У травні у видавництві «Книги – ХХІ» з’явиться перший українськомовний переклад нового роману «Біжи, вовче» Черстін Екман. 

Ульф Норрстіґ, 70-річний єгер на пенсії, розповідає емоційну історію, яка сталася в північній провінції Швеції, Гельсінґланді. Після зустрічі з вовком головний герой замдумується про виправданість полювання та переосмислює власне життя: щось всередині наче зламалось, і це помічає не лише він, але й всі навколо. «Я думав: ми загарбники Землі. Ми перетворюємо її на одну велику токсичну спільноту. Ми вбиваємо життя в морях та лісах, і я більше не хочу брати в цьому участі», – подумки зауважує Норрстіґ. Із віком виринають спогади про давно поховане в пам’яті «мисливське» дитинство, яке отримав у спадок від батька й діда.

Ульф, чиє ім’я перекладається як «вовк», зіштовхнеться з різними випробуваннями на шляху до себе нового. Архаїчні пейзажі стародавніх шведських лісів підсилюють враження від внутрішнього протистояння різних «Я» головного героя. 

Наталія Іваничук у коментарі до видання зазначила: «Це вперше я перекладала Черстін Екман і була дуже здивована, навіть приголомшена, що вона довірила мені переклад свого твору. Екман прискіпливо добирає перекладачів. 

Книжка не проста, але, як на мене дуже шведська. Головна дійова особа не лише старий єгер і мисливець, а загалом природа Північної Швеції і її люди. Життя там досі майже не змінилося за століття: ліси, гори, полювання, усамітнений спосіб життя. Головний герой асоціює себе з блудним вовком, він, як той вовк – самотній і нелюдимий». 

Від 8 по 20 травня на сайті видавництва триватиме передпродаж книги за акційною ціною.

Черстін Екман. «Біжи, вовче» / переклад зі швед. Наталії Іваничук; Чернівці : Книги – ХХІ, 2023, 116 ст.

УРИВОК

Холодно. Ще майже й не розвиднювалося. Лише ледь помітний натяк на світанок. Рушниця на лося лежала на канапі по інший бік столу. Незаряджена. Хтозна-чому. Просто так. Просто так не для всіх, звісно. Більшість готова стріляти, доки палець годен натискати на гачок. Доки прутень ще може стояти, ти живеш і вбиваєш. 

Я вбив чимало. Треба б порахувати, скільки. Каспер загнав під лінію вогню двадцять вісім лосів. Не лише мені, ясна річ. Та навіть коли тварину валив інший мисливець, Каспер його не підпускав до туші, задирав верхню губу й шкірив ікла. Якщо сміливець підходив ближче, пес заклякав і гарчав. До здобичі підпускав лише свого господаря. Отакий Каспер. 

Трісса теж не відставала від Каспера. Серед собак Трісса була єдиною сукою, бо ж суки, на біду, зазвичай «женяться» восени. І пригадати годі всіх загнаних нею лосів. Пам’ятаю лише особливі випадки. Зате собак можу перелічити всіх, тут мене пам’ять не підводить. 

Юстус, Бонґ, Реппен і Блікс належали, власне, батькові. Скотт став моїм першим власним собакою. Тоді ж мені подарували маленький дробовик. Як я чекав осені, щоб цуцик підріс і міг вистежити зайця. Скотт народився у лютому, і в лютому мені виповнилося дванадцять років. 

Ми були чудовим мисливським тандемом, я і Скотт. Він більше скидався на шведського древера, хоча в його жилах текла ще й кров такси. Від древера мав сторчкуваті вуха із загнутими кінчиками. Мама завжди захоплювалася його гарненькими, кумедними вушками. 

Скотт був невгамовним мисливцем. Не боявся залазити у вузькі нори, надто тісні для його розмірів. Одного разу нам довелося викопувати його з нори, де він застряг. Лис за той час устиг втекти, ми тільки побачили, як він гайнув у хащі, а батько сердито вилаявся. Лиси завжди мають запасні виходи. А ось Скотт застряг. Ми щодуху розкопували нору, але дістатися до песика не змогли. Я ледь не плакав, коли ми вже затемна поверталися додому. Зрештою таки розридався, плетучись за батьком і розмазуючи рукавом сльози по щоках. 

Наступного дня встав рано й пішов у ліс. Після школи – теж. Два дні сачкував від школи. Лежав біля входу до нори, кликав, просив, щоб пес не здавався, а тоді заходився розривати землю. Прийшов батько, приніс кілок і велику лопату. Ми копали щодня, та щоразу потрапляли не в той хід, що треба. 

Урешті-решт песик таки вибрався з пастки. На четвертий день протиснувся крізь отвір, через який утік лис. Скотт нівроку виголоднів. Від спраги й голоду став кволий, тож батько відніс його додому на руках. Мама поставила миску з буквально ложкою води. «Пити можна лише потрохи!» – сказала вона. І їсти лише потрохи. Мама боялася, щоб у Скотта не стався заворот кишок. 

Я пив каву з великого горнятка, не зводячи очей з болота й узлісся. У вагончику була плитка з двома конфорками на газовому балоні й шипляча система обігріву – теж на газі. Інакше я тут не висидів би. Молодшим не раз, бувало, мерз у засідці лише з підстилкою з ялинового гілля під дупою. Тоді ще не було пухових курток. Батькова шуба гріла, але була надто важкою для ходьби. 

Інґа аж за живіт хапалася від сміху, коли я сказав, що купив у Антона Петтерсона житловий вагончик. Він такий кумедний, сказала вона, схожий на весільний торт. Антон пофарбував його в зелений колір, щоб приховати іржу, яка розповзлася великими плямами. Вагончик – маленький, з округлим дахом, як у перших моделях, – добре мені послужив. Я відтранспортував його на одну зі своїх лісових ділянок і поставив на клаптику твердого суходолу неподалік болота й головної дороги. Це з нього я бачив велетенського кабана, якого назвав Чорним Чортом. А кажуть, що так далеко на півночі дикі свині не водяться. І козуль бачив. Минулого тижня четверо козуль переходили болото, обережно ступаючи по крижаній скоринці. Хтозна, чи переживуть вони люту зиму. 

То було вранці першого дня нового року. Власне кажучи, я мав бути вдома, допомагати Інзі готуватися до святкової вечері. На друге січня ми запросили купу гостей. Я встав о п’ятій ранку, приготував собі перекуску, взяв рушницю й бінокль. Думав, що зможу посидіти кілька годин у тиші. Надворі було ще темно. Вагончик – лише невеличка шкаралупка, яка ледь захищала від пекучого морозу. Зента тулилася мені до ніг. Я хотів загорнутись у плед і ще подрімати, але понад лісом уже почало світліти. Трохи зігрівшись, зміг вдягнути лижі й роздивитися за слідами. Зента не пішла зі мною, лежала на овечій шкурі, я накрив її коциком. 

Ми вистежували лосенят. Тож якби я помітив сліди, мав би вернутися за нею і пустити назирці. Та чи мені того хотілося? 

Збіса важко розібратися, чого насправді хочеться. 

Я вийшов надвір. Лижі легко й безгучно ковзали свіжим снігом, що випав за ніч. Над берегом болота виднілися сліди. Але то були сліди не лося. Я обережно підійшов ближче. 

Які великі! Це перше, про що я подумав. Мороз тримався вже довго, тож це не міг бути собачий відбиток, який спершу розмерзся, розширився від талої води, а тоді знову замерз. Я вийняв сірникову пачечку й виміряв довжину. Завдовжки з дві пачечки. Тобто двадцять сантиметрів. Задня лапа. 

То був вовк. 

Зійшовши з лижні, я помітив у лісі, між деревами, де лежав неторканий сніг, виразніші сліди. Тут і там відбилися довгі могутні кігті. Відтиск передньої лапи трохи більший, ніж дві сірникові пачечки. Великий самець! Час від часу він зупинявся і сідав. Я бачив глибокі вм’ятини від задка й лап. Далі сніг притоптався – не інакше, як він довго лежав на одному місці. Йому ж холод не страшний з такою шубою і густим підшерстям. 

Углибина була добре влежана, видно, вовкові було тут спокійно. Він довго відпочивав, почуваючись у безпеці. Вагончик, звісно, бачив не раз, якщо приходив саме сюди. На місце збору зграї ніяк не скидалося, бо топтався він тут сам. І час не той, коли зграя полює або вчить полювати молодняк. 

Те, що він відпочивав, говорило мені багато про що. І все ж я немало здивувався, побачивши розтерзану тушу. Слід від волочіння засніженим болотом привів мене сюди, у хащі ялинника. Вовк був обережним мисливцем. Не поїдав свою здобич на болоті – на видноті. 

Повернувшись слідом, я дійшов до місця, де він уполював тварину. Там виднілися відбитки кігтів і великих лап, розкиданий навсібіч сніг. Клоччя шерсті й кров. Серед брунатного хутра козулі я знайшов довгу ворсину, жовто-сіру з чорним кінчиком. Така довга й штивна могла бути лише зі спини. Мав, напевно, страхітливий вигляд, коли хутро на спині ставало дибки. Я дістав із внутрішньої кишені портмоне й задубілими від холоду пальцями поклав ворсину між двома сотенними банкнотами. 

А тоді, скрадаючись якнайтихше, повернувся до його здобичі. Туша вже обгризена до кісток. Скелет невеличкий, мабуть, то була одна з тих козуль, яких я бачив на болоті перед Різдвом. У стаді був, найімовірніше, один цапок. Я начебто бачив у бінокль маленькі ґульки ріжок на голові. Що їх занесло так далеко на північ, подумав я. Сніг глибокий, вони ж погинуть від голоду. 

На кістках залишалося м’ясо. Лисиці ще, вочевидь, сюди не добралися, бо я не бачив їхніх слідів. Не чув ні ворон, ані круків. Чи не для того, щоб не принадити їх, вовк відтягнув здобич у хащі? 

Еге ж, місце бійні породжувало запитання. Найважливіше: чи вовк і досі тут? Козулі ніколи не мандрують на великі відстані, якщо можна уникнути довгих переходів, принаймні в глибокому снігу. Тепер їх сполохали. Але стадо зазвичай повертається на старе місце. Про це знав і мисливець – вовк. А сам він повернеться? Він іще не доїв здобичі. Можливо, десь відпочиває. 

Потім я побачив його сліди, що вели від того місця, куди він відволік свою здобич. Я сторожко рушив на лижах уздовж сліду. Дивно, але слід раптово урвався – вовк повернув назад. Перш ніж вернутися, він довго стояв, потім сів. До чого приглядався? Чи, може, занюхав козуль? Тоді б не вертався. Зрештою, полюрив під маленькою чахлою сосонкою. Довго люрив, налив багато. І все ж вернувся. 

Там, куди він почвалав, було видно лише невеликий пагорб з рідким ялинником. Я рушив навпростець, не тримаючись сліду. І побачив нові вовчі сліди, менші, ніж у мого вовка. Вовчиця? Стояла там довгенько. Чи не її він запримітив? 

Багато запитань без відповіді. 

Уже добре розвидніло. Я крадькома повернувся до вагончика, увійшов досередини. Важко було рухатися на лижах безгучно, та й двері рипіли. Нарешті я дочекався. Не відразу, звичайно. Я довго сидів з горням кави в долонях і дивився у віконце, доки мені здалося, ніби на краю болота майнула тінь. Я не мав певності, чи мені не примарилось, тому довго вичікував у цілковитій тиші. Однак у тому, що вдалині щось рухалося, майже не сумнівався. 

Щоб подивитися «новими очима», як казав мій батько, я на трохи відвів погляд, потягнувся за біноклем. Рухався обережно, не хотів, щоб Зента здогадалася, що я щось побачив. Вона б зірвалася з місця. 

Я зафіксував точку, де помітив рух. Ситуація нагадала дитячі роки: у кабінеті дідового будинку висіла на стіні картина з густими деревами, ялицями, замшілими 

пеньками, чагарями, розставленими пастками. «ЗНАЙДИ ЗЕЛЕНОГО МИСЛИВЦЯ» – написано внизу картини. Треба було добре приглядатися, щоб розшукати в тому зеленому хаосі принишклого мисливця. У нього був класний зелений капелюх з вузькими крисами. Мисливець то з’являвся, то зникав. 

Знайди сірого мисливця, думав я тепер. Та певності, що побачу його, не мав. Небо стало зеленкуватим у світлі народженого дня. Було неймовірно, неправдоподібно тихо. Я сидів непорушно, мов сова на сосні або засніжений камінь у лісі. 

Зима буває схожа на білий папір або чисту дошку для письма. Востаннє, коли я сюди приходив, ніхто не блукав і не записував своїх слідів. Я не бачив ані найменших ознак лап чи кігтів, ані навіть делікатного мережива лапок мишей-полівок. Жодних птахів. Жодних слідів. Усе, здавалося, поглинуло біле безмежжя, чорний ліс тихо спочивав під приваленим снігом гіллям. Нині все було інакше. Так само тихо. Але щось відбувалося. 

Я знав, що нагорі, у Браттені, з’явилася вовча пара. У них, найімовірніше, народилися вовченята, які тепер уже підросли. Але туди, до них, далеко, щонайменше дві милі. Цей вовк, мабуть, був самітником. Прийшов здалеку, ще далі, ніж місцина, де оселилося вовче сімейство. Прийшов на полювання. І на парування, звісно. 

Минула година. У вагончику добряче нагрілося. Зента спала, скинувши з себе коцик. Я роздумував, чи не випити ще кави. Але не наважився. Знав, що на узліссі хтось нипає. Хтось дуже сторожкий. 

А тоді він вийшов. Неважко було зрозуміти його самовпевненість: це ж його світ. Він вигулькнув з лісу трохи далі від моєї лижні. Зупинився на березі болота між кущем ялівцю і покрученою сосною. Уважно оглянув засніжене плесо, повернув голову боком до мене – я бачив шляхетний ніс, високе чоло й нашорошені вуха. 

Треба дуже обережно потягнутися за біноклем і навести різкість. Ось вовк знову відвернувся до болота. Картинка була така виразна, що я бачив ворс у вухах і чорний обідок навколо них. Очі посаджені трохи навскіс, дуже світлі. Вовк справляв неймовірне враження: могутня постава, комір з густого хутра й щільного підшерстя починався від щік. Білий клин спускався донизу шиєю. Біло-сірі плями навколо очей розділені смугою сірого хутра. 

Передні лапи стрункі й білі. Принаймні спереду білі. Хоча ніщо біле в його масті не було білосніжним. Решта хутра сіра з білими вкрапленнями. Віддавна, ще коли люди не наважувалися вимовляти слово «вовк», цих звірів називали сіроманцями. Був він доволі цибатим. Великий самець. Я не помилився, вперше побачивши його сліди. 

Вовк ледь ворухнувся, щоб обнюхати берег. Він наче мав намір рушити до місця, де покинув упольовану козулю, але враз завмер, задер носа й принюхався до вітру. Звісно, мій запах іще відчувався там. Легенький вітерець приніс мій дух йому до носа. Вовк розвернувся і почвалав до ялинника. Зник. 

Тихолапи, подумав я. Так колись теж називали вовків. А від бабусі по татові чув іще іншу назву – вовчури. Тепер цей кігтистий довголапий звір шмигнув у хащі, у своє вовче царство. 

Отямившись від споглядання розкішного звіра, я нараз відчув, як закляк від студені й непорушного сидіння. Скільки так просидів, навіть не знав. Я наче випав поза межі часу, поза межі часового виміру. 

Я налив собі кави, з’їв канапку з сиром, другою канапкою поділився із Зентою. Подумав: якщо тут, у глушині, ловить мобільний, то треба зателефонувати Інзі, яка, напевно, вже помітила мою записку на кухонному столі. Мабуть, зараз сидить, попиваючи ранкову каву. Однак, як на мене, телефонувати ще зарано. Мені треба було побути трохи в тиші, наодинці зі своїми почуттями від побаченого. 

Що я потім не вдивлявся у бік болота й берега, не бачив ані натяку на ознаки життя. Навряд чи він іще вийде з лісу. Жодного разу не показувався у попередні дні. Я сидів у вагончику в невіданні, а вовк жив десь там своїм життям. Але він таки виходив на болото, щоб уполювати козулю. Принаймні раз обідав нею. 

Темрява рано запала того дня, який починався пекучим морозом і тишею. Небо потемніло, почали насуватися хмари. Рвучкий вітер засипав усе навколо сніжинками. У вчорашніх вечірніх новинах чув прогноз, що варто очікувати великого снігопаду. Мало того, що засипле всі сліди, ще й лісова дорога стане непроїзною і я не зможу дістатися сюди авто. Певно, кінець сезону спостережень. Якщо служби не відгорнуть сніг з дороги, сюди можна буде потрапити аж пізньою весною. Зате Сіроманець матиме святий спокій. 

Так я подумки назвав його. Я довго думав над словами: святий спокій. Мені вони подобалися. До від’їзду я намислив вималювати патиком на снігу: «Насолоджуйся святим спокоєм, Сіроманцю». Невиразний напис, який скоро притрусить сніжницею. Але сенс передаватиме стан могутнього звіра, коли все завіє і заметіль закутає болото в білу габу. Загадкове болото. Мене зморювала дрімота. Напевно, відпускало після пережитої напруги. Однак час вирушати в дорогу, доки не замело. Я їхав у суцільній сніговій завії, переді мною закручувався сивим вихором сніг. 

Я мав намір розповісти про той вечір, коли ми зачинили лісничівку на зиму після повідомлення про заметіль. Але, мов на сміх, усі слова кудись позникали. Інґа глянула на мене поверх книжки й поцікавилася, чому це мені так весело. 

А про що тут казати? Можливо, мені заціпило від власних сумнівів, що я справді бачив вовка. Ніби згадка про вовка досі могла накликати біду з лісу. Він занюхав людський дух. Міг чути й людські слова, та навряд чи їх розумів. 

Бачить Бог, що мені кортіло б виманити з лісу ту сіру тінь. Якби вдалося. Але Сіроманець був недосяжний у своєму царстві. 

Чому, в біса, я не міг просто сказати: я бачив вовка? Але ж ні. Мабуть, хотів зберегти його для себе. 

Надворі шаленіла віхола, щось зарипіло й задеренчало. Інґа відклала книжку, подивилася у темне вікно. 

– То лижі, – сказав я, щоб її заспокоїти. – Я зняв їх з багажника й поставив під ґанок. Мабуть, завалилися. – Ух, – промовила Інґа. – Ходімо спати. Можуть відімкнути світло. Я лише наберу води.
Тоді я згадав осінній шторм у Норрстіґені багато років тому. Ми жили ще в нашому старому будинку. Коли вимкнули світло, я з батьками й братами та сестрами сидів у сутіні й наслухав, як під натиском бурі падали величезні сосни. Завивав вітер, обламане гілля било у вікна. І ми, всі п’ятеро, думали, чи вистоїть наша височенна сосна з вузлуватим корінням, що випиналося із землі. Чи не впаде на будинок. Але ніхто й слова про це не зронив. Попри небезпеку, батько вийшов надвір, щоб подивитись, як почуваються дідусь із бабусею у сусідньому будинку. Повернувшись, він сказав, що вони полягали спати. Була всього лиш четверта по обіді. 

Єдиний можливий вихід у цій ситуації, сказав він. 

Якщо вимкнуть світло, помпа не працюватиме, тому я допоміг Інзі наповнити водою всі баняки й відра. Коли відчинив двері, щоб випустити надвір Зенту, в сіни війнуло снігом. Я поквапив її, але вона не захотіла виходити, то й лишилася вдома. Стара псина може довго терпіти. Світло згасло саме тієї миті, як ми піднімалися сходами в спальню. 

– От клятий дідько, – промовила Інґа; її лексика останнім часом збагатилася прокльонами, не те що в часи вчителювання. 

У темряві не почитаєш у ліжку, тож ми просто лежали поруч, розмовляючи. І навіть тепер я й словом не згадав Сіроманця. За якийсь час я почув, як спокійно й рівно вона дихає. Заснула. 

Мабуть, і сам задрімав під завивання завірюхи. Думки помандрували своїми примхливими стежками, як це буває у момент засинання. Те, що моє ім’я Ульф перекладається як «вовк», нічого для Сіроманця не означає. І навіть для старого посивілого собаки, думав я. Для Зенти я був просто господарем. Хоча вона добре розуміла, до кого саме Інґа звертається, називаючи мене Уффе. Тоді вона піднімала голову й уважно дивилася на мене. Еге ж, собаки такі. 

Моє життя – це хвиля, яка котиться, доки котиться. Ці слова бриніли в мені досить довгий час. Відтоді, як я побував на прийомі в лікаря, коли дошкулила стенокардія. Вони співали й відлунювали речитативом у моїй голові. Уявлення не маю, звідки взялися. Можливо, з якоїсь прадавньої дідової книжки. Коли я сказав про це Інзі, вона відразу взялася до пошуків в інтернеті. Мене чекало розчарування, бо наступний віршований рядок закінчувався геть не так оптимістично, як попередній. Та все ж я водно повторював про себе саме перший рядок: Моє життя – це хвиля, яка котиться, доки котиться. Я собі подумав: доки щось котиться, я живу. 

Зрозуміло, що все продовжує котитися, коли сам уже нікуди не котишся. Але осягнути це важко. Чи, скажімо, ростимуть і цвістимуть навесні пеларгонії на підвіконні? Якщо, звісно, Інґа не забуватиме їх підливати. Чи цвістимуть вони й далі, коли я помру? 

Сон мов рукою зняло. Ні, про таке думати не варто. А потім почало крутити ноги, і я вже знав, що застудився. Не до сну було… 

Що ж, Сіроманцю. Так я собі думав, ніби ми тісно пов’язані. Насправді ж ні. Наш зв’язок односторонній. Як із Богом. 

Думки кружляли в голові. Наблизитися до них. Дивитися. Просто дивитися. Доки життя котиться. Хоча так я думав до того, як побачив його. 

Власне кажучи, було дивно нарікати його якимось іменем. Але ми, люди, звикли всьому давати ім’я, щоб ліпше розрізняти речі. Так називаємо Рогачем лося з крислатими рогами або Чорним Чортом кабана-велета. 

Він ані сном, ані духом не відав про своє ім’я. У зграї його впізнавали за запахом і статурою. А може, за цибатими білими ногами? Просто без слів, ясна річ. 

Чи жив він у зграї? Можливо, невтомно вишукував здобич і вовчицю для парування, самітник: ось був – і вже нема. У такому разі безглуздо сидіти й чекати на нього, ще й дорогу замело. Хоча скутером можна було б туди дістатися. 

Чи треба було прихопити фотоапарат уранці? Він залишився вдома, а тепер я мав достатньо часу на роздуми й прийшов до висновку, що знімків у мене вистачає. Люди, загалом, здатні бачити хоч щось насправді? 

Про нього навіть сказати словами було непросто. Я ніби не наважувався. Зрештою, дуже важко описувати живу істоту. Дати ім’я – це ніби спроба зблизитися і зав’язати стосунки. Односторонні, звісно, завжди лише з одного боку. Годі наблизитися лише за допомогою слів. Взагалі-то слова мають потужну силу. Та ось тільки не над лісовими істотами. 

Свою помилку я зрозумів, щойно подумав: наші слова несуть смертельний сенс для них. Бо закон каже: полювання за мисливськими ліцензіями починається з другого січня. 

Він біжить. Замерзла скоринка тонка й легко ламається, не ранячи лап. Він утікає. Густо сипле сніг, усе навколо розтає у темряві, тіло втомлюється. 

Так малює уява. Він довго лежить. У невіданні, звідки сподіватися небезпеки. Цупкі ворухкі вуха насторожено стоять сторч, навіть у сонному забутті він іще добре пам’ятає людський дух, який набуває певних обрисів. Сипле сніг, набиваючись під хутро. 

Він знає, що таке ялиця, хоча не має для неї словесного визначення. Знає, що старі лапаті ялиці – надійний сховок. Він підводиться, випростовує передні лапи, а коли вони звільняються від закляклості, по черзі випростовує задні, потягується. Іноді йому, мабуть, хочеться покликати тих, кого він залишив, ставши самітним волоцюгою. Але лише витягує шию. Паща не роззявляється. Він знову насторожується. 

А якщо, прокинувшись, він відчує повів запаху, який віддаватиметься млостю в паху? Вовчиця. Чиї сліди виднілися на узвишші. Невиразні обриси завіває віхола. Та коли вона знову з’являється поміж деревами, він біжить за нею. Запах вовчиці стає виразнішим, у паху ниє. 

Він наздоганяє її. Вони стоять, дивлячись одне на одного. Вона – на березі болота між тонкими ялицями, він – на узліссі, де глибокий сніг. Її поведінка прихильна, тож він готовий кинутися до неї, однак без напористості. Може, він би потерся об її носа й щоки, понюшкував би за вухом, перш ніж обнюхати під хвостом усе ще закритий отвір. Але вовчиця відвертається і зникає у завії. Він підходить до місця, де вона стояла, мітить його сечею. Довго прислухається до звуків, які можуть свідчити про присутність її зграї. 

А тоді чує поклик. Він долинає ген здалеку. Старечий, грубий голос. Затяжне співоче виття завершується риком. І до нього повертається туга, жага за колишнім життям. Стати на прю разом зі зграєю проти сильного супротивника, з яким самому не впоратися. 

Пожирати ще паруючу здобич. А тут його не підпустить до туші старий вожак, який гарчить і шкірить зуби. Сіроманець знову чує грізний рик самця, і вовчиця зникає між ялицями. Вона належить до зграї і знає, що таке послух. У ворухкому теплі вовчих тіл вона стає недосяжною. Він не йде за нею, знає, що мусить чекати, доки вона знову відділиться від родичів, приваблена його покликом плоті. Він чекатиме на близькій, але безпечній відстані. 

Коли я остаточно прокинувся від дрімоти, згадав про сліди вовчиці. У вовчій зграї на Браттені, ймовірно, була молода самиця. Вона зробила спробу відділитися від решти. Мушу тепер сказати, нічого не приховуючи: я бачив вовка. 

*** 

Мені виповнилося сімдесят наступного дня після новоріччя. Тобто якраз тоді, коли відкрили сезон ліцензійного відстрілу вовків. Я відмовився брати участь, і мою відмову, звісно, зрозуміли. Колеги мали прийти до нас на гостину. Я погано спав уночі й уже прокинувся, коли Інґа рано-вранці прийшла в спальню з тацею, на якій був сніданок і горіли свічки на честь мого дня народження. Ще вона принесла маленький букетик гвоздичок, напевно, купила у квіткарні й сховала в шафі. Знічено всміхаючись, простягнула газету «Люсдальс-Постен». Там була невеличка стаття про мене. 

Ульфа Норрстіґа, який народився на хуторі Норрстіґен у комуні Люсдаль, сьогодні вітають із сімдесятиліттям родина, друзі й колеги-мисливці. Ульф належить до давнього гельсінґенського роду. Його батько, Евальд Юганссон, народився 1912 року на хуторі Норрстіґен і став лісничим 1936 року. У 1935 році одружився з матір’ю Ульфа, Сіґне. У них народилося троє дітей. Ульф був наймолодшою дитиною, лише він повернувся у Гельсінґланд. Закінчивши навчання у Шведському університеті сільськогосподарських наук, працював на півдні Швеції, але в 1981 році подав прохання про переведення у Больнес, де сподівався оселитись на батьківському хуторі. Однак після смерті Евальда спадок довелося розділити між трьома дітьми, а сам хутір продати. 

Ульф не мав змоги взяти позику, щоб зберегти дорогий на ті часи чудовий старий батьківський маєток. Згодом садиба ввійшла до списку світової спадщини. І хоч усе життя він пильнував за зміною власників хутора, викупити його так і не зміг. Натомість Ульф з дружиною, Інґою-Брітт, яка вчителювала в Больнесі, купили будинок в Луосені й переїхали. Потім вони тривалий час орендували невелику ділянку з лісом. Після смерті батька Ульф успадкував іще й сусідні лісові наділи. Ульф від 1968 року був членом мисливського товариства в Луосені. Ще працюючи на півдні, він часто проводив тут свої осінні відпустки, полюючи на лосів. Головував у товаристві впродовж шістнадцяти років. 

– Хто це написав? Ти їм розповіла?
– Звісно, ні. Написав Ерік Андерссон. 

– А про те, що я не мав фінансової змоги викупити хутір, ти сказала Ерікові? 

– Так, колись згадувала кількома словами. 

– Але ж це приватна інформація. Невже треба було друкувати її в газеті? 

– Так, я подумала, що варто. Людям цікаво читати про долю світової спадщини. Бо скоро залишаться тільки заможні стокгольмці, які матимуть кошти на купівлю давніх хуторів під літні дачі. Хіба люди не можуть про таке почитати? 

Інґа взяла ножиці й вирізала статтю, доки я пив каву. 

Я перебував не в надто доброму гуморі у той день народження. Мовчки жував булочку. Інґа щось говорила про маму в передостанні дні перед моїм народженням сімдесят років тому. Як вона, з великим животом, мусила дбати про всі приготування напередодні Різдва і на Новий рік. 

– У старому домі всі свята відзначалися в залі з картинами на стінах і великим столом. Стільки біганини. Як важко носити порцеляновий посуд з мальованої шафи на кухні. На останніх тижнях вагітності болить поперек, постійні позиви попісяти. Пригадую, що на шафі виднівся рік виготовлення – 1812. У ті часи вагітні почувалися точнісінько так само, як і нині. Зрештою, твій батько обладнав туалет у будинку, – розповідала Інґа. 

Я взяв газетну вирізку, перечитав статтю ще раз і подумав, що людина не владна над своїми таємницями. 

Поганий настрій не минув і тоді, коли ми, вже святково вбрані, чекали на гостей, моїх колег. Інґа наготувала на новорічний стіл іще тоді, коли я мав би бути вдома.