У своїй знаменитій праці 1992 року американський політичний філософ Френсіс Фукуяма повідомляв про остаточний тріумф ліберальної демократії, тепер, у творі «Ідентичність», він зауважує, що демократія у великій небезпеці. Приводом для написання цієї книги стала перемога Дональда Трампа на президентських виборах.
Всупереч діаметрально протилежним оцінкам цієї політичної події, які розкололи як представників керівничого класу США, так і рядових американців, прихід до влади в найбільшій державі заходу політика, якого багато людей негайно охрестили «популістом», надав старт новому раунду дебатів про те, куди прямують сучасний світ й Америка. Звернення до цього прецеденту знадобилося письменнику для того, щоб заявити про нагальну потребу «конверсії» політичного зору. Він переконаний, що ми зможемо зрозуміти актуальні тенденції суспільно-політичного розвитку сучасного світу, якщо повернемося до призабутого поняття «боротьби за визнання» й поставимо його на чільне місце політичного та соціального аналізу.
З точки зору Фукуями, в сучасному світі почуття ідентичності при певних обставинах переростає в політику ідентичності. Ця тенденція пояснюється тим, що ідентичність — інтерсуб’єктивний феномен, вона завжди вимагає визнання з боку іншого. Однак саме це визнання знаходить стабільні та довгострокові форми, закріпившись на інституціональному рівні. «Таким чином, значну частину політичних конфліктів сучасного світу — від демократичних революцій до нових соціальних рухів, від націоналізму та ісламізму до політичних зіткнень в університетських кампусах сучасної Америки — можна звести до проявів політики ідентичності».
Френсіс Фукуяма. «Ідентичність. Потреба в гідності й політика скривдженості». / — Переклад: Тетяна Сахно. К.: Наш Формат, 2020, 192 ст.
Уривок
Від гідності до демократії
Сучасне поняття ідентичності об’єднує три різні явища. Перше — це тимос, універсальний складник особистості, начало, що прагне визнання. Друге — розмежування внутрішнього і зовнішнього «я», а також наділення особистості вищою моральною цінністю порівняно із суспільством. Це сталося лише на початку Нового часу в Європі. Третє — зміна уявлень про гідність, яка полягала в тому, що визнання належить не вузькому прошарку людей, а кожному. Поширення гідності на всіх людей перетворює особисті пошуки себе на політичний проєкт. У західній політичній думці цей поворот відбувся в наступне покоління після Руссо — у працях Іммануїла Канта й особливо Ґеорґа Вільгельма Фрідріха Геґеля.
За Сократом, право на гідність у політичній спільноті передусім мали воїни, які демонстрували відвагу й були готові ризикувати життям на службі суспільству. Це одне з розумінь людської гідності, але не єдине. У біблійній Книзі Буття Адам і Єва живуть у стані невинності, поки змій не спокушає Єву скуштувати плід з дерева пізнання добра і зла. Скуштувавши плід, вони одразу бачать, що голі, відчувають сором і намагаються прикрити свою наготу. За порушення Його заповіді Бог виганяє їх з Райського саду, і відтоді людський рід живе в стані гріховності, який став наслідком цього первородного гріха.
У центрі християнського уявлення про гідність лежить ця здатність до морального вибору. Людські істоти здатні відрізняти добро від зла, вони можуть обрати творити добро, навіть якщо часто, подібно до Адама і Єви, цього не роблять. Виправдання вірою Лютера було просто виразом цього вибору. І хоч Адам і Єва зробили неправильний вибір, він не мав би сенсу, якби вони не були здатні згрішити. Скуштувавши плід, вони визначили свій моральний статус і моральний статус своїх нащадків, які відтепер знатимуть різницю між добром і злом і зможуть обирати. Тварини не здатні розрізняти добро і зло, тому що керуються інстинктами, тимчасом як Бог, у певному сенсі, — саме добро і завжди робить правильний вибір. Через здатність обирати людина має вищий статус, ніж тварини, адже в ній є щось від здатності Бога робити добро, проте вона менша, бо люди здатні грішити. У цьому розумінні в християнській традиції всі люди за своєю суттю рівні: вони всі мають однакову здатність робити вибір. На центральній ролі морального вибору для людської гідності наголошував баптистський священник Мартін Лютер Кінґ, коли казав: «У мене є мрія, що колись мої четверо дітей житимуть у країні, де про них судитимуть не за кольором шкіри, а за особистими якостями», — тобто не за зовнішніми характеристиками, а за моральним вибором, який робитиме їхнє внутрішнє «я».
Світську версію цього християнського розуміння гідності запропонував Іммануїл Кант у «Критиці практичного розуму» й інших працях, зокрема в «Основах метафізики моралі». Він твердить, що ніщо не можна вважати безумовно добрим, крім доброї волі — здатності зробити правильний моральний вибір. Проте Кант не розглядає це з погляду релігії. Для нього моральний вибір полягає в здатності дотримуватися абстрактних законів розуму заради них самих, а не через якісь мотиви, пов’язані з наслідками, які цей вибір матиме для добробуту чи щастя людини. Здатність робити моральний вибір означає, що люди, всупереч думці Гоббса, — це не машини, які підпорядковуються законам фізики. Вони моральні агенти, які можуть приймати рішення незалежно від матеріального середовища, й тому їх потрібно сприймати не як мету, що досягається певними засобами, а як самоціль. Моральність — це не утилітарна система вираховування результатів, які дадуть людині максимальне щастя. Головне тут — сам акт вибору. Для Канта людська гідність пов’язана з людською волею, для якої люди — справжні суб’єкти й першопричини.
Геґель перейняв цей зв’язок між моральним вибором і людською гідністю. Люди — істоти, здатні вільно діяти відповідно до принципів моралі, а не просто раціональні машини, які прагнуть максимально задовольнити свої бажання. Однак, на відміну від Руссо і Канта, Геґель поставив визнання цієї здатності в центр свого бачення людської ситуації. У «Феноменології духу» він стверджує, що рушійна сила історії — це боротьба за визнання. Цього спершу вимагає воїн, готовий ризикувати життям у кривавій битві, не заради земель чи багатства, а просто заради визнання як такого. Але зрештою це визнання його не влаштовує, тому що воно походить від раба, тобто від людини, позбавленої гідності. Цю проблему можна розв’язати, тільки коли раб набуде гідності завдяки праці, здатності перетворювати світ на місце, придатне для життя людини. Зрештою, єдина раціональна форма визнання — взаємне визнання спільної для них людської гідності з боку і пана, і раба.
Ця боротьба для Геґеля, на відміну від Руссо, розгортається не як подорож людини в глибини власного «я», а в політичній площині. Він жив у часи Французької революції, яка закріпила Права Людини. У 1806 році, після битви під Єною, молодий Геґель бачив, як через його університетське місто проїжджав Наполеон, і для нього то був початок поширення визнання на всіх людей у формі принципів Французької революції. Це і мав на увазі Геґель, коли писав про кінець історії: її кульмінацією стала ідея про загальне визнання, а подальші події мають просто поширити цей принцип аж до віддалених куточків планети.
Ліберальний демократичний устрій, що ґрунтується на правах особи, закріплює ідею рівної гідності в законах, визнаючи громадян моральними агентами, здатними спільно здійснювати самоуправління. За часів Геґеля цей принцип насаджували військовою силою полководці, але для самого філософа то була незначна деталь у загальному зростанні людської свободи.
На початку ХІХ століття вже були наявні основні складові, з яких сформувалося сучасне поняття ідентичності: розмежування внутрішнього і зовнішнього «я», наділення вищою цінністю особистості, а не чинних соціальних структур, розуміння того, що гідність внутрішнього «я» спирається на його моральну свободу, ідея про те, що ця моральна свобода властива всім людям, і потреба в зовнішньому визнанні внутрішнього «я» та його свободи. Геґель вказав на основоположний принцип сучасної політики: в основі запеклих протистоянь, спричинених подіями на зразок Французької революції, лежала боротьба за гідність. Внутрішнє «я» було не лише предметом особистих рефлексій: його свобода мала бути втілена в правах і законах. Рушійною силою зростання демократії в подальші два століття після Французької революції були народи, що прагнули визнання своєї політичної індивідуальності, своєї моральної суб’єктності і здатності брати участь у здійсненні політичної влади.
Інакше кажучи, раби повстали проти своїх панів. Світ, у якому визнавалася гідність тільки незначної групи людей, поступиться місцем світу, що ґрунтується на принципі визнання гідності кожного.
