бо ми активно займаємося видавничою справою. 

«Орбіта» знана передусім за своїми мультимедійними проєктами, тобто це перформенси, інсталяції, різноманітні відео- й аудіопроєкти, де поезія посідає, сказати б, одне з чільних місць. Чому власне мультимедійність? Чому не «чиста» поезія, хіба вона не самодостатня? 

Ні, поезія цілком самодостатня. А мультимедійність виникла із різноманітності художніх практик, просто було цікаво у контексті поезії займатися й відео, і якимись звуковими фактурами. Ми співпрацюємо з багатьма художниками, відеохудожниками, музикантами. Звідси й сама назва групи, і її сенс: ми ніби втягуємо митців у нашу орбіту. З інтересу до синтетичності, синкретичності й виникла «Орбіта». 

Це данина моді, тренду?

Якраз навпаки, саме група «Орбіта» задавала моду на відеопроекти, ми першими на пострадянському просторі провели фестиваль відеопоезії, випустили касету з відеопоезією. Цей фестиваль існував років п’ятнадцять. У Берліні в якийсь момент з’явився фестиваль відеопоезії «Зебра», і вони оголосили себе першими в Європі. Але коли «Орбіта» покликала їх до Риги, то вони зрозуміли, що були далеко не першими. Вже пізніше подібні фестивалі виникли і в Росії, і в Україні та в багатьох інших країнах. Зараз в Україні готується до друку книжка вибраних поезій, написаних поетами з угруповання «Орбіта», вона має вийти 2022 року.

З якою музикою й музикантами ви співпрацюєте? 

Я зокрема виступаю з контрабасистом Станіславом Юдіним й багатьма іншими музиками. Те, чого ми прагнемо з погляду музики, я би назвав авангардним напрямком. Тут поєднуються і електроніка, й імпровізаційна музика (але це не джаз), і який-небуть сучасний саунд. Ось зараз ми працюємо над перформенсом, у якому застосовуються пристрої, що вловлюють вай фай, гравітаційні хвилі, ультразвуки, а відтак перетворюють їх у звук. 

Скажи, а як виник псевдонім Сємьон Ханін?

Колись дуже давно я посилав свої вірші на конкурс, де підписався цим іменем. Конкурс я виграв, отримав першу премію. Коли мене викликали для отримання нагороди, то в той момент це ім’я до мене й приклеїлось. Звідки воно взялося – незрозуміло.  

Повернімося до української теми. Ти слідкуєш за літературним процесом в Україні, читав чи читаєш когось із наших письменників?

Мені дуже подобається поезія Остапа Сливинського. На фестивалі у Хмельницькому мені подарували книжку Жені Білорусець, але я її ще не прочитав.  

Який текст із твоїх українських перекладів тобі найбільше подобається? Чи міг би його зачитати?

(читає)

якось немудро прощатись завчасу
ця вічність із короткими перервами
правдивими тріщинами у фальшивому мармурі
і заледве чи хтось просив говорити про чималі розколини
але навіть у цих межах простір для сумнівів є

чи варто зараз чи згодом чи й зовсім опісля
в позі мокрого дерева при підозріло білій глухій стіні
мимохіть озвучувати погляд що зісковзнув з іще не проявлених полароїдних стель
із саморобних розбухлих дзеркал
не втримавшись у нерівному мармуровому світлі
(Переклад Остапа Сливиньского) 

Більше віршів Ханіна можна послухати тут.

Із Семеном Ханіним говорили Олеся Найдюк, Тарас Шумейко

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.