«Ти завжди питав, на що це схоже. Ну тепер ти знаєш: це схоже на те, що було, тільки гірше», — я не бачила книжку, але знаю, що вона почнеться десь так. Я чекаю на вихід цієї книги, я боюся її відкривати, знаю, буде боляче. Розмовляємо з Ганною Улюрою про її нову книгу «Писати війну» — книжку, яка вбирає купу досвідів про війни, яки закінчились. Про війни, яки тривають. Може станеться так, що ці досвіди допоможуть нам з нашими — обрати (чи навпаки) не бути зціленими? Спочатку — розмова, потім — де і як замовити книжку.
Проза Черстін Екман — вишукана і точна одночасно, це робить Екман одною з найсильніших письменниць Швеції. Написаний 2021 року роман «Біжи, вовче» (довгоочікуваний, бо перед ним було десять років мовчання) — останній на сьогодні її роман; він увібрав усе, чим півстоліття зачаровувала вибагливих скандинавів ця проза. Магія напівтонів. Абсолютний диктат підтексту над текстом. Екологічність — в усіх значеннях поняття. Скрупульозність щодо деталей. Заплутаний психологічний малюнок. Ніхто нічого нікому тут не пояснюватиме, зв’язок між причиною і наслідком у сюжеті максимально ослаблений. «Біжи, вовче» — нереально красива книжка; але і направду складна.
Коли в назві роману є весілля, а замість весілля стається похорон. Коли в назві роману є Настуся, а дівчині дістається дві сцени з десятком реплік: вона не героїня, а епізодичний персонаж, що поволі стає тлом.
У місті Пірс, що в штаті Айдахо, є пам’ятна табличка «Повішані китайці», її викрадають, відновлюють, паплюжать, ставлять на місце. Пірс не хоче пам’ятати таку свою минувшину. У 1880-х на тому місті лінчували п’ятьох людей, яких запідозрили у вбивстві власника місцевої крамниці. І так, убитий був білим давно-давно-американцем, а страчені – зайдами-емігрантами-китайцями. Ніякого розслідування не було.
1989 року впала Берлінська стіна. Східна і Західна Німеччини об’єдналися. І тут же країною понеслася прикра ностальгія за тоталітарним режимом, її назвали остальгією. Комуністичне минуле і посткомуністичне теперішнє цікавило німців: кого в якості спогаду, кого в ролі навчального анти-посібника. В другій половині 1990-х в цій темі голосно зазвучали жіночі голоси, дебютувала майже одночасно плеяда цікавезних письменниць, народжених на початку 1970-х, які обмірковували німецьку ідентичність «через стіну». Їх назвали «дівочим феноменом». Юдіт Германн була однією з найцікавіших письменниць «дівочого феномену». 1998 року вийшла її дебютна збірка оповідань «Літній дім, згодом». Юдіт прокинулася «голосом покоління». На добрі півтора десятиліття книжки «дівчат» визначали сучасну німецьку прозу, згодом і поволі їхні прози розчинилися в сонмі нових і новіших авторів. Але не проза Германн.
Молодята приїздлять до Венеції. Першої ж ночі чоловік рушає на пошуки французького вина (в Італії, саме так). Блукає всі ніч закапелками міста. Жінка раптово припускає, що її обранець пішов шукати пригод, але осмикує себе: він боїться хвороби, скупий на гроші та і до жінок йому байдуже. Він повертається до готелю, де нічого не пояснює, бо вона й сама має все зрозуміти. Позаяк що ж то за шлюб, коли треба все один одному пояснювати?! Вона у відчаї, втомилася його не розуміти. Він у відчаї, він потребує розуміння. Ніхто нічого не говорить… Заповідається на веселеньку історію прийдешнього розлучення, скажіть. За пару днів чоловік вийде з потягу на Рим, де залишиться його дружина, і попрямує в іншій бік країни.
Ігор Штікс народився в Сараєво наприкінці 1970-х. Війну застав тинейджером і втікав від неї спочатку до Загребу, а потім світ за очі. Зараз він живе в Сербії. Але перед тим була Франція і США, і Австрія, і Британія. Штікс – науковець-політолог, він пише про громади в Югославії і пост-Югославії. Болить йому кореляція націоналізму і соціалізму на тих теренах. Як науковець він – послідовний соціаліст. Як письменник цікавіший. У прозі Штікс тримається Балканських воєн і красиво демонструє свою начитаність. Пише він «нашою мовою»: Штікс – адепт ідеї, що ніякої боснійської, хорватської, сербської, чорногорської мови нема, а є тільки «наша».
Катастрофи, що визначають націю, стають об’єктами рефлексії художньої літератури. Це природно. Завдання таких творів – не надати нам інформацію чи сформувати наше ставлення до історичної події (про трагедії національних масштабів ми щось та знаємо). Метою таких творів є комеморація – потреба ритуально узгодити окремі елементи колективної історичної пам’яті. Поволі випрацьовуються механізмі співпереживання щодо різних ролей (не людей, саме ролей) проявлених у трагедії. Так пишуться романи травми.
Був колись (а за мірою історії літератури – не так уже й давно був) популярним жанр «шкільної повісті», шалено популярним в пізньорадянській прозі, але не тільки. Діти дорослішають і переживають відповідні ініціаційні проблеми. Поруч із ними учителі, котрі, повсякчас перебуваючи в середовищі юнацтва, наче інфікуються «хворобою переходу» і живуть так, нібито отримують щороку шанс на нове життя. Два головних героя – учитель і учень. Два світи стикаються – виникає конфлікт – разом шукають компромісу – розходяться кожен за своєю траєкторією. Згодом у більшості літератур та частина, що про підлітків, перейшла в соціальний янґадалт, а частина про учителів – в «університетський роман». Шкільна повість як така припинилася.
