Створювати театр у буремні 90-ті або під час повномасштабної війни доволі екстремально, але ще більш драйвово. Особливо, коли маєш однодумців, заряджених тим самим азартом і несамовитим бажанням працювати на сцені. Віталій Кіно, який в цьому році відзначив 55-річчя, — режисер, актор, викладач, а перш за все засновник і керівник Центру мистецтв «Новий український театр» — незалежного київського театру. У далекому 1998 р, він – випускник режисерської школи Едуарда Митницького разом з однодумцями провели оргзбори,  під час яких й було ухвалено рішення про відкрити ЦМ НУТ. І понеслося.

А цього року рівно 15 років, як театр  опанував стаціонарне приміщення у центрі Києва — на вулиці Михайлівській. А 16 вересня відзначили першу річницю Театру на Троєщині.

Як виживає театр під час війни, а ще і відкриває новий майданчик, чи варто ставити спектаклі про війну, Віталій Кіно розказав Kyiv Daily. 

Як наважилися у 1998 р відкрити театр, а не піти з професії, як тоді вчинило багато ваших колег, щоб вижити?

— Тоді  я  закінчував театральний інститут, на курсі Едуарда Марковича Митницького. Вже ставив вистави. Очі горіли — хотілося займатися своєю професією – театром!

Театрів в Києві на той час було не багато, крім державних, — пара незалежних.  У штаті  були свої режисери, а чекати, що тобі раз на рік чи два роки запропонують щось поставити здавалося не дуже перспективним. 

Так, у мене і виникла ідея створити щось своє. За келихом вина ми з друзями  вирішили  спочатку випустити виставу, але де іі поставити? Почали репетирувати! Коли в інституті після пар, коли вдома.. Першу виставу для дітей зробили  — “Подорож на чарівний острів”. Дивовижно, але ця вистава досі, вже двадцять шість років,  йде у нашому Театрі «Сонечко». Вже сил немає, але я іі граю і зараз. І хочу зауважити, що кожну виставу – аншлаг.

Наступним пунктом нашого «плану» по створенню театру була задача зробити вечірню виставу. А для цього були потрібні гроші. Ми знайшли мецената, який позичив нам кошти  — мовляв, коли зможете, тоді і повернете. На хвилиночку, це був 1998 рік — лихі часи. 

І ми зробили так би мовити, «комерційну» виставу. Мали ж заробити і повернути борг.  То була вистава «Європа може зачекати!» за п’єсою «Склянка води» Ежена Скріба. В ній грали круті актори Віталій Лінецький, Володимир Горянський, Нінель Миколаївна Білецька.  Майже три сезони вона йшла з успіхом на сцені Театру на лівому березі. Критика тоді виставу не дуже сприйняла, а ось публіка розкуповувала квитки швидко  і з азартом.

Власне з цього і почалася історія Центру мистецтв “Новий український театр”, який вже  існує 26 років. Після десяти років існування в гастрольно-колесному вигляді,  прийшли до того, що треба мати стаціонарне приміщення. Це  був ризик величезний. Ми мали бути певні, що «потягнемо» театр у всіх сенсах. Колектив, оренда приміщення, комунальні послуги, податки, зарплати… Так співпало, що в той рік у мене випускався потужний акторський курс. Отже, колектив був! Шукали приміщення  і знайшли чудовий простір в самісінькому центрі Києва. Думали, ну, добре,  рік-другий попрацюємо, а там…. І ось,  восени буде 15 років, як ми тут працюємо.

Але існування незалежного театру в Україні  кожен день – це постійний виклик для виживання. Раніше ви розповідали про непрості ковідні часи. Які ще моменти ставили під сумнів подальшу діяльність театру?

— На це питання я відповів би таким чином: кожного дня прокидаюся з думкою — може не треба це робити, закрити театр  і жити спокійно? Якщо раніше це було пов’язано більше з  практичними нюансами – чи вистачить грошей все оплатити, як зберегти людський ресурс. То зараз теж виникають питання, але більш світоглядні — все життя ти займаєшся театром, а чи треба це комусь? Кожен день ти викладаєшся на повну: я граю вистави, репетирую, керую організаційним процесом, якщо треба — монтую декорації і підлогу помию. Так, це дуже сильно втомлює, але я щасливий від того, що  є, що це працює. Особливо, коли зустрічаєш постійних глядачів, які вже передивились вистави по 10 разів і приходять і приводять друзів знову.

 Але сумніви постійно виникають і мучають мене.

І що розвіює ці сумніви?

— Щоденна праця. Глядачі, які заповнюють ввечері залу. Зараз у Києві  безліч театрів, але вони ж приходять чомусь саме сюди. Колектив, який не зважаючи на всі труднощі нашого часу, працює з любов’ю, натхненно. Це надихає і на якийсь час тебе заспокоює. 

У цьому контексті надихає і те, що все частіше у залі можна побачити військових, які з захопленням і великим інтересом дивляться виставу.

— Знаєте, я переконаний,  що театральний сьогоднішній бум обумовлений терапевтичною потребою. Люди йдуть до театру, більшість – лікувати душу. Приклад тому – багато військових у залі. Раніше вони приходилу у військовій формі. Зараз всі у цивільному. Але ми завжди бачимо, впізнаємо, відчуваємо їх. В них очі інші.   Наприкінці вистави ми завжди дякуємо ім, говоримо теплі слова, аплодуємо.

І до речі, я помітив, зараз взагалі люди по іншому дивляться вистави – якось особливо тихо.  Наприклад, у нас є комедія “Еклери на мільйон”, на якій раніше завжди не вщухав  сміх, а тут 3,5 годин майже абсолютної тиші. І тільки у фіналі емоції прориваються. Інше сприйняття театру зараз спостерігаємо. Вдумливе, стримане. Наче наші душі від постійного стресу, в якому ми всі перебуваємо кілька років поспіль, потребують особливої тиші, відпочинку, спокою.

А як вижив незалежний театр, коли, наприклад був карантин або під час війни? Чи є допомога від держави?

— Ви про що? Її і раніше не було, а зараз у держави є більш нагальні потреби. Правда,  під час пандемії буда фінансова підтримка від УКФ – це справді нас врятувало тоді, тому що ми реально були на межі виживання. За 26 років це був єдиний раз. 

Проте, вже під час великої війни нам допомагали наші друзі і колеги з-за кордону. Придбали для нас обладнання для роботи під час відключення світла. Спочатку для Театру на Михайлівській. А в цьому році і для Театру на Троєщині.

А яка собівартість однієї вистави? 

— Точну цифру не скажу, бо тут багато факторів треба врахувати. Одну виставу обслуговує до 15 людей (актори, адміністратори, костюмери, звукооператор тощо). Плюс  комунальні витрати, реквізит, костюми.

Насправді, ми можемо зіграти виставу і на двох стільцях, від цього вона не стане гірше. Але є в репертуарі вистави, де досить дорогі і потужні декорації, — приміром, “Собачий вальс”. Або вистава “Інстинкт”, де автентичні костюми, які коштують недешево. Тому, якоїсь точно визначеної цифри не має.

Фінансова незалежність дає і нові можливості. Наприклад, у 2023 році 16 вересня відкрився Театр на Троєщині — фактично у воєнний час. Як ви ризикнули зробити такий крок?

— Створювати щось нове у важкий період – це вже певна традиція, заряджена на успіх, як свідчить наш досвід. Так, було з Театром, який ми створили наприкінці 1990-х рр., так було і у 2009-му,  коли відкривався Театр на Михайлівській, а світ переживав економічну кризу.

Думки про відкриття ще одного театрального простору вже давно в хорошому сенсі “мучили” мене. Намагалися це зробити у 2001 р, але через різні обставини не вдалося. А минулого року ми знайшли з першої спроби чудове приміщення для облаштування театру, півтора місяця приводили його до ладу власними зусиллями, намагаючись створити відкритий і затишний простір як для дітей, так і для дорослих. У перші дні роботи новоствореного театру на місяць були розкуплені всі квитки. Це було для нас важливим показником довіри і надії глядачів.

Поки що у Театрі на Троєщині показуємо ті вистави, що йдуть в Театрі на Михайлівській.  Спектаклі адаптовані до нового простору, а актори теж задіяні на двох сценах.

Мені імпонує те, що люди, місцеві глядачі, дуже сильно зацікавилися і сприймають цей театр, як свій – свого району.  

Згадую, як ми йшли з донькою якраз до Театру на Троєщині і посперечалися про те, що мовляв, мало хто з пересічних громадян знає взагалі про існування Театру на Троєщині. Поліна вирішила перевірити і підійшла до жінки,  яка йшла на зустріч, спитала: “А скажіть, будь ласка, де театр тут знаходиться?” І ця жінка точнісінько назвала адресу і показала як дійти до нас. Ми були вражені!  Це неабияк тішить. 

У Театрі на Троєщині ж є і своя студія для дітей? Наскільки мені відомо, там бажаючих вкрай багато.

— Ми відкрили для при театрі театральну школу. Займаються як діти різного віку і підлітки, так і дорослі. Головна мета школи не дати якусь початкову професійну освіту, а організувати прекрасне дозвілля – в красивому затишному місці, в оточенні чудових викладачів.   Це точно краще, ніж діти будуть сидіти у гаджетах або тинятися по району. 

Батьки приводять дітей, а потім приходять з друзями на вечірні вистави. Так спрацьовує “сарафанне радіо”, залучаючи нових глядачів. 

Зараз у нас займається близько вісімдесяти учнів. 

Ви маєте так би мовити своїх авторів п’єс – драматургів, з якими вже довго співпрацюєте — Наталя Уварова, Марина Смілянець. Чому саме їхні тексти  зачепили як вас, так і глядачів?

— З Наталкою ми працюємо багато років. Перша вистава за її п’єсою у нас  

 “Шахрайки? Лесбійки?!Красуні!” Комедія, яка зараз, за останні пару років, з’явилася  у багатьох театрах України. Ми першими її поставили 15 років тому. І граємо й досі. Вважаю, це дуже вдалим прикладом співпраці: театр-драматург.

Мені імпонують тексти Наталки Уварової: побудова діалогів, гумор, збалансованність. Це відгукується мені: бо герої розмовляють “живою мовою” в хорошому сенсі.

Читаючи п’єси Марини Смілянець, відчуваю певну духовну  близькість: настільки її думки у тексті співзвучні і тотожні моїм, що іноді сам дивуюсь. Хотів би, щоб в нашому репертуарі було більше Марининих текстів. Бо кожен мене чіпляє! Надихає! Думаю, варто в майбутньому, після Перемоги,  подумати нам над ще одним проектом – театром, де йтимуть тільки авторські п’єси Смілянець. Різних жанрів, для дітей і для дорослих. А в Марини точно вистачить текстів на добрячу афішу!

Це щастя, коли маєш змогу працювати з такими класними сучасними авторами.

Знаєте, поставити класику або популярну комедію хочуть і можуть майже всі. А сучасна драматургія потребує інших підходів, особливо, якщо вона про сьогодення. Мені цікаві тексти сучасних авторів і я багато їх читаю. Це історія про нас,  про людей, які живуть сьогодні. Сподіваюсь, що їх буде виникати все більше! І кількість перейде в якість! Має відбуватися селекція у драматургії – це природній процес.

До речі, ще десь рік тому ви планували поставити виставу за п’єсою Марини Смілянець “Борщ” про події перших днів окупації 2022 р на Київщині. Так коли глядачі побачать прем’єру?

— Дуже сподіваюсь, що в цьому сезоні.  Чесно кажучи, багато сил пішло на відкриття, організацію роботи і запуск Театру на Троєщині. По-друге, актор, який мав грати головну роль, переїхав в інше місто. Але ми плануємо відновити роботу над виставою в іншому складі.

Була концепція вистави, було рішення, але життя змінилося, війна інша, люди інші, а тому є сумніви – чи актуальні ті сенси. Вирішили, що будемо у процесі роботи з акторами шукати відповідь на ті питання, які постають у п’єсі. 

А як щодо вистав про війну: наскільки зараз доречно про це говорити зі сцени – про сьогоднішні події, а не про осучаснення класики?

— П’єса “Борщ” саме про це. Тому і колізія в тому, щоб зробити виставу, яка буде  актуальною не тільки в день прем’єри, але й надалі, навіть по завершенні війни. Коли війна буде лише тлом, матеріалом, на якому розглядаються вічні теми людського буття. 

Ми живемо зараз, коли продовжується війна, гинуть люди, збираємо кошти на потреби для військових, в тому числі і для наших акторів на фронті. Це наші рідні Тетяна Бондаренко, Олег Щербина і Олексій Власенко.

Коли зараз це все болить кожному з нас, коли  ми не знаємо подальшого розвитку подій, то непросто знайти той точний сценічний підхід, те вірне рішення.

Але й оминати цю тему теж складно.

— Вважаю, що перш за все маємо розуміти, що  ця тема потребує дуже обережного висловлювання.

Ви викладаєте у мистецьких вишах. Зараз у нас гостріше і частіше виникають дискусії щодо кінотеатральної освіти – все погано, потрібна нова система і підходи. Чи згодні Ви з цим?

— Я б не говорив так однозначно, що все погано. Є дві сторони цієї «медалі». З одного боку, дійсно, сьогодні ледь не кожне ПТУ “готує” артистів, режисерів. Мабуть, це не дуже правильно. Можливо років через 20  ситуація зміниться в плані того, що кількість фахових вищих навчальних закладів значно зменшиться. Вузи  об’єднаються, стануть потужнішими і престижними, де будуть вище як вимоги до вступника, так рівень навчання. Вже кілька років я викладаю акторську майстерність в Національному університеті технологій і дизайну, на акторських курсах. Це великий серйозний навчальний заклад, який, на мою думку, дивиться вперед і розуміє перспективу розвитку освіти, особливо тоді, коли Україна нарешті стане частиною Європи. Тому і запроваджує в своїх стінах не притаманні йому спеціальності. Бо розуміє, що майбутнє за потужними університетами, які не обмежують себе вузьким профілем. І рівень акторів, яких ми випускаємо вже кілька років поспіль, нічим не гірший ніж у випускників профільних ВНЗ. 

До того ж, з іншого боку, зараз у бажаючих стати акторами, які не пройшли так звані «критерії» відбору до профільного університету (зріст не той, вік не той, вага не та, тощо) є можливість навчатися і отримати професію в інших закладах освіти і врешті решт реалізуватися, відбутися в професії. Талановитих людей у нас дуже багато.

Приміром, помічаю, що зараз в кіно знімається багато акторів, які вчилися на спеціальності актор лялькового театру. А туди, як відомо, часто поступають ті, хто не пройшов відбір на “актора драматичного театру і кіно”. І ось вони на екрані!  Власне, моя перша освіта –  теж актор театру ляльок. Обожнюю це складне мистецтво, хоч і не присвятив йому своє творче життя.

Чи цікавитесь ви у абітурієнтів: для чого вони йдуть у цю професію, що їх мотивує?

— В цьому віці не всі навіть сповна усвідомлюють, що це за професія. Для когось актори це виключно Бред Пітт і Анджеліна Джолі. 

Якщо людина має величезне бажання і певні здібності, то може бути результат. В цьому році я набрав перший курс. Практично всі діти ті, хто не пройшов до профільного відомого університету. Але ж які вони талановиті! Які красиві! Які захоплені навчанням і театром! Хоча й не до кінця розуміють в яку «халепу» вони потрапили! 

Власне і ваші  діти  — Поліна і Даніїл, стали акторами і працюють разом в одному театрі.

— Вони не стали, вони виросли у театрі. Ми з дружиною Юлією постійно ж цим займалися, тому вони змалку були в цій атмосфері. У дитинстві Поліна займалася у балетній школі, Данііл — у ансамблі народного танцю. Плюс музична школа.  А коли постало питання щодо професії, то чесно – ми їх не заохочували, але й не відмовляли від цього шляху. Поліна і  Данііл вступили у коледж після дев’ятого класу, потім  – університет. Це їхній усвідомлений вибір. Так, ми зараз всі разом працюємо у театрі. Також вони  прагнуть реалізуватися у кіноіндустрії та вже набувають цього досвіду. Крім того обидва вже мають викладацький досвід. 

Наскільки легко співіснувати в режимі 24/7 з рідними і вдома, і в театрі? 

— Іноді ми домовляємося: прийшли додому — ані слова про роботу. Нас вистачає хвилин на 15, а потім знов обговорюємо робочі моменти. Таке в нас життя.

Мені пощастило з дружиною, яка може і підтримати, і покритикувати.  

Діти — мої найголовніші опоненти і критики. Вони можуть публічно не висловлювати – з чим не згодні зі мною, чим незадоволені, але скажуть це у вузькому колі. І це нормально, бо  стимулює мене змінюватися, шукати інший шлях,  тому що я їм довіряю – вони молодші і  бачать світ іншими очима. Я прислухаюся до них, але остаточне рішення залишаю все ж таки за собою. 

Успішність вистави нерідко залежить від самої назви, бо  глядачі іноді не дуже занурюються у контекст вистави, обираючи куди піти – за назвою. Знаю, що ви навіть глядачів до цього залучаєте. Розкажіть детальніше?

— Це вже не секрет, а стала практика в нашому театрі. Якщо маємо сумніви щодо назви майбутньої вистави, то проводимо опитування серед глядачів – пропонуємо кілька можливих варіантів — яка назва збере більше голосів, та і буде в афіші. Наприклад, так було з популярними виставами, назву яким обрали глядачі – “Методи виховання малих засранців”, “Ото була весна”, “Кефір, зефір і кашемір”, “Еклери на мільйон”. До речі, остання у автора називається “Люди Forbes”, а глядачам “зайшла” назва “Еклери на мільйон”. І наразі цей спектакль, попри 3,5 годинну тривалість, найбільш відвідуваний у нас. 

Спілкувалася з вашими глядачами і глядачками, яких цікавить питання доречності оголеності на сцені та використання нецензурної лексики у виставах. Можливо, для деяких глядачів, це не дуже ок сприймається.

— Власне, щодо ненормативної лексики, яка частенько зустрічається в сучасних текстах, умова одна  – все має бути художньо виправдано. Тобто, без того гострого слівця просто не може відбутися вистава. Це може підсилювати або додавати необхідній тональності для діалогу, характеру персонажа. Це не є табу. 

Стосовно оголеності, то це теж має бути органічно і мотивовано у виставі. Якщо  під час репетицій ми з акторами приходимо до того, що по іншому не можна зіграти цю сцену, то це погоджується безпосередньо з акторами, які це грають. І вони це розуміють. По-перше, це має бути виправдано, а по-друге – естетично й красиво.

Яким ви бачите свій театр через 5-10 років?

— Це театр в мирній прекрасній Україні,  яка є частиною європейської спільноти, де відкриті кордони, де люди можуть приїздити до нас, а ми можемо поїхати в  будь-який куточок Європи чи світу. 

Хочеться, щоб ми були! І я вірю, що ми будемо! І  Україна, і наші люди, і наш театрик!

Бліц-питання: 

Театр для вас – це….

—Життя.

Назвіть три “ні” у театрі?

— Ні  неправді, ні фальші, ні несмаку.

Навіщо зараз українцям театр?

— Це терапія від величезної кількості бід,  болю і горя, яке нас спіткало.

Як боротися з увімкненими телефонами у глядацькій залі?

— У нас майже такого ніколи не трапляється. На початку вистави просимо  уклінно вимкнути  телефони і люди чомусь не можуть дозволити собі не виконати нашу теплу дружню пораду це зробити.

Від чого отримуєте задоволення у професії?

— Від енергетичного обміну між тобою і акторами,  якщо ти режисер;

між тобою і глядачами, якщо ти зараз граєш на сцені. Для мене найважливіше у театрі — обмін енергіями:  це так само як в  любові, або навіть  в сексі.

А у житті?

— Дуже хочеться весь час щоб тебе оточували хороші люди. Щоб поруч були люди, які тебе розуміють. Мій старий пес Кубік, якого я вже багато років граю у виставі «Методи виховання малих засланців», говорить, що найпрекрасніше в цьому світі – це Люди. Просто треба навчитися їх любити, жаліти і пробачати. І я йому вірю! Намагаюся оточувати себе такими людьми, але й дуже сильно не наближати до себе, щоб не бути потім розчарованим.

Текст: Ірина Голіздра 

Матеріал підготовлено за участі CFI, Французької агенції з розвитку медіа, в рамках проекту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.

Автори фото: Марина Смілянець, Марина  Курскієва, ілюстрація Анастасії Кононенко