Валерій Дзех — професійний лялькар та педагог. Він з однодумцями понад 10 років тому створив Малий театр маріонеток у Харкові. А після 24 лютого 2022 р, долучився до лав ЗСУ. Зараз він – офіцер з морально-психологічного забезпечення у Збройних силах України. Харків’янин із 59-ї окремої мотопіхотної бригади не лише працює з бійцями на передовій, а й через мистецтво лялькарства допомагає їм зберігати душевну рівновагу. Ляльки стають дієвим інструментом арт-терапії, бо дозволяють бійцям прожити і висловити свої емоції, зняти напругу та знайти підтримку, відновитися. 

Як учасник об’єднання «Культурний Десант», Валерій використовує авторські вистави, щоб принести бійцям не лише розраду, а й віру в перемогу. У  інтерв’ю він розповів про свій унікальний досвід, виставу «Харошій руській» й те, як ляльки-обереги змінюють життя на фронті. 

***

На 24 лютого 2022 року у нас був запланований похід до театру, де ми планували робити підшивати одежу сцени . Звісно, тоді ми жили в постійних переживаннях і страху через можливість початку повномасштабного вторгнення. На той час ще сподівалися, що цього не станеться, але вже тоді не виключали такого розвитку подій, адже з 2014 року перебували у вирі тих подій у Харкові.

У 2014 році ми стали свідками протестів, намагалися пояснювати людям, що це все шкідливо, проводили вистави про любов, мир, дружбу. Для дітей ставили вистави,  про те чому ворожнеча в середині країни — це погано. Так ми жили майже 10 років. Тож коли стало зрозуміло, що повномасштабне вторгнення можливе, ми вже не сумнівалися, але продовжували сподіватися, що цього можна уникнути.

Коли ж вторгнення почалося, у нас не було сумнівів, що ми залишимося у Харкові. Ми були готові допомагати людям: навколо нас жило багато літніх людей, яким потрібно було допомогти з доставкою продуктів, ліків, інсуліну, або ж евакуювати когось. Ворог зайшов майже в місто, і всі свідомі люди об’єдналися, щоб тримати оборону Харкова.

Ми жили на близько північної Салтівці, яка стала лінією вогню. Спочатку ховалися, чекали інформації, що робити, щоб не заважати військовим. Поступово розвинули свою волонтерську ініціативу. Зокрема,  створював обереги для воїнів і передавав їх на лінію фронту. Усе це починалося повільно, але за деякий час повністю включилися в роботу.

А як сконтактувалися з Колею Сєргою?

— З ним познайомився трохи згодом, він подивився, як я працюю. І потім він  запропонував мені напрямок роботи у “Культурному десанті” при ЗСУ. Паралельно я розвивався як лялькар: допомагав військовим, працював із дітьми, займався психотерапією. Особливо це стало важливо на деокупованих територіях Харківщини, таких як Ізюм і Старий Салтів.

Там Коля побачив мою роботу з людьми, які перебували в окупації, та запитав, чи можу я адаптувати ці методи для військових. Я розповів, що у мене вже є програма для бійців. Після цього ми протягом двох місяців працювали разом, і я показував, що можу робити. 

Він запросив мене в одне місце, потім в інше, а згодом запропонував поїхати на Донеччину і Херсонщину, щоб подивитися, як я працюю. Він побачив, що те, що я пропоную, має сенс. Хоча я не єдиний лялькар, який їздив по фронту, мені вдалося знайти той підхід, який був на той час необхідний. Це була своєрідна терапія, своєрідні “ліки”, і ми почали співпрацювати.

Пізніше я вирішив перейти від добровольчої діяльності до служби в лавах ЗСУ,  бо вже Харківщину звільнили, і я хотів рухатися далі. Так я приєднався до підрозділу, в якому працював мій колега. Створив напрямок роботи з ляльками: зараз п’ять-шість лялькарів працюють з моїми програмами. Наразі (на момент розмови, що відбулася восени – ред)  перебуваю на Донеччині у статусі офіцера бойового підрозділу. Хоч я вже відійшов від лялькової терапії, ми продовжуємо співпрацювати та маємо багато проєктів на майбутнє.

Тобто, зараз ви більше задіяний як боєць на фронті?

— Так, зараз більше залучений до бойових завдань, ніж до лялькових історій. У нас був етап становлення, коли ми розвивали “Культурний десант”. Він починався як одна мобільна команда що їздить по лінії фронту, а зараз це набагато більше. Шість мобільних груп по всій лінії, Книга на Фронт і об’єднання вийшло на міжнародний рівень. А Коля Сєрга зараз більше працює на міжнародному напрямку – працює над дипломатичними проєктами, співпрацюючи з Америкою, Туреччиною та Англією. Він створює місток між культурами, що дуже важливо. Наскільки я це спостерігаю в новинах.

Після того як “Культурний десант” став на ноги, ми вирішили працювати з більш серйозними травмами військовослужбовців безпосередньо в бойових підрозділах. Є бійці, до яких “Культурний десант” має виїжджати на саму лінію, адже там виникають проблеми з психікою, суїцидальні думки, порушення дисципліни. Цим людям також потрібна допомога, навіть якщо вони відмовляються від зустрічей. Моє завдання — поєднувати арт-терапію та психологічну допомогу.

Розкажіть більш детально: на чому фокусуєтесь і які методи використовуєте?

— Робота “Культурного десанту” включає розробку нових програм, проведення концертів, інтелектуальних ігор, музичної терапії. Це завжди індивідуальний підхід до кожного підрозділу. Наприклад, одному підрозділу потрібно нагородження, іншому — терапія для тих, хто нещодавно вийшов з позицій.

Особливу увагу приділяю новачкам, які потрапили в армію через мобілізацію і не мали часу морально підготуватися. Моє завдання — створити позитивну психологічну установку, показати, що вони здатні виконувати свої завдання.

Для цього я використовую техніки TLP (планування) і NLP (нейролінгвістичне програмування). Ляльки допомагають працювати з уявою, створюючи образи, які впливають на психіку та моральний стан воїнів. Людина розуміє, пам’ятає, згадує, тому що вся наша сила, мотивація, і всі внутрішні ресурси йдуть родом із дитинства. У дитинстві ми багато чого хотіли, багато чого вміли, до чого готували себе. Ми могли за дуже короткий час навчитися чомусь новому, бо цікавилися цим. Коли людина згадує себе в дитинстві, вона розуміє, що для неї немає нічого неможливого, що вона може значно більше, ніж здається.

У дитинстві також була довіра до старших — батьків, наставників. Те, що скаже батько чи мати, вважалося істиною. У контексті військових команд батьками стають командири підрозділів чи батальйонів. Коли бійці згадують себе дітьми, вони починають довіряти цим “батькам”, які за них переживають і підтримують.

На бойовій посаді моя робота багато в чому була пов’язана із залученням “Культурного десанту”. Я часто звертався до них, вони приїжджали у підрозділи, проводили роботу. Потім ми з хлопцями обговорювали, що це було, навіщо, які враження залишилися.

З якими ляльками працюєте? Як це на практиці допомогає воїнам?

— У моїй роботі є символічні ляльки— це маріонетка. Лялька, яка керується людиною, демонструє, що над нею є хтось, хто нею керує. Це дуже сильний образ. Є також ангели — мої улюблені ляльки, завдяки яким у культурному десанті з’явився ляльковий напрямок. Ці ангели особливі: у когось одне крило, одна рука, немає ніг, але є фундамент. Це символізує, що кожен має свою силу, підтримку та янгола-охоронця, який захищає крилом, підіймає рукою й дає опору.

Є ще велика лялька, розміром із людину. Вона є проекцією наших думок, спогадів і переживань. Коли хтось оживляє неживий предмет, інші починають вірити, що він живий. Це метафора самопожертви, адже на фронті всі жертвують собою заради життя інших. Військовий, йдучи на фронт, жертвує своєю свободою, часом, здоров’ям і навіть життям, аби в когось це все було.

У нас є й ляльки, зроблені власноруч із дроту, дерева. Це обереги, які бійці можуть створити в окопі чи бліндажі. Вони стають особистими талісманами, що допомагають долати психофізичні труднощі. Такі обереги можна надсилати додому, щоб підтримувати зв’язок із сім’єю.

Це дуже зворушливо і символічно для бійців і родини. А які психологічні проблеми турбують захисників?

— Це страх смерті, страх каліцтва, довга розлука із сім’єю, а також втрата довіри до навколишнього світу. Причина часто криється в недостатньо розвиненому емоційному інтелекті. Якщо людина не розвивала свій інтелект, їй складніше аналізувати, справлятися з емоціями, розуміти, що відбувається, і не звинувачувати всіх навколо.

З іншого боку, багато військових мають прекрасні практичні навички: працювати руками, облаштовувати позиції, рубати дрова. Але їм іноді непросто запам’ятати карту, правильно сприйняти інформацію, скласти чи заповнити документи. Доводиться буквально “наздоганяти” навчання, розвивати аналітичні здібності й допомагати їм адаптуватися.

Ляльки викликають у бійців довіру, бо пов’язані з дитячими спогадами. Це образи, які кожен асоціює з чимось своїм. Коли, наприклад, хтось бачить маріонетку, у нього виникають різні асоціації: політика, театр, релігія тощо. Усе це працює на підсвідомому рівні.

Кожна лялька створюється для певної потреби. Якщо потреба зникає, лялька теж більше не використовується. Це динамічний процес, який залежить від конкретної ситуації.

Як на початку бійці ставилися до такого практичного лялькарства? Можливо, з сумнівами?

— Спочатку бійці ставляться до мене зі скепсисом. Це нормально. Вони не довіряють — мовляв, що ти тут робиш, чим можеш допомогти? Але згодом, після роботи з ляльками, вони просять проводити ще й ще сеанси.

Ляльки спочатку можуть викликати сміх чи нерозуміння. Але якщо правильно подати образ, підібрати історію, вони починають працювати. Я пам’ятаю випадок, коли мене вважали “дивним офіцером із ляльками”. Але через кілька днів бійці зрозуміли, наскільки це було важливо, і навіть почали хвалити мене за таку роботу.

Загалом проблема скептицизму в тому, що люди часто не знайомі з мистецтвом: вони не читають книжки, не дивляться гарного кіно, не ходили в театри. Їм складно сприймати щось нове. Але коли вони звикають, стають відкритішими й навіть починають цікавитися своєю справою більше.

Подекуди у суспільстві напівжартома використовують ляльку-вуду в образі путіна, знищуючи іі. Чи використовуєте у своїй роботі такі ляльки?

— Що стосується символічних ляльок, таких як вуду-образи агресора чи путіна, я цим не займаюся. У моїй методиці важливо зосередитися на внутрішньому світі бійців і допомагати їм через позитивні символи, а не агресивні акції.

Ляльки-вуду, по суті, це рефлексія. Особисто я б такого не робив, тому що ставлюся до ляльок інакше, але сприймаю це нормально, адже розумію: людям потрібно десь виплеснути свій гнів. Ми не винуваті в тому, що сталося, і це нормально, адже це певний спосіб роботи з емоціями. Наприклад, у нас є вистава “Хороший русский”, на створюванні якій наполягав Коля Серьги. 

Суть вистави полягає в наступному: череп загиблого російського солдата опиняється в руках бійця ЗСУ, і той у формі діалогу з ним ставить питання на кшталт: “Що ти тут робиш?” Це своєрідний номер з елементами череповомовлення. Його ми використовували тоді, коли на фронті були значні успіхи, хоча зараз ситуація дещо інша — йдуть активні маневри. Цей номер допомагає виплеснути емоції через чорний гумор: висміюються мертві окупанти, обігрується сама абсурдність їхньої присутності на нашій землі. Це потрібно, адже гумор дозволяє зняти напругу і знайти емоційний вихід.

На фронті ситуація жорстока: навколо лише руїни, безпросвітне чорне середовище. Уявіть: людина проводить місяць у таких умовах, її психіка зазнає великих навантажень. Емоції потрібно якось вивільняти: через агресію, доброту, музику чи навіть чорний гумор. Це потрібно, щоб військові не несли свої переживання додому, адже більшість із них — травмовані люди, які ще не усвідомлюють, як це впливає на їхнє життя. Багато хто думає, що впоратися з цим можна самостійно — просто випити пива і обміркувати все наодинці. Але це лише тимчасова консервація емоцій, які рано чи пізно вирвуться назовні.

Потрібно працювати з емоціями, аналізувати їх, знаходити способи їхнього вивільнення. Наприклад, насмішки над ворогом чи чорний гумор — це теж ефективний інструмент. Коли людина сміється, її м’язи напружуються, але після цього настає різке розслаблення — це приносить полегшення. Такий підхід можна назвати фізичною терапією через гумор.

А що ви думаєте про перспективи лялькового театру та лялькотерапії в Україні? 

— Є великий потенціал і цим мають зацікавитися психологи. Потрібно створювати цікаві програми та методики, які вони зможуть використовувати. Наприклад, є Юрій Миколайович Рябоконь, полковник ЗСУ, який ще з 2014 року працює з військовими за допомогою лялькотерапії. Цей метод допомагає навіть людям, які пережили полон і жахливе насильство.

Лялькотерапія дуже поширена в Європі, і її застосування може бути ефективним у роботі не тільки з військовими, але й з дітьми, людьми похилого віку, пацієнтами з деменцією, аутизмом, а також у реабілітації після психологічних травм. Наприклад, у мене є програма “Втрачена шкарпетка”. Це метафора для дітей, які втратили батьків на війні. Суть у тому, щоб навчити їх приймати втрату і продовжувати жити далі. Одну шкарпетку можна замінити або використати по-іншому, і це не трагедія.

Ми маємо працювати з такими проблемами, щоб допомогти людям позбавитися синдрому “втраченої шкарпетки”, коли вони застрягають у почутті втрати й не можуть рухатися далі. Особливо це стосується дітей, які зараз переживають наслідки війни по-своєму. Їхні батьки, які повернуться з фронту, теж нестимуть із собою психологічний тягар, тому важливо створювати системні програми підтримки.

Така терапія має стати доступною в школах і громадах, адже її потенціал величезний — не лише для військових, а й для цивільних, які стикаються з травмами втрат, насильства, переселення чи інших криз.

Чим керуєтесь у лялькотерапії?
— Для роботи з дітьми важливо пояснювати, що таке лялькова терапія, та використовувати її як інструмент для навчання й розвитку. У моїй практиці є два основні правила, якими я керуюся як у роботі з дітьми, так і з дорослими: створювати і співчувати.

• Створювати означає доповнювати світ чимось добрим, гарним, корисним.
• Співчувати – це означає поважати створене іншими та не руйнувати його.

Ці два правила є для мене головними. Я прагну поширювати їх і надалі розвивати як концепцію, адже кожна людина – дитина, дорослий чи літня особа може жити, керуючись ними: створювати й співчувати.

Останнім часом менше вживається словосполучення “культурний фронт”, бо  викликає суперечки. Аргумент в тому, що  “фронт” може бути лише бойовим, а всі інші – дипломатичні, економічні чи культурні – не є  фронтами, а боротьбою чи супротивом. А що Ви думаєте? 

— На мою думку, люди використовують слова, які для них емоційно важливі або зручні для пояснення певних явищ. Якщо хтось вкладає в поняття “культурний фронт” особливий сенс, то це має право на існування. Проте, я вважаю за краще шукати слова, які передають самобутність і неповторність.

Наприклад, є науковий термін “театр військових дій”, який не має прямого зв’язку з мистецьким театром, хоча ці слова поруч. Так само й із поняттям “фронт”. Якщо людина здатна пояснити, чому економічний чи культурний фронт є справді важливим і має втрати, емоційні чи матеріальні, це може мати сенс. Але якщо слова використовуються лише задля популярності чи реклами, це лише гра слів.

Окремо хочу зазначити про термін “Культурний десант”. Він описує людей, які, як військовий десант, працюють у найскладніших умовах, несучи культуру туди, де вона найбільш потрібна. Наприклад, у прифронтових містах чи окопах. Це слово має сенс, бо ворог завжди намагається знищити культуру, адже вона є нашою сутністю та захистом.

Для мене особисто важливо створювати терміни, які несуть у собі унікальність і значущість. Наприклад, “культурний контрнаступ” – це ідея, яка виникла в мене давно. У перші дні війни українська мова стала таким контрнаступом. Вона захистила нас і стала зброєю проти ворога.

Мова – це складова у вихованні, що справді є вербальною зброєю.

—На жаль, у нашому суспільстві досі існує проблема виховання. Ми ще не вміємо повною мірою виховувати наших дітей, створювати своє кіно чи літературу, яка б стала унікальною й сучасною. У нас є чудові твори минулого, але зараз ми лише починаємо створювати нові.

Важливо виховувати себе, свою свідомість і сміливість.

Сміливість — це ключ до майбутнього. Люди, які йдуть у невідомість, ризикують і створюють щось нове, залишають свій слід. Прикладом є Володимир Івасюк, який у радянські часи створив щось геніальне та надихаюче. Він не називав це “фронтом”, але його творчість стала символом опору та розхитала імперську ідеологію.

Самобутність і неповторність мають бути основою всього, що ми робимо. Тільки так ми зможемо виховати нове покоління і стати сильнішими як нація.

Фото надані Валерієм Дзехом,  з архіву «Культурного десанту».

Текст: Ірина Голіздра

Матеріал підготовлено за участі CFI, Французької агенції з розвитку медіа, в рамках проекту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.