«Шевченко — Франко — Українка —  Стус, світ Великих Аутсайдерів, чужинців сучасної цивілізації, Тих хто єднав і дотепер єднає навік Землю,  блакитна кров, аристократія духу» (Сергій Ковалевич), —  так починався проєкт «Блакитна Троя» в 2018 році в співпраці Театрального Центру «Слово і голос» (м. Львів, керівник Наталія Половинка) та «Міжнародної Театральної Обсерваторії» (керівник Сергій Ковалевич). В 2021 р. до проєкту долучився НЦТМ ім. Леся Курбаса (м. Київ, керівник Неллі Корнієнко).  З початком повномасштабної війни Сергій Ковалевич почав новий етап проєкту «Яре Око Краю. Екзистенції Василя Стуса».

Герменевтична практика повільного читання. Театрально-філософський семінар Сергія Ковалевича.  Семінар тривав чотири з половиною місяці, загалом — 17  семінарів по 3-4 години. 

Сергій Ковалевич – режисер, педагог і театральний антрополог, автор метапроектів «Майстерня пісні», «Пісня Пісень», «Свідотцво для Персифаля», ведучий численних майстерень в Україні, країнах Европи та світу.

Наталія Половинка пише про свій досвід семінару

Тон Стуса – це мир і спокій, «неколихана вода» серця, сама любов, вселена в дикий нелюдський сюжет життя. Великі очі серця дивляться у цей світ, повний зла, у ці ріжучі кути неможливості жити,  і не вміють пристосуватися, зовсім нездатні до компромісу зі злом, лиш видивляються прохід «крізь сто дверей» – «у небачене, нечуте, у немовлене». Вся сила людського духу вкладається в цей перехід – дорога життя, «дорога болю» пишеться отою цільною, нерозтраченою  любов‘ю серця. Вибір зроблено: «стояти, у цьому полі…».

Ідучи за Стусом з Сергієм, долаєш зради самому собі. Погодьтеся – безцінний досвід в цей час страшної війни Росії в Україні. Семінар Сергія Ковалевича з дослідження Василя Стуса став кропіткою і дорогою працею відновлення порядку в собі, а значить – в світі, відчищення норми «бути людиною».  Коли виникають паузи в роботі через безліч причин, то аж душа болить за працею, яка є виключенням з «правил» війни, є тим, що, власне, перемагає вже тепер, поруч з воїнами на передовій. 

Частина перша

*  *  *

…Пообіцяла собі, що пишу, і що ж – лиш розмовляю сама з собою. 

І бачу, що завше найдорожче виливаю лиш в сльози, що ціпенію і змовкаю перед справжнім, рідним своїм, перед тим, що знаю до народження, що і робить мене живою. Це переляк перед власним даром, перед най-найсуттєвішим, та Господи – перед своєю любов’ю. 

Бо Стус – це та ПРАВДА, тон якої знаю від моїх подільських бабунь Марії і Гані, від завше усміхненого дідуся Івана, коваля все життя, про якого випадково взнала в школі, що збив сім танків сам на Курській дузі… Та і не опишеш, звідки ти знаєш цей ГОЛОС Стусової мови, бо він – вічний цей м’який спориш-подорожник під босими ногами, ці пахнючі «вакаціЇ» з наголосом на Ї, це «ді-ду-сюуууу» горличок зранку, ці пахощі якихось безіменних білих квіточок під бабуніною хатою на Пісках – це один з кутків Ольгополя, де я і виросла, приїжджаючи на ціле безконечне щасливе літо з Буковини, куди батьків «направили» вчителювати. Це ставок і долина Савранки, де батьки купили хату, бо аж мерли за рідним селом, і ми з братом освоювали нову територію, бо це був інший куток, нам ще не знайомий – Мацьківка, де виріс тато коло свої бабки Килини, і вже недавно ми взнали, що назва кутка цього – від прізвища діда-прадіда нашого Мацька, тут до совєтів був його хутір – велике господарство з полями, коровами, волами, кіньми, полями й пасовиськами. Ми з братом, граючись, спостерігали, як тато з усією ріднею, яка збігалася ціле літо помагати, поступово розібрали ту хату, бо придатною до подальшого життя виявилася лиш одна «капітальна» стіна. І як зводили нові стіни, і як накривали, і як ми жили у великому військовому наметі на подвір’ї і я звідти по вже замерзлому споришу бігла до школи. І таки десь до грудня ми ввійшли в одну кімнату з грубкою зимувати… а щоночі, щоночі снилася Буковина, і цей біль розлуки з нею живе на дні серця досі.

Тон, голос, що йде десь з безмов‘я правіків, та ти його чуєш, бо ця настояна німота кричить із бабуніних рук, із маминого цілування портрету дідуся Кифора на стіні, якого мама так і знає лиш з портрету…, зі сміху, Господи, суцільного сміху всіх невгамовних тіток і невтомних дядьків з маминої сторони з Пісок і з татової з Кута. Плачу, бо все життя намагаюся розщепити цю німоту болю, що сміється, обіцяю дати звучати… голосу того мого рідного, що від неба до землі голосить радістю жити, що росте з землі і впирається в небо стовпом-паскою-потугою жити крізь все, – оцю потугу ми, певне, нині і звемо Перемогою… 

Як і дати звучати таємничому тихому світлу бабуніного лиця, коли вона верталася зі Служби з далекого села, щоб не підвести батьків…

Це тихе сяяння ми чули з братом щоночі і не спали, поки бабуня молилась молитви «на сон грядущим». 

Цей тон вдарив у груди, коли вперше в 90-х в театрі ім. Леся Курбаса з’явилися від братів художників Петра і Андрія Гуменюків сторінки з надрукованими машинкою віршами Стуса. Вдарив, бо впізнала ТОЙ голос, який таки ніде більше ТАК не звучав. Він будив по ночах, дивні різко накреслені слова прорубували закостеніння свідомості і досягали до неймовірної ніжності, до самої любові серця.

…

Пам’ятаю, як приносила нам свою улюблену «каву з горішком» Надійка Світлична, (в 1994-му, 1996-му, 1998-му і в 2000-му) – сестра Івана Світличного, учасниця руху шістдесятників, правозахисниця, публіцистка, мемуаристка, журналістка, дисидентка та колишня бранка брежнівських таборів. І немає часу, що минув – вона так близько, і чую голос, і бачу посмішку, і неймовірне Надійчине тепло серця і обличчя. Як же багато для мого життя значить ця зустріч! Надійка раділа, коли ми, актори Театру ім. Леся Курбаса на першому поверсі її хати в Ірвінгтоні, (Нью Джерсі, США), читали з передруків  Стуса. Ми приїздили чотири рази з театром до Америки, і всі рази мені пощастило жити в родині Надійки Світличної, Павла Стокотельного, сина Яреми. Надійка – людина  неймовірної доброти і великого серця, ми одразу стали рідними, вона – моя духовна сестра назавжди, і завше в моїй молитві. Я бачила в ній вперше в своєму житті живий приклад християнки. Її спокійний, добрий, ясний голос знали і мої батьки,  ловлячи по ночах передачі Надійки Світличної на радіо «Свобода»… Неймовірно скромна, мудра, завше з гумором, вона годувала нас усіх  своїм найсмачнішим у світі борщем, а довгими зимовими вечорами і ночами розповідала мені про брата Івана Світличного – шістдесятника, друга,  критика, редактора, перекладача, поета, громадського діяча, правозахисника, багаторічного політв’язня. Як він збирав молодих поетів і письменників, знайомив з творчістю один одного, давав книги і поради, щоб розвивалися і росли, та найголовніше – як він любив усіх. Розповідала багато, і з якою ж любов’ю, про Василя Стуса, завше зі сльозами – про посестру  Аллу Горську, і в мене перед очима назавше – жах чоловіка Алли, який прибіг до Надійки першої сказати «Алли немає», і вони удвох поїхали в ту хату свекора, і в той підвал, де і  знайшли вбиту КГБ-стами Аллу… Про усіх подруг по табору і їх таємниці не просто виживання, а ще й  дарування радості один одному. Як примудрялися  вишивати крихітні подарунки, як колядували Стусові, і як він потім сказав: «Та чув – пищало щось», та згодом озвався поезією «Немов крізь шиби, кроплені дощами…»  Розповідала, як збирала «Палімпсести» Василя Стуса, як чудом вижили рукописи і як упорядкувала їх в книгу. Коли покидала Радянський Союз, написавши до ЦК КПРС заяву-відмову від громадянства, і вказавши: «Нижче людської гідності, після всього пережитого бути громадянином найбільшого в світі, наймогутнішого, найдосконалішого концтабору», переживши всі можливі обшуки вдома і на кордоні, вона вивезла   «шкільний зошит в клітинку», дрібно списаний «палімпсестами» Стуса.  Вона розповідала і знов дивувалася, і вважала це чудом Божим, як вижили, врятувавшись різними способами, «палімпсести», і як тоді, на кордоні, перебравши в руках усі речі, кагебісти знову  взяли в руки і просто кинули цей дрібно списаний зошит, не глянувши… 

І пам’ятаю, коли в серпні 2006-го  Надійку привезла ховати до Києва родина,  чоловік Павло Стокотельний та молодший син Іван, і в день похорону (17 серпня на Байковому кладовищі) знайомий актор читав над труною вірш Стуса, і як потім на обіді побратим Надійки мені сказав : «це не Стус, цей театральний надрив до нього не має стосунку: як читати Стуса, послухайте в записах, як він читає сам».

Думаю, помилка усіх, хоч і не таких численних, нині чутних читаннях-співаннях Стуса, що схоплюється поверхове перше враження, що накладається драма зі  своєї уяви на тексти поета. 

…

Уся дорога співпраці з Сергієм довжиною в більш як 30 років почалася зі знайомства в 1991-му. З другом, поетом Ігорем Шечуком, він прийшов на виставу в Театр ім. Леся Курбаса, щоб познайомитися «з актрисою, яка вчилася в Гротовського». Я тоді щойно повернулася зі стажування в Центрі Єжи Гротовського, в Італії, Понтедері.  Це був єдиний раз в історії, коли актори з Радянського Союзу змогли поїхати вчитися у всесвітньовідомого режисера, реформатора театру, духовного вчителя Єжи Гротовського. Про нього ходили легенди, чуток було набагато більше, ніж доходило текстів самого режисера, проте моя інтуїція одразу впізнала в ньому людину, яку треба знайти негайно. Театр поїхав в Петербург на фестиваль учнів Анатолія Васільєва, одним з яких був Володимир Кучинський, режисер і лідер Театру ім. Леся Курбаса. Це була доленосна подія, що змінила хід мого життя. Після показу нашої  вистави «Двір Генріка III” Васільєв запросив мене вчитися на свій курс в ГІТІС, це була осінь 1990 року. Мені заздрили всі актори фестивалю з цілого  Союзу, бо тоді потрапити до Васільєва вважалося найбільшим успіхом. До весни я не їхала, бо ми робили нову виставу «Сни» за Достоєвським і Володя, якому я довіряла безмежно, радив їхати після прем’єри. Коли ж навесні я спитала, то Кучинський сказав, що «Васільєву не до мене», бо в нього розпався його театр, головною зіркою якого був Григорій Гладій…, отож я не поїхала до ГІТІСу. Та тієї ж весни я дізналася, що Анатолій  Васільєв зав’язав співпрацю з Єжи Гротовським і вони запропонували спільний проект «Слов’янський пілігрим». Цей проект вперше (і єдиний раз!) дав можливість поїхати вчитися у Гротовського акторам з Радянського Союзу. Після трьох турів конкурсу, актори з театру ім. Курбаса зі Львова, з Пітера і з Пермі поїхали до Гротовського в Італію, Понтедеру. Ця поїздка змінила моє життя – це були два місяці майстерень (вела «група нагорі» Мод Робарт і частково «група внизу» Томаса Річардса),  і зустрічей-розмов з Майстром – людиною великого серця і мудрості. В результаті навчання, з 30-ти людей, троє, серед них і я, були відібрані для річного стажування в Центрі Гротовського в Понтедері (Італія). Я повернулася переповнена величезною енергією Майстра, який подарував  мені відкриття себе як джерела. Це вогненне знання хотілося нести і ростити. І от тут я зустрілася з Сергієм Ковалевичем. Він ловив кожне слово, бо, як сам признався, «ріс на текстах Гротовського». В ньому я вперше побачила людину, з якою могла ділитися отриманим імпульсом «театру самого життя»…

А найголовніше – я не могла жити без Пісні, і тут  я вперше зустріла людину, яка любить її так само сильно. А значить – служить: досліджує, пише тексти, і вчить інших саме цьому служінню. Пісні як потоку знання, що йде через нас – є прежде і буде після нас. …Так, Гротовський «познайомив» нас з Сергієм, а згодом, вже після смерті Майстра, «привів» мене і, згодом, — нас, в Міжнародний Інститут ім. Єжи Гротовського (Вроцлав, Польща) і так почалася наша велика і плідна спільна дорога. 

Далі буде, чекайте на продовження.

ФОТО: Marguerite Bourgoin, архів «Слово і голос»