5 грудня 2021 року у 12-й лікарні міста Києва від ковіду помер Данило Перцов, композитор, мультиінструменталіст, учасник ансамблю старовинної музики «Хорея козацька».

Якось стерся із пам’яті момент мого безпосереднього знайомства з Данилом Перцовим. Коли 2002-го я приїхала до Києва вступати в консерваторію, він уже був знаменитістю, тобто ми, студенти історико-теоретичного й композиторського факультетів, знали це ім’я, чули про нього. Але пригадую, як уперше побачила Перцова. Це було на початку тих-таки 2000-х під час однієї з акцій Форуму музики молодих у Спілці композиторів. Я хотіла написати репортаж, потерпала через брак журналістського досвіду, збирала коментарі. Одначе до композитора у чорному із густою чорною шевелюрою підійти не наважилась. Чоловік, немовби нікого не помічаючи навколо, розглядав живопис на стіні (це був якийсь інтердисциплінарний проект, цей формат саме входив у моду), при цьому щось бурмотів собі під ніс та скептично всміхався, вочевидь реагуючи на картини. Не пам’ятаю ані тих картин, ані їхнього автора. Натомість у мене склався хибний образ Данила, як такого собі зарозумілого мистця. Генії, гадала я, вони такі.

Те, що перше враження про Перцова було дещо помилковим, зрозуміла вже пізніше, коли ми запізналися трохи ближче: він був другом моїх друзів, а відтак став другом сім’ї. З ним завжди було весело: він був щирим і вмів жартувати з усього, і з себе самого. Мав почуття аристократизму (походив зі знаного шляхетського роду), проте зарозумілим не був. Ми зустрічалися не надто часто. Інколи він залишався у нас ночувати, часом на два-три дні, а потім виходив і зникав із поля зору на кілька місяців, не писав і не дзвонив. Зрештою, як виявлялося з розмов зі спільними друзями, це була його типова поведінка. Таки мав він щось сковородинське: «світ ловив мене, та не спіймав». Ображатися на нього не виходило. Навпаки, коли Данильцьо врешті знову з’являвся зі своєю чарівною незабутньою посмішкою на порозі нашого дому, обвішаний тлумаками (він завжди носив із собою котрийсь зі своїх численних музичних інструментів чи відразу кілька), це був особливо врочистий, і дуже радісний момент. 

Свій творчий метод сам він у інтерв’ю Дмитрові Десятерику 2002 року визначив як «робота з випадковістю». У цьому був увесь Данило. Бо й справді, все чи майже все, що з ним траплялося, зовсім не очевидно вписувалося у логічну систему причин і наслідків. То він на роки випадав із музичного процесу як композитор, якого знають і виконують, а то раптом зринав на крутих офіційних акціях «для вибраних» за участю президентів. Свого часу під його музику Віктор Ющенко виходив на сцену Всесвітнього Конгресу Українців, а його «Гірку зорю», написану спеціально до відзначення 30-ї річниці Чорнобильської трагедії, виконували в присутності Петра Порошенка. 

Про цю ораторію хотілося б розповісти докладніше. Це дуже цікавий, сильний твір, один із найкращих у творчості Данила Перцова. Цікавою є й історія його створення і виконання. Прем’єра відбулася 25 квітня 2016 року у столичному Мистецькому Арсеналі. Виконував Національний президентський оркестр під проводом диригента Кирила Карабиця за участю музикантів різних столичних фольклорних ансамблів. Це була закрита акція, організована Міністерством культури України за підтримки Адміністрації Президента. Крім перших осіб держави, у залі сиділи іноземні інвестори будівництва саркофагу над Четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС, це передусім для них готувалася із помпою «культурна програма». Щоправда, завдяки прямій трансляції заходу на телеканалі «UA: Перший» «Гірка зоря» прозвучала на всю Україну (моя скромна роль полягала у синхронізації зйомок відповідно до тематичного, драматургічного розвитку твору, тобто я сиділа у ПТС-ці і скеровувала фокус телекамер на солюючі інструменти, наприклад, чи на групу інструментів, що ведуть тему). Коментатором дійства за кадром у прямому ефірі був Юрій Макаров.

Прикметно, що держзамовлення на музичний твір отримав молодий композитор без жодних рангів та звань (ані «заслуженого», ані «народного» Данило не мав). Слід віддати належне покійному Сергію Проскурні, без якого, напевне, нічого не було б: саме він виступив посередником, автором ідеї, продюсером і режисером того концерту.

«Гірка зоря», за словами Данила, створювалась у кілька етапів: коли до нього звернувся Проскурня, у нього вже був написаний фінал, відтак у стислі терміни композитор дописував ще дві частини. Щодо назви твору та його жанру, Перцов для себе бачив тут, як він казав, семантичну мотивацію: «Ораторія – це ніби від слова «орати». Така ж полісемантичність є і в назві: зоря є водночас і зіркою, і світанком, і заходом сонця, а гіркота – це і смак полину, і смак крові, і металевий смак радіації, який я добре запам’ятав».  

У контексті музики на чорнобильську тему Перцов, звичайно, не перший ламав кригу. Серед українських композиторів цій трагедії присвятили свої опуси, зокрема, Євген Станкович, Богдана Фроляк, Олександр Яковчук. Одначе «Гірка зоря» – твір особливий. Замість звичної у цьому зв’язку жалоби тут є, з одного боку, щось зловісно-демонічне, гротескне, механічно-бездушне, а з другого – дещо ніжне, беззахисне, ідилічне. Динамічна 45-хвилинна композиція базується на принципах колажу й полістилістики: в оркестровій частині чуємо знайомі мотиви скерцо Петра Чайковського із Шостої симфонії, його ж тему фатуму із Четвертої, що, як і в Чайковського, перероджується у «Во поле березка стояла» (у Перцова ця тема звучить у мідних духових і сприймається як своєрідна пародія на «русский мир»), також впізнаємо фактуру «Музики машин» Олександра Мосолова, вагнерівський лейтмотив із «загибелі богів», кремлівські куранти. У партитуру вписано й поліську народну пісню «Ой долино, долино», де образ нареченої (в останній строфі співається: «дівка прикрашається, замуж собирається») зрештою накладається на образ кривавого монстра із вірша «Одчиняйте двері – наречена йде!» Павла Тичини. Ліричний центр твору – щемлива колискова на слова Марії Приймаченко (партію сопрано виконала Ірина Данилейко), рядки, які художниця написала на звороті картини із вишневою птахою на яскраво-жовтому тлі й присвятила їх своєму племіннику Валерієві Ходемчуку, оператору 4-го енергоблоку Чорнобильської станції, що першим загинув у момент вибуху. Ту картину Приймаченко подарувала Проскурні, власне, ідея омузичити цей текст належить йому. «Коли я побачив цей текст, то впізнав у ньому характерні тропи з колискової, яку написав ще під час навчання в консерваторії. – розповідав Данило. – Я взяв її тоді з книжки «Колискові про котів», яку проілюструвала моя матінка (знана художниця Валентина Ульянова – О.Н.) – фактично, ця книжка стала лебединою піснею її кар’єри. Ця річ – мій своєрідний музичний заповіт, тому тут зібрані найважливіші для мене, найінтимніші теми, що виникали впродовж життя. Звісно, це щось просте та наївне. Наприклад, тема «Очі, серце і хорали» створена до ненаписаної флейтової сонати, присвяченої моєму нерозділеному коханню». У фіналі ораторії потужним голосом баса Анатолія Кочерги звучить оркестрова версія пісні «Гей, бики!» Степана Руданського, створена ним наприкінці 50-х років ХІХ століття (її ще називають «гімном українських націоналістів»). Так тонко й майстерно поєднати в одному творі, здавалося б, непоєднуване, скласти до купи такі різні речі спроможний лише справді великий талант. Кирило Карабиць, як переповідав Проскурня, після чергової репетиції «Гіркої зорі» сказав приблизно таке: «Він [Перцов] божевільний. Але це геніально!». 

Шкода, то було єдине прижиттєве виконання цього твору. 

Данило був не лише надзвичайно обдарованим композитором, але й відданим традиції виконавцем-віртуозом, грав на багатьох старовинних музичних інструментах, зокрема, «пандорі» («візантійській лютні»), корнеті, флейті, цинку, шалмеї, лізарді, поморті. Від 2005 року входив до складу ансамблю «Хорея козацька», був його, сказати б, темпераментом і нервом. Можливо, саме виконавство, передусім спільні виступи з «Хореєю» – це була чи не єдина для Перцова територія повної віддачі, взаємообміну, бодай емоційного. Принаймні саме завдяки «Хореї» він був постійно залучений у концертах, фестивалях, гастрольних поїздках та майстер-класах.  

Чого не можна сказати про сферу композиторства. Виконували Данила спорадично. Бувало й таке, що оркестри відмовлялись грати його музику – мовляв, незрозуміла, надто складна чи незвична. Так сталося зокрема й на останньому мега – заході «Ковчег Україна», для якого він написав два твори.

Хоча його композиторський доробок значний і різнобічний – як у чисто акустичній музиці, так і в електроакустиці (до прикладу, він є автором музики до електроакустичної опери-перформансу «Солодких снів, Річарде» за Шекспіром; останній його твір, генерований комп’ютером за певними алгоритмами, «Інвестиційна кліматологія» створено у рамках проєкту «Pandemic Media Spase»). Загалом у його музичній спадщині ще багато інтелектуальних загадок, а, отже, й відкриттів, які можуть живити інтерес майбутніх дослідників і шанувальників. 

Сумно й гірко, що за життя Данило Перцов не зазнав тієї повноти композиторської слави, на яку заслуговував.

Пригадуються рядки із його блискучого есею (літературний талант Перцова – окрема тема) про Гаррі Парча, американського композитора ХХ століття, конструктора музичних інструментів, одного з лідерів мікротонової музики: «Суспільство зазвичай полохливо іґнорує все нереспектабельне, і що злиденніше реальне життя, то хисткіші містки над його багнами та гноянками, то більше шануються бутіки, лімузини й солодкі пісні». Здається, частково він писав це про самого себе, проектуючи власні рефлексії на сучасну йому дійсність. Але якщо класична історіографія культури, як говорив Данило, подібна до ріки, то рано чи пізно вона таки прийме у своєму лоні зустрічні неспинні потічки, аби, збагатившись, провокувати нові імпульси у безчассі людської свідомості.

Текст: Олеся Найдюк