Это цикл статей Kyiv Daily о людях нашего города. Они вместе создали и делают общее дело. Как правило, они не подписывают друг с другом трудовых соглашений, их мало интересуют корпоративная этика и коммерческая выгода. Просто героев этой рубрики объединяет дело, которое им трудно назвать работой в обычном смысле этого слова. Герои новой истории — сооснователи площадки The Claquers, посвященной музыкальной критике.

Это Лиза Сиренко, Дзвенислава Сафьян, Александр Островский и Стас Невмержицкий («Радио Исландиия»).

Сами себя «Клакеры» представляют так: «мы — группа музыкальных журналистов, которая провоцирует критический взгляд на классическую музыку в Украине и не только». The Claquers (сайту и странице в Фейсбуке) чуть больше недели — публикации и статистика выглядят впечатляюще и действительно провоцируют, мы на встречаемся с Лизой, Дзвениславой и Александром в чате, я прошу всех представиться. Со Стасом говорим отдельно.

Дзвіна: Я Дзвіна. Навчаюся в Національній музичній академії. Я не люблю слухати музику, крім місць, де її виконують. 

Ліза: Я Ліза. Ми з Дзвіною одногрупниці. Люблю писати про музику.

Саша: Я Саша, не одногрупник ні Дзвіни, ні Лізи. Теж із Національної музичної академії. Я музичний культуролог. Це трішечки інакше, ніж музиколог.

Чем это иначе?

Саша: Інтердисциплінарністю.

Дзвіна: О, як красиво!

Раньше так говорили о различиях между «истматом» и «диаматом». Мне интересно всё: сайт, его название. И с чего все началось.

Ліза: Ми працювали разом на Kyiv Music Fest-2019: писали анонси, рецензії, волонтерили. Зрозуміли, що ми класна команда і маємо це продовжувати. Шукали, як це зробити. Протягом року Сашко та Дзвіна писали рецензії на концерти. Але лише зараз з’явилася можливість займатися своїм сайтом.

Саша: Насправді все почалося, мені здається, в кав’ярні «На Станіславського». Там була наша «база» під час фесту. 

Кафе, как всегда.

Саша: Ми спілкувалися. Вже після Kyiv Music Fest ми зібралися на умовне святкування і вирішили: не потрібно розпадатися на клаптики, треба робити щось спільне.

Вам потребовалось меньше года для того, чтобы накопить критическую массу и запустить сайт. У вас был какой-то запас, капитал из статей до того, как вы запустили сайт?

Дзвіна: Так, в принципі. Оскільки ми не розлучались, ми продовжували працювати, але в «лайтовому режимі» – ходячи деколи на концерти і публікуючи відгуки на них у Телеграм-каналі. Потім це все ми змогли перенести на сайт і плекати.

Как долго вы работаете по времени? Целый рабочий день? Вы ведь студенты.

Ліза: Ми працюємо дуже інтенсивно. Треба часто робити публікації. Ми повинні кожен день давати якусь інформацію. Зараз ми з вами розмовляємо, а потім вийде ще одна публікація. 

Саша: В мене була трішки інша ситуація, ніж у дівчат. На момент виникнення ідеї я ще не працював піарником в Київській опері. Потім почав працювати. Виходить, що міг бути конфлікт інтересів між написанням рецензій та основною роботою. Але я займаюсь «слуханням» музики в кіно весь час навчання в консерваторії, це і є моя спеціальність. Тому цю нішу я обрав у The Claquers, і у ній працюю.

Щодо графіку, то він невпорядкований: ніч також рахується.

Ліза: Так. Зараз може мене виправлять. Стас сказав: «Сайт буде через місяць, готуйтеся!». З того часу ми почали моніторити події, які відбуваються. Суто для сайта першими публікаціями були рецензії на онлайн-концерт Баришевського у Філармонії. Вони спочатку вийшли на Телеграм-каналі. Пізніше їх Стас перемістив на сайт.

Вы создали сайт. Будете продолжать вести свой Телеграм-канал?

Дзвіна: Звичайно. Це також спосіб комунікації.

Ліза: Бо у Фейсбуці можна запросто пропустити якісь публікації. А Телеграм — така платформа, куди ти завжди можеш зайти, погортати, поскролити і побачити ту інформацію, яка є на нашому сайті. 

Дзвіна: Інстаблог як один із варіантів теж важливий. Тому що є люди, які або там, або там. Їх потрібно об’єднати якимось чином.

До Kyiv Music Fest мне казалось, что с музыкальными критиками все провально, скучно и печально. Потом я читаю вас, Дзвенислава, и вас, Саша. И это было целое удивительное открытие! Что читали и читаете про музыку вы, клакеры? Я имею ввиду и западные музыкальные новости, и наш новостной поток.

Саша: Критичні ви маєте на увазі?

Так.

Саша: Ми не придумали велосипед. Все ж таки статті існували, вони були точковими. Дуже часто, наприклад, були друковані видання, які зараз мало хто читає, тобто охоплення в них не було. Іноді навіть дуже образливо. Коли знаходиш якусь статтю, умовно давню (10 років), ти розумієш її цінність. Але вона пропала, тому що це форма. Вона повинна вистрелити. 

Звісно, ми ми читали сайти, які вже існували. 

Ліза: Якщо про світові, зарубіжні – то колонка The Gurdians публікує про сучасне, чого, мені здається, не вистачає нам. Оскільки наша робота по спеціальністі пов’язана не з романтикою чи класикою, то саме там можна знайти якусь актуальну інформацію.

Щодо «Музики», то у друкованому виданні дійсно з’являються статті. Але я не… Хтось йде в магазин купляти журнал «Музика»? Я навіть, якщо чесно, в руках його тримала лише для якихось курсових в бібліотеці у нас. Але щоб людина сьогодні прийшла і купила цей журнал – це складно. Зараз публікують електронну версію «Музики». Регулярно, але раз чи два на тиждень. Дзвіно, в тебе як?

Дзвіна: Як сказав один з наших піаністів сучасності, «музична критика в анабіозі». Це теж виклик – і цей міф потрібно розвінчувати. Ніша непоодиноких, неспорадичних моментів, інформаційних чи неінформаційних, які не створюють статусної музичної спільноти про класичну музику. То вона якраз, я вважаю, не є зараз зайнята.

Ліза: Але ж Moderato, зачекай.

Дзвіна: Власне, це не стабільно. Я вперше писала на Moderato 2 роки тому. Тому і мені здавалось, що це так.

Нужно было быть очень заинтересованным читателем, чтобы обнаружить и прочесть все это. Ваш сайт гораздо активнее ведет себя. расскажите о названии, почему «клакеры»?

Саша: Відповідь на це питання ми знаходимо у скороченому логотипу – там, де ті і сі. Якщо нас запитають, хто такі клакери, то ми робимо…

Ліза: Тсс…

Да, вы не губите репутации. Вы понимаете, что клакеры – это серьёзная история?

Саша: Так.

Чьи аплодирующие руки на лого?

Ліза: Наші. Нас четверо «клакерів».

Что делает каждый из вас? Как вы поделили сайт?

Дзвіна: А ми його не ділили.

У вас же разные нишевые роли?

Ліза: Сашкове «Кіно».

Саша: Так. У мене ось є рубрика «Кіно». Я дуже самовпевнено взяв на себе цю ношу. Ми насправді не ділили так: «Це твоє поле, а це – моє». У нас цілковита свобода в бажаннях, пропозиціях. Тобто якщо у нас виникає ідея писати про щось, то ми просто її реалізовуємо.

Дзвіна: Командно.

Саша: Да. Але ми завжди обговорюємо, будуть теми цікаві чи ні, на яку аудиторію та чи інша тема буде розрахована і так далі. В принципі все вирішується колективно.

Ліза: Усе в залежності від матеріалу. Якщо скоро буде якийсь, наприклад, концерт, то ми вирішуємо, хто буде писати рецензію на нього. Ми з Дзвіною поділили два дні Бетховенського маратону, обидві написали про концерт Баришевського, щоб у слухача була можливість подивитися на подію з різних сторін. Бо іноді буває таке: пишеш рецензію, з думкою у ній не згодні, але чомусь так з нею сперечаються, наче вона – остання істина.

Дзвіна: Іще, є факт, новина, концерт. Ті, хто на нього зараз онлайн приходять, бачать тільки це поле бою. Але ж це не єдина реальність, її замало. А коли є уявлення про одне, інше, погляд критичний, який провокує, як написано у нас в шапці профілю, то це набагато краще, ніж один чи два. Тому нас четверо.

Дзвина, сегодня вышла ваша рецензия на сингл Джерри Хейл. На самом деле такого никогда не было, чтобы академическая музыка рассматривалась всерьёз среди музыки популярной. Вы выступили на «чужой» территории

Дзвіна: «Прорвалась».

Да, вы отбили с ней чечётку, и хип-хоп. Расскажите про сценарий своей статьи. 

Дзвіна: На перший погляд може здатися, що там немає Баха. В цьому – найбільший інфопривід зіткнення Баха і Джеррі Хейл. І справді, якщо копнути, то там стільки того Баха, хіп-хопу, цих ритмів, які він і вона разом об’єднують, синтезують… І оце «батьківство» Баха точно впливає на щось. Принаймні якщо поглянути на приклади, які там наводяться – популярної, масової музики. Але мені здається, що, можливо, в українській поп-культурі це є диковинкою. І Джеррі все-таки професійний музикант. Тому вона якось так це поєднала.

Ліза: А вона закінчила Глієра?

Дзвіна: Не закінчила. 

Саша: Глієра закінчила, а консерваторію – ні.

Ліза: Але училище вже є професійною освітою.

Дзвіна: Так.

Вы готовите рецензию на завтрашнюю премьеру Zoom-оперы «Дети обрели субъектность»? Кто будет писать?

Дзвіна: Напевно, Ліза.

Ліза: Взагалі, я хотіла. Ще не знаю. Я зазвичай дивлюся, чи є мені щось сказати щодо цього.

Лиза, у вас вышло прекрасное интервью с Максимом Коломийцем. 

Ліза: Дякую. Я читала ваше інтерв’ю. Там навіть є посилання на нього. Але то ж думки Максима. Моя задача – розшифрувати.

Ваша задача – заставить его произнести то, что вам было интересно.

На каком вы курсе курсе, девочки?

Дзвіна: Четвертий.

Понимаете, что свой проект The Claquers можете защищать, как диплом?

Ліза: Ні.

Почему?

Ліза: У нас свої теми наукових досліджень. Хоча можна було б… Але — є наукові.

Саша: Статті можна долучати як додатки.

Дзвіна: Так.

Ліза: До справи.

Кстати, рассказывать в прямом эфире, как вы сдаёте экзамены – это тоже интересно. Вы создали The Claquers для чего? Чтобы что? Какие у вас цели?

Дзвіна: Я можу сказати за багатьох з нашого оточення. Якщо ти щось любиш і вмієш – принаймні, на четвертому курсі ти думаєш, що вмієш, і тобі вдається щось, – то ти віддаєш це, ділишся цим і хочеш якось в професійному значенні рости і себе реалізовувати. Критика не повинна виховувати чи наставляти. 

Але є бажання робити тексти такими, щоб вони були наряду з тими видами мистецтва, про які ми пишемо, щоб це була також художня цінність – цього можна досягти тільки поступово: ідучи, маючи якусь царину, в якій можна відкривати, і не тільки себе.

Саша: Тут треба згадати за зовнішні цілі. В Україні склався певний контекст музичної критики. Цей контекст такий: або ми мовчимо, або ми хвалимо. Цього діалогу виконавців з критиками до певного моменту не існувало. Цей момент можна навіть прослідкувати на Фейсбук-сторінці Лізи. Мені здається, що це позитивний фактор. Зараз вже можна спостерігати: навіть якщо рецензія буде гострою, критично, виконавці готові її приймати і йти на контакт. Це породжує якусь здорову атмосферу у нашій культурі.

Ліза: Взаємодію, як мінімум. Бо всі живуть по своїх «мильних бульбашках», займаються і не спілкуються. І не завжди з друзями, колегами розмовляєш. За кавою – це одне, а інша справа – на якомусь серйозному рівні. Окрім того, у нас напрямок не стільки критики, ми скоріше як музичні журналісти. Інтерв’ю – це ж не критика, а журналістська робота. Ви, напевно, краще скажете, що це. Анонси, також, аналітика.

Вам нужно создать музыкальное сообщество. Потому что то, что было, вас не устраивает. К аналитике присоединится коммуникативная задача. Но на вас есть ещё одна миссия – пояснять слушателям, что они слышали, — что это было, какого качества оно было, что там было не так или так, где надо было радоваться. Это колоссальная ответственность. Вы — проводники, Вергилии слушателей. 

Расскажите за счёт чего существует ваш сайт? Вы собираетесь зарабатывать?

Дзвіна: А можна я скажу гасло?

Конечно.

Дзвіна: «Не інформуємо, а формуємо».

Ліза: Мені ще хочеться додати щодо відповідальності. Поки що ця відповідальність дійсно на нас. Але ми сподіваємося, що наші колеги музикологи доєднаються, та й в принципі, музиканти, які хочуть писати. Розділять з нами цю відповідальність. Бо ми не збираємося бути монополістами.

Было бы здорово.Contributors откроете на сайте? 

Ліза: Сподіваюся, що ми доростемо до цього.

Расскажите на что вы собираетесь жить?

Ліза: Поки ні на що. Були вкладені гроші у сайт – гроші Стаса. Це абсолютно відкрита інформація. А поки ми працюємо як команда ентузіастів. У нас є регулярний план: сьогодні повинна бути публікація твоя, тоді – твоя, ти, ти і ти за це відповідаєш. Сподіваємося, що зможемо поки що так існувати. А потім, можливо, це комусь потрібним стане. Ми дуже раді пропозиціям в плані донатів, тобто незалежних спонсорів. Тут треба ще номер карти написати.

Саша: Ну, «Патреон» про всяк випадок у нас також є.

У любой истории, которая рассказывается на энтузиазме – просто потому, что вы это умеете, – бывает взлёт, потом – очень ровная полоса, наступает инерция. Готовы ли вы бороться с преодолением инерции?

Саша: Я не знаю, як у дівчат бувало. Але будь-яка людина, яка переїжджала з іншого міста в Київ, в певні моменти опинялася перед вибором долання таких інерцій: будь то вступ в консерваторію, будь то зміна чи вибір роботи, вибір пріоритетів і так далі. Якщо вже такий досвід є – дівчата за себе скажуть, – то легше кожен наступний досвід сприймати. Особисто я психологічно до таких речей готовий.

Хорошо, что вас четверо. Они у вас будут в разные периоды, и вы сможете поддержать друг-друга.

Дзвіна: Тут ланцюгова реакція, тому легше.

Ліза: Також є й інша інерція. Певно, що ми вже не зможемо не писати. А так, то у нас є власний сайт, де ми можемо «говорити», публікуватися. В будь-якому разі ми продовжуватимемо це робити.

То есть необходимость в высказывании сильнее немоты? 

Дзвіна: Однозначно, так.

Ліза: Абсолютно.

Скажите, вы какую музыку сами любите слушать? Любите ли вы вообще музыку?

Саша: Це дуже важке питання для музикантів. Я можу насправді «бути всеїдним» в музиці. Просто відкривати YouTube Music – і мені пощастить, і воно буде просто собі грати, і мені буде нормально. Не буду вигадувати якісь улюблені чи неулюблені штуки.

Дзвіна: Коли я слухала Джеррі Гейл вчора, зловила себе на думці, що мені щось нагадує цей клавесин в другому куплеті. Я включила Eminem’а і згадала все своє дитинство («The Real Slim Shady»). Це була найкраща мить з моєї кар’єри, чотирирічної музикознавчої.

Чувствуется, что вам нравилось про это писать. Это было красиво! Лиза.

Ліза: Я ходжу із музикою кудись у навушниках. Пишу тексти під музику. Курсову, наприклад, минулого семестру про сучасну оперу я писала під twenty one pilots. У плейлисті єй дуже стрьомна, і стара музика і музика, за яку стидно. Але деякі треки, старі маю на увазі, скоріше нагадують про дитинство, створюють відчуття захищеності.

Саша: Є ще історія. Коли починаєш слухати музику, у тебе завжди виникає бажання оцінювати. Тобто ти не можеш відсторонитися від того, що воно просто собі грає. Ти починаєш аналізувати – і це починає бентежити. Тому краще просто вимкнути і почитати книгу в тиші.

Ну да.

Ліза: У таких випадках рятує стріми у YouTube – Morning jazz, Coffee jazz. Звучить десь на фоні, наче й нема його.

Вы украли мой следующий вопрос: когда слушаете музыку, хочется быстренько о ней высказаться. Как, в чем вы видите развитие сайта? Чем он может прирастать? Какие в нём быть может появятся новые рубрики? 

Дзвіна: У нас активно розвивається англомовна версія. Це те, про що точно можу сказати і те, над чим ми будемо працювати. А щодо рубрик, то…

Ліза: У нас є «Подкасти», але ми в процесі… «думання».

Саша: Воно буде.

Подкасты – отлично. А кто занимается англоязычной версией?

Ліза: Той, хто пише статтю, сам перекладає її.

Получается, что вы пишите две статьи вместо одной. Сами-то вы что читаете о музыке? Какие слушаете подкасты о музыке?

Дзвіна: Я слухаю Лізині подкасти. Дізнаюся від колег.

Ліза: І взагалі, дуже цікаво. Бо подкасти в англомовному просторі – це норм. А які ви знаєте подкасти україномовні, або хоча б російськомовні, але українського походження? «АШОШ» лише чула.

Дзвіна: Вийшов цього місяця подкаст від львів’ян, органного залу. Але це була одноразова акція.

Ліза: Доречі, ти слухала його?

Дзвіна: Слухала. Вічно знедолена українська музика: народ бідкається чи влада розводить руками.

Ліза: Так. Але ж є крута сучасна класична музика – про це хотілося б сказати.

Стас Невмержицкий: пять вопросов и ответов