Володимир Аренєв, Наталя Савчук, Павло Дерев’янко, Євген Лір та один сюжет на всіх, — гра, в яку грають в сім’ї Стівена Кінга.

Коли реальність стає фантастичною, а фантастика – реальною, статися може що завгодно. 

А що, якщо існує людина-іпохондрик і вірусофоб, зачинений/зачинена вдома на самоізоляції. У нього/неї скінчилася їжа, в доставці немає вільних слотів, він/вона страшенно хоче їсти, але вийти на вулицю боїться більше ніж голоду. 

Що буде далі?

На пропозицію Kyiv Daily письменники-фантасти створили героїв у запропонованих обставинах. В кожного вийшла своя історія.

Володимир Арєнєв 

РАПУНЦЕЛЬ

Хтось із сусідів смажив картоплю. Хтось із поганою вентиляцією й мінімальним рівнем емпатії до оточуючих. Поліна закрила вікна, принагідно пройшлася по підвіконню вологою серветкою; вкотре сіла працювати. Зрештою, сказала собі, художниця має бути голодною. Ще доби не минуло, тобі навіть корисно, трохи скинеш зайвої ваги, а як усе це скінчиться – давай, подруго, запишися нарешті у спортзал, бігати на тринадцятий поверх – це, звісно, непогана заміна, але ж якщо дійсно бігати, а не сидіти в чотирьох стінах. 

Появу Іштар вона не зауважила: от мить тому ще не було, а тепер треться головою об ногу й муркоче. 

– Навіть не проси, – сказала Поліна. – Хто-хто, а ти свою порцію отримала вчасно, он, ще половина у мисці. От почнеш знову худнути, що мені тоді робити?..

Іштар скочила на стіл і буцнула її під лікоть. 

– З терористами – жодних перемовин. Тим більше, – додала Поліна, – з тими, хто заважає заробляти на їхнє терористове харчування. 

Якщо вже про це зайшла мова, вона перемкнулася з «Фотошопу» на «Хром» і вкотре перезавантажила сторінку. Всі сім сторінок. 

Потім перевірила чи працює роутер. Заодно протерла його і поличку під ним. Повернулася до столу й побачила, що правило «Поля встала, місце пропало» досі діє бездоганно. Вмостилася на краєчок крісла, про всяк випадок ще раз перезавантажила всі сторінки. Глухо: жодних вільних слотів на доставку, всюди віконця із повідомленням «Вибачте, тривають ремонтні роботи» і чоловічком. В руках у чоловічка була лопата, на обличчі – маска. 

Іштар вивернулася, всіма чотирма лапами штовхнула Поліну в спину. Знала, що Поліна нічого з нею не зробить, і цим безсовісно користувалася. 

– Не сприйми це за натяк, але Стівен Кінґ в інтерв’ю каже-он, що за критичних умов найпершими підуть під ніж домашні утриманці. Я, звісно, не психопатка, але… 

Іштар позіхнула, зістрибнула з крісла й, здійнявши хвіст наче щоглу, рушила до кухні. 

Ні, подумала Поліна, не психопатка. Просто забудько, яка вчасно не докупила пігулки. 

Це не проблема, коли ти можеш будь-якої миті поїхати в аптеку. Тобто коли тебе не криє від однієї думки про те, щоб вийти за межі квартири. Твоєї, ха-ха, фортеці. 

Запах смаженої картоплі вона відчувала навіть крізь вікна. Чи думала, що відчуває, – різниця, чесно кажучи, несуттєва. Особливо якщо ти – вся така сучасна, іронічна, самовпевнена – не панікувала як «пересічні громадяни» і не накуповувала продуктів на кілька місяців повної самоізоляції. Якщо раз на тиждень виходила прогулятися до магазину, а як ставалося погіршення, вживала собі згадані вже пігулки, про які, ха-ха, вчасно й не згадала. 

А тут служби доставки вирішили, що варто знизити кур’єрам зарплатню, кур’єри ж взяли і влаштували загальностоличний страйк. І поки все не розрулиться, сайти перепрошують за тимчасові незручності, а ти – сучасна і незалежна – майже добу сидиш на воді й печивках. Печивка, до речі, от-от закінчаться, навіть якщо їстимеш їх за заповітами героїчних полярників: раз на п’ять годин по дві штуки. З водою поки не так погано, от тільки у трубах півдня щось гарчить – і до речі, коли ти востаннє дивилася на дошку оголошень біля під’їзду? Тиждень тому? Як гадаєш, відтоді не могли повідомити, наприклад, про планове відключення?..

– Не накручуй себе! – наказала вона. – Давай, допилюй локацію, а там побачимо.  

Робота її завжди заспокоювала, навіть у найтяжчі дні. Демчук, коли роз’їжджалися, сказав: знаєш, тобі шикарно вдаються всі ці руїни і скелети. Ну, може, надто чисті, ані пилу, ані павутиння, але атмосферу передаєш ідеально; певно, власний досвід таки має значення. 

Потім він говорив, що погарячкував (і звісно ж, не вибачився). Зрештою, розійшлися вони цивілізовано. Друзями не лишилися, а френдами на Фейсбуці – чому ні? 

– То що далі? Зателефонуєш і попросиш привезти продукти й пігулки? 

Звісно, вона Демчука ні про що не проситиме. Все не настільки погано. І взагалі, зарок є зарок, а вона дала собі слово ніколи не розраховувати на жодних принців, піших чи кінних, розумних чи красивих. Демчук був просто хвилинною слабкістю, винятком, який лише підкреслював: ти все правильно вирішила. 

Вона добила локацію, зберегла. Перевірила, чи достатньо там пилу й павутиння. Перекинула файл на робочий диск і дозволила собі перерву. Наважилася на розкішний бенкет із двох печивок і порції свіжого чаю.

– Сподіваюся, ти тут без мене… 

Вона затнулася на півслові, дивлячись на те, як Демчук вивантажує на стіл упаковки з крупами. Іштар крутилася в нього під ногами, явно на щось сподіваючись.

– Ох, – сказав він, побачивши Поліну, – перепрошую, хотів зробити тобі сюрприз…

Кухня була вузька, старий холодильник, який хазяйка не дозволяла викинути, займав десь третину обсягу. Але Поліна дала собі раду. Холодильник аж загув, коли Демчук вгатився в нього, тільки магнітики сипанули навсібіч. 

Ну, ними Поліна не переймалася. Вона дивилася на Демчука і намагалася зрозуміти: це в неї дах поїхав чи кіберпанкізація сучасних домушників відбувається настільки стрімкими темпами. 

Обличчя Демчука – така собі напівпримарна маска – висіло в повітрі там, де він щойно стояв. А чоловічок, що намагався підвестися, хапаючись за підвіконня, був старший і нижчий за екса Поліни. 

 – От і роби людям добро… – прохрипів він. – Ні, я розумію, чому ви так зреагували, але…

– Демчук ніколи не перепрошував, – сказала Поліна, – от чому. А тепер у вас хвилина, аби пояснити, що ви тут робите. 

Чоловічок нарешті зіп’явся на кривуваті ноги. Він видобув з кишені френча хустинку й обережно промокнув зухвалу, лискучу лисину. Демчукова куртка вже обвалювалася з нього клаптями кольорового диму. 

– Вважайте, – сказав чоловічок, – це співчуття до землячки. Ну і вдячність за… кхм… молоко. 

Він кивнув на миску Іштар, уже порожню. 

Поліна мовчки вигнула брову. 

– Слухайте, у вас обставини, нема чого соромитися, – трохи роздратовано додав чоловічок. – Он пані зі сто тридцятої – та що з ціпком і катарактою на лівому оці – просто вдає, що це їй ввечері, поки спала, привезла донька. Потім та нарешті знаходить час і приїздить, і я дещо з тих запасів повертаю туди, де позичив. Ніхто нічого не втрачає, жодного криміналу, жодних трагедій.

– А ви в нас, виходить, місцевий робін гуд? Лар, пенат, добрий самаритянин, який дбає про всіх земляків і землячок, співмешканців нашого благословенного будинку… 

– Штольний, – уточнив він. – Звіть мене Штольний. 

– Тільки прізвище – і все? 

Він відвів погляд і сухо відповів: 

– У моєму випадку прізвище – головне. Імена й патроніми, знаєте, з певного моменту вицвітають, а належність до роду… утримує. Не дає тоншати. І ще пам’ять – ну, про це ви і без мене в курсі. 

Штольний вправно нахилився й вільною рукою почухав Іштар на вухом. Та потерлася об його коліна й муркотнула. 

– Пігулок, – сказав він, зосереджено чухаючи кішку, – даруйте, не дістав. Я до певної міри обмежений… кхм… місцем, в якому мешкають нащадки. Але, може, за кілька днів щось вдасться вигадати. 

– Чому ви це робите? – спитала Поліна. – Я ж не місцева, рік як переїхала, а до цього взагалі жила в іншому районі, не кажучи вже про… 

Вона замовкла. Та ну, подумала. Та ні. Це взагалі галюцинація, любонько. Логічна, базована на твоїх травмах галюцинація. 

Штольний сховав хустинку в кишеню френча, обсмикнув поли. Пальці в нього були з чорними півколами, худі, кістляві. На комірці – петлиці, вона не знала, яке це звання, вона й у погонах не розбиралася, а міжвоєнний період – взагалі не її тема. 

– Ніхто, – тихо сказав Штольний, – не має страждати від голоду. Більше ніхто й ніколи. 

Це лунало як клятва… Та ні, це й було клятвою, Поліна знала напевно. Коли вона стояла у порожньому батьківському домі, дивилася на пил, що зібрався там за останні місяці, чула на вулиці чужі голоси, розуміла, що більше ніколи не повернеться ні в цей дім, ні в це місто, – хіба тоді вона не дала самій собі схожу клятву? Не обертатися. Не шкодувати. Не забувати. Не лишати бруду там, де живеш, от просто не запускати простір до такого стану. 

Їхній будинок не зачепило тоді, батьки встигли виїхати, вона ж повернулася за документами, без яких життя по цей бік кордону надто ускладнювалося. Документи не знайшла, а більше нічого з собою брати не захотіла. Крім Іштар – сусідської кішки, яку Поліна пам’ятала ще з дитинства. Кішки, яку сусіди, тікаючи, вирішили кинути. 

Так вони й приїхали до Києва: Поліна та єдине, що варто було рятувати після… всього. 

Батькам вона про Іштар не розповідала: спершу було не до того, а потім не стало кому. Демчукові Іштар не заважала, власне, тому Поліні й здалося, що в них може щось скластися… 

– Мій номер. – Штольний відірвав один зі стікерів і вивів десять цифр. – Якщо треба буде зв’язатися… 

– Що, от просто з мобільного? 

Він усміхнувся: 

– У ліфті, натиснете кнопки в цьому порядку, потім на виклик оператора. 

Певно, щось таке він побачив у її погляді, спохмурнів, додав: 

– Ну, або в умивальник гукніть, тільки спершу залийте туди «Кріт» чи що – прохідність майже нульова. Занести вам миючий?  

– Ні, дякую, в мене його – на дві армії покоївок вистачить. – Вона машинально висмикнула з найближчого пакунка вологу серветку, заходилася протирати стіл. 

– Це правильно, – кивнув Штольний. Він обережно торкнувся її зап’ястка худими пальцями, додав: – Бережіть себе, а в разі чого… ну, просто кличте. І не гризіть себе: страх – це нормальна реакція, людська… 

Коли він пішов, Поліна закінчила протирати холодильник і підвіконня, потім взялася за ті пакети з крупами – все робила машинально, в голові, наче вірусна мелодія, крутилися останні слова Штольного: «нормальна реакція, нормальна, нормальна».

Потім вона залила «Кріт» і перевірила всі сім сайтів. 

***

А вже надвечір зняла сіточку зі зливу і покликала Штольного. 

– «Забрати»? – перепитав він розгублено.

– І повернути власникам. – Поліна накинула легеньку вітрівку й присіла, щоб зашнурувати кросівки. 

– Ви не мусите цього робити, – сказав Штольний. – Я б і сам на вашому місці боявся… Я й боявся – колись, хоча в моєму випадку це була не хвороба… – Він обірвав сам себе, смикнув плечем. – А тут і вакцини не знайшли, і невідомо як швидко ця капость мутує…

Він не розумів. 

– Давно ви тут? 

– Нащадки переїхали одразу після війни, всією родиною, – ну і я за ними. Хотів би лишитися: ми прив’язуємося до землі, і сильно, але… просто не міг їх кинути. В квартирі… не так зручно, та мої зрештою вселилися в багатоповерхівку з ліфтом – і стало трохи легше. Вони, звісно, забувають: чимось не цікавляться, про щось знають надто добре і тому не хочуть пам’ятати… Ну, я тоншаю – але ще тримаюся. 

– Мої виїхали майже одразу, як почалося, – тихо сказала Поліна. – І багато наших сусідів теж. Але були й ті, хто лишився. Ті, хто сильніше прив’язався до землі, чи сподівався на щось, чи просто не мав куди виїжджати. І була одна сім’я… вони час від часу ходили в ліс, збирали дрова… і не вони одні, зрештою. Там були міни, і люди про це знали, але все одно ходили. Я спитала – як можна йти, знаючи, що ти будь-якої миті просто злетиш у повітря. А хіба життя не таке, сказали вони. Ніколи, сказали, не знаєш, коли тобі прилетить. 

Штольний зморгнув: 

– До чого тут?..

– Він навіть схожий на міну – підводну, круглу і з ріжками. Звісно, він небезпечний. І дотримуватися всіх правил треба: маска, чисті руки… – Поліна зав’язала шнурки і підвелася. – Але я боюся не вірусу. Я боюся, що захворію і, поки маритиму в лихоманці, Іштар схудне… ви би сказали «потоншає». Скільки людей вас пам’ятає, хоч би якось? А її – тільки я одна. І вона – єдине, що в мене лишилося від того, колишнього життя. Живе зі мною ці шість років, муркоче, п’є молоко… 

Штольний почервонів і відвів погляд. 

– Це дивно, – додала Поліна, – вона завжди поряд, але я навіть торкнутися її не можу. Вона мене – легко, а от я… 

– Хіба не так само й зі спогадами? – тихо сказав Штольний.

Поліна нахилилася, протерла кросівки від пилу. Підхопила мішок зі сміттям. 

– Зробіть мені ласку: дочекайтеся, поки повернуся, догляньте за нею. Я хутко. 

Штольний зайшов на кухню, скинув старі кирзові чоботи, обережно заліз на табурет. Поряд застрибнула на підвіконня Іштар. Так вони й стояли – домовик і примарна кішка – і дивилася, як через спортмайданчик, школу, дорогу іде до магазину жіноча постать. Вона трохи похитувалася, наче простувала крізь невидимі хащі чи скопане поле, –  і кожен її крок ставав упевненішим, твердішим, беззаперечнішим. 

9-15.05.2020 р. 

Наталя Савчук

Остання Баба (За «Літописами Семисвіття»)

Дарко тупо хотів жерти. То люди можуть тижнями сидіти на дурнуватих дієтах, цмулячи відрами дистильовану воду та вправляючись у ще дурнуватіших асанах, щоб гівно не застрягало у зсохлих кишках. А Дарій був перевертю. Нормальною молодою здоровою перевертю. І йому нагло треба було когось спити. Чи хоча б зжерти отут і за раз.

Саме перед карантином він спив якогось дядька, поведеного на медові, й знав тепер, що бджоли дохнуть, коли придуркуваті пасічники забирають у них весь мед і не підгодовують хоча б вареним цукром. Але у переверті не було пасічника. Матінка Смерть віддала їм увесь Цей Світ, аби лише носили їй спиті душі, доточуючи собі віку людською Силою. А потім і Баби зникли. У рої ще гуло трохи про ті берегині й лярви, про вої та віди, але Дарко нікого з тих людських обережниць уже не застав. Жив і божів хвалив.

Людський світ став ніби для переверті роблений! Сиди собі, а вони самі тобі себе підвезуть. Ідеш алейкою над Славутою, а мимо сновигають пряні чорношкірі здоровили із замісом Старої крові в жилах, і білотілі дівулі зі шпаркими думками в рудих головах, і скручені душею в тугий клубок як уся зав’язь Старших народців східняни. А місцевому широкому на душу люду той геть краю нема! Дарко зроду не знав, що то – ГОЛОД.

У люддя завжди хватало болячок. Бо на то й Мара з дівками, аби те люддя щоднини й щогодини випускало із себе Силу як не страхом, то болем. Бо всім жити треба. І злидням, і дрібним зі Старших народців, і нечисті всякій, і нелюддю. Не всі ж вміють самі собі харч здобути! Того і на новий «вірус» Дарко поклав здорового, як у цім часі кажуть, «болта» й саме прикидав, кого спити, як помітив у повітрі круг себе якесь роїння. 

«Чи вже комарі подуріли, щоб до переверті липнути» – подумав спроквола й позіхнув.

Де тільки та хмара чорного дріб’язку – як мак жалкий і твердий – налетіла!!! Набилася йому в горлянку! В носа! У вуха! Дарко почав чхати та кашляти аж гавкати. Аж йому людська личина сповзла й сердобольна тітка, що була до нього кинулася, відсахнулася й уже здалеку волала: «Мужчінє плохо!» 

Дарко вихаркнув той ком аж десь із під грудей зі своєю кров’ю разом, схопився й кинувся геть, вниз, у зарослу паркову гущину над Подільською трасою. Переверті у своїм тілі було легше все те виблювати. Але то було потім. А спершу він біг і біг, плутаючи між тінями й тьмою, й усе помічав у плямах світла той маковий рій і тікав ще дужче. Уже поночі, похапцем наковтавшись, кого впірвав – якусь пару щурів і зо три голуби, – переверть знову натяг на себе Даркову личину і никав водою вздовж набережної, аж поки не поцупив штани в ще дурнішого та не дременув додому. Божам дяка, що жив Дарко зразу на горі біля Пейзажної. Так почався карантин.

Усе хоче жити. Переверть теж. Але як не має спитої людської Сили, то зжери хоч слона в зоопарку, не наситишся! А не має спитої душі людської – Матінка Смерть не пустить до рою. Бо порожня бджола – мертва бджола.

Окрім Дарка мав переверть у собі аж сімко спитих душ, але Сили їх уже не мав. Прожив усю! Никав по квартирі придурка, що ним тепер був, і не мав на себе ради. Зжер усе, що було в холодильнику й у комірчині. Якісь гіркуваті вазонки й навіть два здорових товстих кактуси у рожевих відерцях! Ні кота, ні рибок, ні якої пташини чи хоча б черепашки Дарко не тримав. Переверть бачив, як літають коло Даркової лоджії чималі вгодовані голуби, понасипав був повно пшона, як воно ще було, й відкрив настіж вікна.

Знизу знялася хмарина-рій, наче тільки й чекала, коли він дасть себе знайти! Встиг забити вікна, затискаючи ту дрібноту уже між рамами. А тоді сидів і вив, виставивши з-за личини свою довгу лискучу морду, й ікла йому дрібно стукали від лютого горя й жалю за собою.

Він несилів швидко. Гукав-лунив до рою, але чув скрізь лишень страх, біль, лють чи тишу. І тої тиші ставало щодня більше. І навіть Матінка Смерть мовчала, хоча чув, що чекає. 

Скрізь у домі, щілинами й крізь стіни, крізь підлогу, з кожної довбаної труби й геть із нужника йому нестерпно пахло люддям. Життям. Силою. Душами. Але їх було в кожній квартирі забагато, щоб міг зараз впоратися! Чогось позбивалися саме нині як той мак у маківку, наче їх Макош у жменю затисла, щоб були всі при хаті!

Але й коли б мав силу чи відчай, аби прикінчити за раз усіх, все одно мусів би по тому вийти з дому, бо тонкі путі до Матінки Смерті лежали не в цього Дарка під порогом, а далі, на Байковім. А скрізь у Цім Світі був отой дрібний маковий рій. Чи рої?! Чи хмарища того лютого нещадного маковію?!!

Дарко-переверть не знав. Але й сили терпіти далі таку люту муку уже не мав.

Ніч була як білий день, так Місяцівна все вияснила, аби й собі роздивитися, що там в людей діється. Даркові з вікна було ясно видно, як порожньою вулицею поволі йде сама одна жіночка, підволікуючи ліву ногу. Дарко не втримався, прочинив трішечки вікно, вистромив із пащеки язика, лизнув наспіх вітер і аж забув боятися. Душі в тій жіночці було як тіста в добрій діжі – аж через верх перло! А Сили в ній було ще більше. 

«Тепер або ніколи!» – бемкнуло йому в голові й Дарко в чім стояв рвонув вниз, нечутно й стрімко, як тільки одна переверть уміє, коли гін.

Жіночку він побачив зразу. Й одним довгим скоком дістав її зі спини, на льоту розкриваючи пащу, аби увібрати всю ту ласу Силу й душу аж у саме нутро. Але замість волосся, що темно лежало їй на потилиці, здійнявся безкінечний маковий рій і намертво зайшов у нього як жива чорна паля.

Переверть німо лежав горілиць і чув, як спиті душі покидають його. Скосив усе ще живі очі й побачив жінку, що мовчки випрядала їх на чимале веретено. Але тягла вона з нього не одні ті душі. Переверть геть і не знав, що крізь нього з його рою можна отако просто відбирати Силу! Він думав, що прожита, вона вже для всіх страчена.

«Сила – то Любов» – раптом озвалася до його думок жінка. – «Її не вріжеш і не набереш прозапас. Поки любиш, доти чуєш». 

«А хіба я коли любив?» – подумав переверть.

«А хіба ти коли жив?» – запитала вголос жінка і повернула до нього голову. Очі в неї були чорні й здоровенні як тьма. Тільки всередині тік кудись, невпинно обертаючись золотий потічок, заручуючись виром посеред зіниць. На самому дні того виру переверть відчув Матінку Смерть і затих. «Бабо, верни мені моє!» – почув він ще її дзвінкий дівочий голос. А тоді зник, ставши тінню, з якої його колись вийняли.

І тільки Місяцівна вирячивши очі дивилася, як поволі йшла геть Остання Баба Цього Світу, гріючи в пазусі випрядені для Макоші-Життя страчені Марінню-Смертю людські душі.

09.05.2020 р.

Павло Дерев’янко

—

Гроші скінчилися. На всіх картках перевалив за межі кредитних лімітів, більше не можу розрахуватися онлайн. Срані банкіри! Хіба не можна підвищити ліміти на час карантину? Наче вони не знають, скільки людей втратили роботу! Тато завжди говорив, що всі лихварі – кровопивці.

Є трохи готівки. Добре, що потрібні ліки закуплені на рік уперед. Із цим я завжди обачний.

–

Бляха! Геть забувся про інтернет. Згадав, коли побачив на вкладках повідомлення про несплату. Хіба провайдерам не заборонено відключати абонентів за несплату? Під час карантину це стосується всіх комунальних послуг!

Мобільний не поповнював, після смерті тата і звільнення не мало сенсу. Отже, мобільний інтернет відпав. Перевірив сусідські мережі, всі запаролені. Жлоби!

–

Клятий вірус. Я читав про нього все. Факти. Теорії. Передбачення. Чим іще займатися на карантині, коли звільнився заради нової можливості, яку миттю перекреслила пандемія? Роботу тепер не знайти.

Але на відміну від тих йолопів на вулицях, я знаю, наскільки цей вірус небезпечний. Від початку карантину постійно сиджу вдома. Тато завжди казав, що я хворобливий. Так і є.

Без інтернету буде важко, але я витримаю. Їжа мається. Ліки також.

–

Принаймні, це мої власні тридцять три квадрати. Ніхто не викине мене звідси за несплату оренди. Газ, вода, електрика – все є. Не впадатиму у відчай. Бісить, що ця пошесть трапилася саме тоді, коли я витратив усі заощадження на купівлю квартири.

Слухаю, як за стінами бурмотять сусіди. Спортом не займаюся – спалює забагато калорій.

–

Тиняюся квадратами туди-сюди. Нудно. Господи, як нудно! Чому я не накачав серіалів і книжок, коли був інтернет? Ідіот. Тато би за таку дурість вліпив би по вуху. Він ніколи не робив знижок через мою хворобливість. Завдяки його вихованню я вибився в люди.

Їжу розподілив так, аби вистачило на чотири тижні. Гречка, макарони, кілька консервів, сало, сухарі. Порції невеликі. Без їжі людина живе сорок п’ять діб, без води – три. Води з-під крана вдосталь. Є ще чай і цукор. Ліки також. Справлюся.

–

Сьогодні завісив вікна, аби не бачити тих дурнів на вулиці. Вони ходять і дихають, але насправді вже мертві. Вірус осів на них. Розбігся по тілу, заліз в органи. Я читав, як він шкодить організму. Як приховують від нас правду про справжні цифри летальності. Моє хворобливе тіло вірус знищить за лічені дні. Трохи шкода бовдурів, які не розуміють серйозності ситуації. Через кілька місяців усі вони помруть. Тоді я точно знайду роботу.

–

Не можу збагнути, як припустився такої помилки. Я мав тримати більше припасів їжі! Чим я думав? Завжди першочергово переймався ліками. Вибач, тату, я облажався. Без тебе так важко… Біс із туалетним папером і зубною пастою. Вони зараз непотрібні. Але їжа!

Я постійно замовляв замало, намагався економити… Це було помилкою. І що тепер, виходити назовні? Ні. Скільки я вже вдома? Не пригадую. Неважливо.

–

Безумовно – цим вірусом вони вирішили зменшити роздуту людську популяцію. Витончений, підлий метод. Напишу про це книгу після карантину. Хтось має це зробити.

Без інтернету я осліп. Шкодую, що не купив телевізору чи радіо… Там постійно брешуть, так, але я принаймні мав би брехню, аніж нічого. Всі вітаміни скінчилися. Кепсько.

–

Стало важче. Зжував усю зелень у горщиках – розтягував, як міг. Перерив накопичене сміття, зжер обгортку з-під сала. Нічого поживного не лишилося. Але виходити не можна.

Пригадав книжки про моряків і кораблетрощі. Вони порятувалися від голодної смерті, отже, я теж зможу. Шкода, що на стінах квартири не ростуть водорості. Це через свіжий ремонт.

–

Чому я маю так мало речей зі шкіри? Сама тільки синтетика. Знайшов стару пару черевиків. Колись відвалив за них чверть зарплатні. Буде поживний бульйон.

–

Смачніше, ніж я думав. Вистачить на кілька днів. Сусідів уже не чутно. Померли?

–

Ледь не вийшов на вулицю! Тату, я ледь не зробив це! Отямився, коли схопився за дверну ручку. Я був ладен вийти назовні! Без окулярів, без рукавичок, без маски. Голод перетворює на тупу очманілу скотину. Як соромно! Зняв полички і заколотив дошками двері. Витратив усі сили. Але так надійніше.

–

Папір із фарбою не дуже поживний. Цінність книжок переоцінена. Постійна слабкість, у дзеркалі на мене дивиться хтось інший – змарнілий та блідий. Сховав дзеркало.

–

Заражені намагалися пробитися до мене. Дзвонили в двері та стукали. Я криками прогнав їх геть. Вірусу тут не місце! Мене не обдурити. Не заразити. Я виживу.

–

Лежу. Згадую. Паста з грибами. Відбивні. Борщ. Пироги з м’ясом. Київський торт. Вареники заварні деруни бургери грибний крем-суп хачапурі морозиво пюре млинці лазанья ммм

–

Багато сплю, аби не думати про їжу. Багато п’ю. Благословенна вода.

Все, що було можна з’їсти, я з’їв. Строщив, схрумав, зжер. Ніколи не думав, що навколо стільки їстівного. Я думав, що живу у панельці, а насправді у пряничному будинку хахаха

–

Згадав інше оповідання. Про людину на острові. Де нічого не було крім каміння та героїну. Він теж вів щоденник і голодував. Тільки щоденник їсти шкода. Потрібна справжня пожива.

–

Зроблю, поки руки слухаються. Це не важче, ніж нарізати стейк. Наковтався всього, що було в аптечці проти болю, аж запаморочилося. Розігрів найгострішого ножа над плитою. Затис зубами подушку. Пательня чекає. Тату, ти би пишався мною.

–

Палене волосся смердить. І палена шкіра також.

Але смажене м’ясо смакує неймовірно солодко.

11.05.2020 р

Євген Лір

Кімната з видом

Я обернувся на хробака.

Тепла ковдра, підбита під живіт, надійно захищає мої руки, притиснуті до тулуба, мою спину, стегна і ноги, — усе моє тіло, — від повітря. Воно всюди. Раніше я не звертав на це уваги, як риби не думають про воду, але коли пошесть дісталась до мого міста, я прозрів. 

Спочатку, звісно, до голови лізла всіляка єресь: наче у протигазі задихаєшся, що ванна не така вже й безпечна і що мити хліб якось неправильно, але це минулось. Бо я — хробак. Личинка, захищена ковдрою і водою від підступного світу, де ширяє невидимий вірус. 

Це все змова, до речі. Якщо до цього я мав якісь сумніви, бо новини з телеграм-каналів, які я читав, суперечили одна одній, то тепер, лишившись сам-на-сам із тишею, я побачив усе чітко і ясно. Це — змова проти хробаків, а ще проти жуків-точильників, довгоносиків, мідляків, коваликів, слимаків, попелиць, різноманітних мух і метеликів. Самі дивіться: вірус невидимий, поширюється повітрям і вибухнув навесні. Саме тоді, коли всім порядним комахам час виповзати по їжу!

Їжа. Коли я востаннє?..

А ще ж корпорації! Це вони все втілили. Замкнули чесних хробаків удома, щоб замість свіжої соковитої деревини й плодів совати нам своє синтетичне пластикове їдло. Тьху! Ще й пояснюй щоразу цій дивній істоті з величезним квадратним жовтим горбом, де він ховає їжу (може, то равлик?), що замовлення тре проштовхнути через котячі дверцята і не гамселити мені у двері. Як я маю їх відкрити?! Я ж у ковдрі!

Це нормально, коли шлунок буркоче. Менше дослуховуйся.

Та раніше хоч якось возили, хай навіть від вологої піци з присмаком мила у горлі стає клубок (та й ковтати доводиться миттєво, аби якнайшвидше натягнути назад свій шолом). Але чути у слухавці «Вибачте, наша компанія більше не працює у вашому районі» — це ж яке нахабство! На другий рік карантину! Шмаркачко, та я ж тобі рецепт на антидепресанти виписував своєю рукою. Чи твоїй матері, чи брату або хлопцеві. До мене пів міста у черзі на прийом стояли, за місяць запис був! А тепер що, варто поважному психотерапевту обернутись на хробака, так на нього можна начхати? Плюнув би ще раз, якби не протигаз! 

Проте найгірше — навіть не ця зрада. І не запах усього, що лежить довкола, що дедалі стає нестерпнішим. Учора (чи два дні тому? чи тиждень?) я припустився найгіршої помилки за весь час пандемії. Чи то був вітер, чи то щось впало у далині — мені почулося, ніби хтось постукав у моє вікно, й на мить, на одну жахливу мить, я простягнув руку з-під ковдри й відсмикнув фіранку. І побачив її.

Черешня розкинула віття просто навпроти мене. Її плоди, червоніші від сонця напризаході, звабливо виблискували в ранковому світлі. Тієї ж секунди я відчув, як спрага впереміш з голодом постають із заціпеніння й кинувся на ліжко, аби не дивитись на цю красу, аби не уявляти, як соковиті ягоди тануть у роті ще до першого укусу. 

Але й закрити її фіранкою я не зміг.

Я намагався дивитися в інший бік. Ледь не до болю в очах вивчив орнамент шпалер, пружинки тренажера (до того, як я став хробаком, він був при справі й не збирав пил), усі дипломи під склом на стіні, але думка про черешню вгризалась у мозок, наче… Ну так, наче хробак у черешню. Навіть тут вона.

Тож я прийняв свій вирок і почав натомість споглядати її. Але щогодини її приваба лише зростала в моїх очах, і вдень, і вночі, у світлі підступного вуличного ліхтаря. Ба більше: чи то постала мара від голоду, чи то насправді я побачив, як деревом повзають інші хробаки, вільні хробаки, що не бояться вірусу й готові виповзти в смертельну небезпеку заради своєї мети.

Уперше відтоді, як я обернувся на хробака, мене взяв сором. Не за безпеку — повірте, будь-хто вчинив би на моєму місці так само, — але за мрію, що звисала з гілки у лічених метрах від мене, і за свою непевність у ній. 

Тому вперед. Витягнути руки з-під ковдри, розім’яти ноги, стягнути протигаз — і відчинити нарешті вікно!.. Та чи була ковдра настільки тісною? Чому я не можу вивільнити зап’ясток? Протигаз завжди так тиснув на шию? Здається, я задих-…

09.05.2020 р.

Текст підготувала Ольга Мацо