«Нетиповий естонець»

Еркі Пехк

Ім’я цього диригента у київському музичному середовищі доволі відоме. Еркі Пехк починав із «Київською камератою», а тепер є запрошеним диригентом «Київських солістів». Із цим ансамблем співпрацює від 2016 року. Концерт, який відбудеться найближчого вівторка у Національній філармонії, продовжує тематичний цикл, скерований на популяризацію музичної культури Скандинавії. Програма так і називається: «Північні враження». Солістка – естонська флейтистка Моніка Маттійсен. Про свої найперші музичні враження, навчання в Таллінні, Ризі й Лондоні, тип відносин диригента й оркестру, що базується на довірі, менталітет естонців Еркі Пехк розповів у своєму інтерв’ю. 

Коли ви зрозуміли, що хочете стати диригентом оркестру?

Давно, мені здається ще в дитинстві. Одного разу я просто сидів і дивився у чорно-білий екран маленького телевізора. Початок 70-х. Мені шість років. Диригував Мравінський. Його завжди показували крупним планом – я пам’ятаю ці руки,  жести, ось це все. І мені здається, я тоді відчув Шостаковича. Коли пішов навчатися фортепіано, то для мене вже було ясно, що хочу бути оркестровим диригентом. 

Ваші батьки музиканти?

Так, батько грав на акордеоні, працював із хором. Зараз йому 80. Мама не пов’язана з музикою, вона – кондитер. В дитинстві я вставав разом з нею о 5-й ранку і допомагав пекти пиріжки, булочки. Їв багато солодкого, хоча на мені це не позначилось. 

У вашій біографії переплелося кілька виконавських шкіл, умовно естонська, латвійська, британська. Ви самі себе вважаєте «продуктом» якої виконавської школи? 

Московської. Чому? Тому що в Таллінні консерваторію я закінчив як хоровий диригент, а як оркестровий диригент навчався вже в Ризі (в Таллінні тоді не було кафедри оркестрового диригування), і навчався я у класі Пауля Мягі, який був учнем Геннадія Рождественського, сім років був його асистентом. Тому я вважаю себе внуком Рождественського по диригуванню. Особисто я з ним ніколи не зустрівся, на жаль. Школа Мягі – це прекрасна школа, він досі викладає, і є першокласним диригентом. Я радий, що навчався в нього. Переслухав всі його записи, передивився на youtube всі його інтерв’ю та майстер-класи. Тому, якщо ви питаєте, яка школа, то, звичайно, Рождественський.

Потім, коли я вирішив навчатися в Британії, вже три роки працював диригентом в оперному театрі Таллінна. Я розумів, що це все тут, місцеве, а мені хотілося бачити світ, розуміти, що відбувається. У ті часи (а це були 90-і) дуже складно було отримати інформацію, Інтернету не було. Зараз абсолютно інший час, можна навіть не виходити з дому, щоб отримати необхідну інформацію. Словом, я хотів вступити до Королівської консерваторії в Лондоні. Там був величезний конкурс, всього поступало понад сто осіб, а взяли тільки трьох. Перше питання, яке мені задали, чи є в мене гроші, щоб тут навчатись (за суму, яку вимагали за навчання, можна було купити новий мерседес). Грошей у мене, звичайно, не було, але я сказав, якщо потрібно, то знайду. Тоді вони сказали, ну о’кей, але ж ви працюєте вже за професією, навіщо вам вчитись? І дійсно, за професійним досвідом рівних мені серед конкурентів не було. Комісія обіцяла подумати. Але через два тижні прийшло повідомлення про відмову. І я почав шукати інші можливості. Отримав грант від театру Таллінна й Міністерства Естонії і вступив до Гільдхольського музичного коледжу в Лондоні (Guildhall School of Music and Drama). Я цілеспрямовано йшов на оперне диригування. Це була дуже хороша школа.

До співпраці із «Київськими солістами» що вам було відомо про українську культуру?

Дуже багато. Вперше я приїхав до Києва 2007 року. Як це було. У мене відбувся концерт на початку 2000-х у Красноярську. У Сибірі є велика естонська діаспора (моя мама теж народилася тут, в сімʼї естонців). 2001 року там проводили «Дні естонської культури», куди мене запросили диригувати. У Красноярську познайомився із консулом Естонського посольства. Дипломатичний корпус, він же мігрує, і в якийсь момент моя знайома консул опинилася в Києві. Одного разу ми з нею зустрілися в Таллінні, вона й каже: «Слухай, а чому ти до Києва не приїдеш? У нас напроти Естонського посольства Спілка композиторів, і там є оркестр». Мова йшла про «Київську камерату». І я приїхав. Домовились про концерт. Перший виступ відбувся в Органному залі. Один із концертів був присвячений Арво Пярту. Всього з «Камератою» відбулося чотири чи п’ять концертів.  

Ви грали музику українських композиторів? 

З «Камератою» по-моєму ні. Хоча не так, я грав Станковича, Золтана Алмаші. Мені тоді запропонували, бо я ж тоді нічого не знав про українську музику. Це вже я зараз більш-менш орієнтуюся. Але знову ж таки, якщо естонський диригент приїжджає в Україну, то від нього хочуть чути щось інше, ту ж естонську музику. А українську музику тут і самі грають. Це те саме, якби український диригент приїхав до Естонії і сказав, що хоче грати естонську музику. Інша справа, якби до мене звернувся український композитор із просьбою зіграти його музику.

Що вас найбільше приваблює у роботі з «Київськими солістами»?

Відношення до музики і професіоналізм. Я впевнений, що цей ансамбль на світовому рівні, це – факт. Поза тим, я дуже задоволений відносинами з музикантами. В нас дуже хороший контакт. 

У цьому оркестрі останнім часом постійна ротація музикантів

На жаль, так. Хоча дирекція зажди знаходить достойних людей. Я сюди потрапив, як я вже потім дізнався, після першого розлому в оркестрі, власне тому мене й запросили. Одні музиканти пішли з оркестру, інші залишились, концертів не було, і потрібен був диригент. Мене запросив Олесь Ясько, який  знав мене ще із часів моєї співпраці з «Камератою». Я приїхав, у нас відбулося відразу два концерти. Я побачив довіру до мене музикантів. Якщо вони задають питання, то це питання виключно професійне, а не для того, щоб поставити диригента на місце, як це інколи буває. Вони відкриті. Можливо, не завжди у нас все виходить, але вони завжди дуже точно грають те, що я їм показую, і найважливіше – вони здатні це робити. З цим оркестром я отримав можливість зіграти такі нюанси, які з деякими іншими оркестрами зробити неможливо. Таке піаніссімо я з жодним іншим оркестром не грав.  

Співпраця, яка базується на довірі – для вас, як диригента, найбільш прийнятний тип відносин з оркестром? 

А іншого я просто не бачу! Будь-які відносини у цьому світі тримаються лише на довірі. Часи, коли диригент був диктатором, давно минули, і вони повинні були минути. Ми живемо в ХХІ столітті, і як тільки диригент грубо нав’язує свою волю, починаються конфлікти, світ уже не хоче цього. Страхом керувати світом – це дорога в нікуди. Люди розуміють, що жити можна по-іншому, вільно. А свобода дає вибір. Ось саме цю свободу, музичну свободу, я маю тут. Музиканти довіряють мені – я довіряю їм. Я можу грати з ними все, що мені спаде на думку. Я здійснив тут багато мрій свого життя. Наприклад, я зіграв тут «Метаморфози» Штрауса, твір, який я мріяв зіграти ще зі студентських часів, я думав: «Боже, дай мені можливість коли-небудь диригувати цю музику!».  

Щонайменше двічі ви з «Київськими солістами» грали Малера. У вас особливе ставлення до цього композитора?  

Так, звичайно. Це геніальна музика! Ясна річ, що Малер не писав для такого складу. Але Малер настільки улюблений композитор багатьох музикантів, зокрема й тих, що грають у камерних оркестрах, що всього Малера зараз перекладено на камерний склад. Ми грали його Десяту симфонію, написану для величезного складу симфонічного оркестру. Та все залежить від того, як до цієї музики ставитись – не завжди об’єм музики найважливіший, головне передати суть, а суть завжди лишається одна й та сама.  

Що для вас найважливіше у музичній інтерпретації?

У мене завжди є своє бачення. Мені дуже важко ходити на концерти, де звучить музика, яку я вже грав. Моє власне бачення цієї музики мені часом заважає. Я вважаю геніальними тих диригентів, які здатні здивувати своїм баченням, але таке рідко буває. Для мене кожна нота, кожна пауза про щось розповідають, іноді варто трохи виділити партію альтів, іноді – змінити темп, чому ні? 

Ви багато граєте сучасної музики. Коли в залі сидить автор, ви також дозволяєте собі міняти темпи в його партитурі? 

Бувало й таке. В основному композитори приймають мої пропозиції. Звичайно, якщо вони не згідні, я не буду цього робити, але таких випадків я навіть не пам’ятаю. Зазвичай, вони просто щасливі, коли їх інтерпретують, не просто грають по нотах, а саме інтерпретують, більше того, вони особливо вдячні, коли диригент знаходить в їхній партитурі щось таке, що вони навіть не думали, що там є. 

Сильвестрова ви не грали?

Грав. З «Камератою», до речі. 

Він був присутнім?

Ні. 

Він звично дуже скрупульозний стосовно власних позначень у партитурах своїх творів.

Ну так. Але не треба думати, що я люблю все переробляти на свій смак і розсуд. Я завжди стараюсь знайти і виділити в музиці щось емоційне, розставити акценти. Я сам дуже емоційна людина, може навіть занадто. Можливо, не кожна музика мені й підходить. Безумовно, є диригенти, які зроблять це краще за мене. Проте мені завжди хочеться не просто читати ноти, а саме давати свої інтерпретації. 

Ви заснували в Таллінні власний оркестр, який спеціалізується на виконанні сучасної музики. Яка ваша стратегія наближення сучасної музики до сучасного слухача?

Стратегія? Скажу так: я не помру від печалі, якщо не диригуватиму П’яту  симфонію Бетховена. І я не відчуваю, що повинен це робити. Коротше кажучи, для мене це не є викликом. Сучасна музика ставить набагато більше викликів, аніж класика. Якоюсь мірою, це пов’язано з его, але не лише в цьому справа. Сучасна музика дає набагато більше можливостей щось відкрити досі незнане.  Стосовно оркестру, то він збірний, я з ним зараз рідко виступаю. Ми заснували його на початку 2000-х, коли була велика потреба грати сучасну музику. Тепер такої потреби значно менше, тому що багато колективів сьогодні грають нову музику, і я цьому дуже радий. 

Розкажіть детальніше про програму вашого філармонічного концерту. Чому «Північні враження»? Як це відображається у музиці – вона певним чином стримана, «холодна»? 

У мене є така ідея, цикл концертів, який я називаю Nordic. Ми грали північних композиторів, і звісно ж композиторів Естонії. Естонія в культурному плані пов’язана, з одного боку, з Росією, а з іншого – з Німеччиною. Але все-таки вона інша. Естонські композитори в силу іншого менталітету пишуть, радше, як фіни, шведи. Тому культура Естонії більшою мірою належить до Скандинавії. Північні люди стримані. Це залежить від клімату теж. Сонця мало, люди по пів року його не бачать, навколо сніги. Це породжує особливе ставлення до життя, можливо, північні люди глибше відчувають життя. Принаймні психологія північних людей інша, аніж у тих, хто живе між пальмами, де завжди спека, на роботу йти не треба, зірвав і їси банан. Я звісно перебільшую. Але на Півночі нічого просто так не буває, для всього потрібне зусилля. 

А impressions – враження – у назві концерту тому, що в цій музиці всі емоції немовби внутрішні, тут немає особливої експресії. 

Ну, Гріга всі знають. Ми зіграємо його Сюїту «Із часів Хольберга». Гріг – романтик, все прекрасно, але є там своя особливість мелодії, ось ця специфічна печаль, яка не слов’янська, не американська, не індійська. Цей відтінок ми й називаємо північним. 

Ми також зіграємо двох сучасних композиторів. Один із них з Ісландії, доволі відомий в світі, це Петер Паулсон, він написав свій Концерт для флейти і камерного оркестру спеціально для «Солістів». Це буде світова прем’єра. Автор буде присутнім, і це своєрідна подія. Другий автор, точніше, авторка – Хелена Тульве, дуже відома в Естонії, вона теж приїде. Ми зіграємо її флейтовий Концерт «Hõbevalge» («Срібне світло»). У чомусь вона схожа із Кайєю Сааріахо, яку ми, на жаль, не будемо грати, як планували. До речі, Паулсон – учень Хелени Тульве. Ось такий зв’язок.

Насправді Гріга ми не будемо грати всього підряд (там п’ять частин), ми його розділимо по частинах, і будемо грати між творами сучасних авторів, як інтермецо. Сучасні автори опиняться немовби в середині Гріга. Ми будемо грати нон-стоп, звичайно, якщо публіка буде аплодувати, то це як вона захоче (може там взагалі не буде чому аплодувати, я жартую). Але я вважаю, що буде цікаво. 

Упродовж сімнадцяти років ви працювали в Національній опері в Таллінні. Як цей досвід вплинув на вас?

Як я вже казав, я – людина дуже емоційна, театральна. Атмосфера театру дуже близька моєму темпераменту. Я не дуже стримана людина, нетиповий естонець,  можу сказати прямо все, що я думаю. Іноді сам через це страждаю. У людях ціную щирість. 

Типовий естонець – він який? 

Естонці спокійні, стримані. Вони не довіряють нікому. Ми жили сто років під іншими країнами. В Таллінні половина людей говорять естонською, половина – російською. Коли естонець в себе дома зустрічає росіянина, він завжди переходить на російську, хоча повинно бути навпаки. Естонцям здається, що вони другорядні. Вони бояться сказати, що насправді думають. Вони дуже ввічливі, дуже добрі, але бояться всього, що чуже, бо чужинці завдали їм багато болю. Я не кажу, що естонці не емоційні, але відкритими вони можуть бути тільки між собою, коли підуть в сауну, наприклад. А із туристами інші. Підіть на естонську ярмарку, там ніхто нічого не пропонує, не нав’язує, не кричить «купіть у мене, в мене найкраще!». З іншого боку, естонці дуже вперті, може тому, ми досі, хоч як нас не намагалися русифікувати, зберегли свою мову і свою культуру. 

Текст: Олеся Найдюк

  • Що: Концерт Ансамблю «Київські солісти», диригент – Еркі Пехк (Естонія)
  • Коли: 26 березня, 19.00
  • Де: Національна філармонія України 

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *