Саме так зізнається французький режисер Бертран Норман, який знімає документально кіно про українців, життя і мистецтво.
Після вивчення менеджменту в ESCP Europe (Париж, Оксфорд, Берлін) Бертран працював аудіовізуальним аташе на Філіппінах, потім вивчав кінорежисуру в Кіношколі Ванкувера в Канаді та акторську майстерність на студії Джека Гарфейна в Парижі. У його портфоліо близько 15 фільмів на різні теми. Зараз Бертран працює над кільком власними проектами і тому періодично приїздить до України.
Зараз ви у Києві перебуваєте, що знімаєте?
— Наразі працюю над документальним проектом про балет: знімаю дві вистави у Національній опері України. Одна з них це прем’єра — «Елегія воєнного часу» хореографа, заслуженого артиста України Олексія Ратманського. Він — відомий танцюрист і талановитий хореограф. У 1990-х роках він був провідним танцівником Національного оперного театру України ім. Т.Г. Шевченка, згодом працював на міжнародній сцені, а від 2009 року — хореограф Американського театру балету. Зараз, Олексій фізично не присутній у Києві, але він репетирував з танцюристами трупи Української національної опери віч-на-віч в Амстердамі, а потім онлайн, коли вони повернулися в Україну.
Ви давно спілкуєтесь з нашими артистами балету?
— Деяких артистів давно знаю і ми спілкуємося. Наприклад, Наталя Мацак, Сергій Кривяков, Микита Сухоруков, Анастасія Шевченко. Я їх уже давно знаю, тому що вже у 2018 році зняв дві вистави за їхньої участі, на цій сцені. Також знімав дуже багато матеріалу за кулісами, репетиційних залах, щоб зробити документальні фільми.
І цього разу буде короткий документальний фільм безпосередньо перед виставою – про самих артистів, підготовку. І сам балет. Відзнятий матеріал транслюватиметься на франко-німецькому каналі ARTE.
Якщо ми вже почали говорити про балет, то були випадки, коли до Франції приїжджали українські артисти балету, яких сприймали, нібито, як представників російського балету.
— Раніше часто так було, це правда. Зараз, точно не можу стверджувати, але думаю, таких випадків вже поменшало. Я не кажу про трупу Національної опери. Коли театр приїжджає на гастролі, то це було все офіційно і зрозуміло: хто є хто. З іншого боку, менш відомі артисти й українські танцюристи, дійсно приїздили з гастролями, і презентували їх з іншого боку – більш вигідному для імпресаріо. Чому? Вважали, що це буде більш впізнаваним для глядача, а значить комерційно вигідно.
Треба брати до уваги, те, що продюсери вистав, не тільки у Франції, я впевнений, вони просто використовують назву російського балету, який ще за часів радянського союзу, був такою своєрідною вітриною. На той момент для західного глядача СРСР і російська культура — було одним цілим.
В одному з інтерв’ю українським медіа 2016 року, Ви сказали, що «на жаль, Україна маловідома для Франції». Наскільки змінилася ситуація за 9 років?
— Звичайно, змінилася. І на жаль, війна вплинула на цей процес. Зараз набагато більше людей знають про Україну. У нас є телеканал LCI, який щовечора транслює 90% програм – це про Україну. Його дивляться 200-300 тисяч людей, які вже непогано знають ситуацію у вашій країні. Наприклад, вони у курсі важливих подій, знають назву українських міст. Так, у нас менше українських біженців, ніж в інших європейських країнах (якщо порівнювати з Польщею чи Німеччиною). Але багато моїх знайомих так чи інакше допомагали українцям у Франції.
Ви говорите про обізнаність певної частини громадян щодо України, завдяки ТВ. А як діє російська пропаганда у Франції, поширюючи фейки та перекручуючи інформацію? Який рівень не/довіри до неї?
— Російська пропаганда дуже активна через різні канали. Це насамперед соцмережі, блоги та ЗМІ, за якими пропаганда приховується. Багатьом людям, не тільки у Франції, складно сприймати та розбиратися з інформаційним потоком. Завжди хочеться шукати просте пояснення всім проблемам і такі блоги дають бажане – своїм читачам. Наприклад, тиражується теза, що є група людей — президентів країн, які керують світом, а всі жителі – жертви їхніх дій. Це абсурд, але в це легко повірити.
І я помітив протягом останніх 12 років, що навіть серед моїх знайомих, люди схильні вірити таким простим поясненням. І російська пропаганда вміє користуватися цим менталітетом через блоги, просуваючи свої ідеї. Наприклад, що може Росія – це жертва, а НАТО в усьому винне?
А по-друге, у нас чимало корумпованих людей, які мають проросійські погляди. Мене турбує це багато років. Наприклад, коли політик – грамотний, освічений починає говорити про зовнішню політику на користь Росії, то для мене, це привід засумніватися в його чесності.
Всі знають, що політик Тьєррі Марірі Маріані став євродепутатом, він якийсь агент кремля, він був на другому місці партії. . І ця партія отримала велику кількість місць у Європарламенту. Насправді, це дуже лякає і насторожує.
Повертаючись до кінематографії, а на якому рівні зараз зацікавленість українськими фільмами у Франції?
— Спочатку, після повномасштабного вторгнення, був шалений сплеск уваги до українських фільмів і максимальна доступність, як документальних, так ігрових фільмів. І чимало фільмів, зроблених українськими режисерами. Телеканал ARTE (на кшталт українського «Культура») вирішив співпрацювати з 10-12 українськими документалістики, щоб їхні роботи транслювати на ТБ. Є гранти, стипендії для створення саме українських фільмів, уже близько 20 проєктів у стадії work in progress.
Минулого року в наших кінотеатрах протягом кількох місяців у прокаті був мультфільм «Мавка», дуже популярний. Успішно пройшов у прокаті і фільм «Памфір».
Також щорічно відбувається фестиваль українських фільмів. Загалом за останні два роки часто відбуваються серії показів українських фільмів. Також часто у нас можна часто відбуваються покази стрічок українського кінооб’єднання «Вавилон’13». Доступ є, телеканали допомагають, держава допомагає в просуванні.
Минулого року восени ви відвідували ДонНУ ім.В.Стуса, де проводили зйомки. Про що цей фільм?
— Цей проєкт я починав кілька років тому, де йдеться мова про те, як університет переїхав до Вінниці та почав новий етап своєї роботи. Це стосується не тільки одного університету, а й інших вишів зі східних областей України. Мене цікавить ця тема, яка більше схожа на дослідження. У мене були знайомі в цьому університеті і я поїхав знімати. А торік вирішив продовжити і побачив еволюцію університету після переїзду 2014 року, за дев’ять років. Якщо спочатку, там навчалися переважно студенти з донецького регіону, то зараз там навчається молодь з усіх областей України. Університет інтегрувався у Вінниці, став її частиною.
Робота ще триває над цим фільмом про університет?
— Так, але це фільм набагато ширший, ніж про університет. Це документальний проєкт про українську ідентичність, наскільки українські цінності впливали на людей і на їхні рішення. Наприклад, рішення виїхати з Криму або Донецька, Луганська після окупації їхнього регіону. Як люди стали допомагати переселенцям, біженцям, активно розвиваючи громадянське суспільство, створюючи нові комьюніті.
Фактично фільм про те, як нові цінності змінили фактично людей, як вони зараз реалізують свій потенціал на благо країни.
Текст: Ірина Голіздра
Матеріал підготовлено за участі CFI, Французької агенції з розвитку медіа, в рамках проекту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
