«Кайдаші 2.0»: від першоджерела мало що залишилось

«Кайдаші 2.0»

10 днів команда  київського «Дикого театру» провела в селі Сорокотяга, Жашківського району, Черкаської області. Репетирували «Кайдаші 2.0». 

П’єса Наталки Ворожбит створена за мотивами повісті «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького 1878 року.  За словами авторки, від першоджерела мало що залишилось. Дія драми українського менталітету починається 2004-го, закінчується у нашому недалекому майбутньому. Прем’єра вистави відбулась 2 серпня в  Будинку культури села Сорокотяга. 30-31 серпня «Кайдаші 2.0» побачить  столична публіка. Ми поспостерігали за роботою над постановкою й поспілкувались про осучаснену класику з режисером Максимом Голенко. 

Кайдаші вечеряють за 6-метровим столом.  Служитиме також парканом між господарствами синів Кайдаша Карпа й Лавріна, дорогою на війну.  

— Якого хера ти на Майдан  наше сало возив тим майданутим? Що ви добились? Долар був по 8, комуналку підняли, через Майдан війна почалася на Донбасі, — входить в образ Карпа Володимир Гладкий. Сперечається з молодшим братом — грає Юрій Радіонов.

«Кайдаші 2.0»

— Дуже не хотів, щоб місцеві на цьому епізоді почали аплодувати. Щоб сприйняли за чисту монету, — каже Максим Голенко. —   У якийсь момент навіть зловив себе на тому, що це ніби і моя думка. А потім зрозумів, що це – шлях у нікуди. Хочеться, щоб ця спроба самоаналізу  прослизнула і у глядача. 

Наприклад, є такий прекрасний литовський драматург Маріус Івашкевічус. В одному зі спектаклів у нього з’являється персонаж, такий ніби просто глядач із залу. Починає кидати до публіки слова, ніби дуже правильні — про все наболіле в Литві,  емігрантів, про те, як ЄС утискає, і таке інше. І глядач починає співпереживати. А потім по ходу вистави з’ясовується, що це диявол. 

— Канали нормальні дивись, — триває прогон сцени сварки Карпа і Лавріна. – Канал «Росія», Кисельова, он НТВ після «Мухтара» усьо чотко розказують. А якщо в тебе грошей нема  на кабельне, так візьми  телефон. В інтернеті там Шарій теж усе чьотінько… – Володимир Гладкий зупиняється.

— Макс, у мене  точно біс вселився, — каже режисеру. 

— Я колись був на курорті й там увімкнув російський канал, — продовжує Голенко. —  На індійських, арабських співають, танцюють, а там суцільна політика. Люди волають-кричать. Реально думаєш, що вони біснуваті. Й Карпа єдине, що оживило – гівно, яке  вливає російське телебачення. В його мізках  суміш оцих помиїв і водяри живе й говорить замість нього. Ну бо сам Карпо думати не хоче. 

За Ворожбіт, Карпо при Януковичу стає шестьоркою у депутатів. Заганяє для них кабанів на полюванні.  Коли «Партія Регіонів» тікає з України, знову опускається на дно. 

Обізлився, бо їздив на нормальній машині, отримував якісь подачки по 100 доларів і почував себе королем у сільському барі. Хоча мріяв вирватися, стати людиною. Чому здався? — питаю Максима Голенка. 

–  Вірю, що є якісь неправедні штуки, які приводять людину до деградації. І в своєму житті я з цим зустрічався. Знову ж таки, це чисто  піонерське ідеалістичне поняття, але воно принаймні мене гріє. 

Коли говорили з акторами про монолог Карпа, сказали, що це ж наче правда, але правда не там.  А де, в кого?

—  Ми живемо в тотально фейковий час. Не знаємо абсолютно, де брехня, де перекручена інформація,  і чому так відбувається. І твоя чиста емоція, яку   відчуваєш, отримавши певну інформацію — 90% це якась маніпуляція.  Тому де правда, не знаю. Там, де ти відчуваєш, що щось не так, напевно. 

Орган, який відповідає за це відчуття, можна якось прокачати? 

—  Якби я знав… Ми зараз стикаємося з тим, що припинили працювати демократичні інститути. До того ж у всіх країнах. І в Америці, і Європі. Популістичні сили навчилися ці інститути використовувати. І перетворювати навколишню дійсність у фарс, якусь неймовірну маніпуляцію. Тому що з цим робити, я не знаю. Коли спотворення інформації — це головний компонент у цьому світі. 

Я думаю, що люди по той бік східного кордону абсолютно впевнені в своїй правоті.  Що з цим робити? Не прикопати ж 150 мільйонів чоловік і вдати, що їх не існує. 

Я взагалі не розумію, як Україна буде з цього входити. Це ж ясно, що якийсь величезний патологічний кредит неадекватної довіри новому президенту зміниться на ненависть. Коли люди зрозуміють, що він – це якась неймовірна на..бка.  Скільки зараз вдасться підтримувати країну в стані блаженної шизофренії — теж невідомо. Спробує країна й це пережити, наскільки вдасться. Теж цікавий такий етап в історії України – веселого грабіжницького популізму.

З точки зору Карпа, на..бка почалася в кінці 2013 року. Тоді ж, може не в усіх українців, але в якогось відсотку, була щеняча радість: «вигнали Яника». 

— У мене була така ж  радість, як у всіх. Я так ж частина суспільства. І зараз у мене таке ж  розчарування і жах. 

«Кайдаші 2.0»

Перериваємося на репетицію. 

—  Шо хочуть, те і роблять. А народ страдає. А раньше ковбаса була по сорок. Мої батьки жили на пенсії своїх батьків. А ми хіба так можем? – скиглить, ледь ворочаючи язиком п’яний Карпо. З рота сиплеться недожована закусь – грушки.

— Треба  внести легку сюррелістічность, – звертається до актора  Максим Голенко.
— «Пенсії усім вистачало» — тут конкретно прив’язка до часу і легкий гумор, а я хочу вашу історію розтягнути в нескінченність. Сказати, що зараз таке щось відбувається, що ми будемо цю деградацію розгрібати ще багато років. Тема дуже страшна. Ще народним героєм станете з цим монологом. А глядач повинен подумати. Карпо нехай в тварину перетвориться. Тому коли сидить-бухає, це повинно виглядати патологічно. Щоб  людям у залі не хотілося себе з вашим персонажем асоціювати. 

Повертаємось до розмови. 

— Ще, звісно, цікаво буде дослідити, як оцей совок залишається в людях в якості спогадів молодості.  Як змінюються покоління,  а інформацію про дешеву ковбасу повторюють, як мантру.  У Карпа інший час, але це точно такий же совок. Як такі люди живуть минулим. В Сорокотязі 2014-го бюст Леніна не скидали, нові вуса приліпили – й вийшов Тарас Шевченко.  

Театр треба використовувати хоч у розважальній формі, але до якоїсь спроби аналізу. 

Націоналісти шукають правду в патріархальній культурі села. Вам здається, це дуже хибний шлях? Що совок тут відчувається найбільше? 

— Знаєте, який тут є символ. У цьому клубі за задником досі висить величезне панно з Леніним. Чекає свого часу. 

Грубо кажучи, вуса легше ж відбити, ніж приліпити. Щось нове зробити складніше, ніж повернути старе.

— Так. І спектакль про те, що шлях у минуле — це просто шлях у могилу. Ось і все. 

Голову родини Омелька Кайдаша грає Сергій Солопай. Розмовляли з актором про його персонажа. Каже, що класичного Кайдаша ще шкода. Хоч п’є багато, але працьовитий.  А сучасний все життя крав у колгоспі, тому і ллє сльози за совком. Еволюціонував у зворотній бік.  

— Я  згоден з актором. Й все одно по-людські — співпереживаєш Омельку. У селі нікуди дітися, як робиш якийсь епізод відразу ж персонажі й типажі  хороводами ходять довкола. Щовечора  ці люди, більше схожі на зомбі від алкоголю, збираються біля клубу. Достатньо сумне видовище,  бачити їх  повільну смерть.  

Тобто вистава була б трошки іншою, якби ставили у Києві?

— Якщо у Нечуя-Левицького груша розпустилася й була надія,  то тут якось зацвіте чи ні дерево – нічого не змінюється.  Одні й ті самі помилки.

У мене таке іноді відчуття, що це  прокляття нашої нації. Ходити  безкінечно навколо столу з випивкою. І такий шлях — не буду говорити, звідки — в могилу безкінечний повторюється. Наприклад, бачите, що у нас відбувається після здобуття незалежності?  Крок уперед, два кроки назад. З такими ж абсолютно помилками. Це не може не засмучувати і не дратувати. І те саме в якихось чисто людських стосунках.

Це, звісно, ілюзія, що театр якось впливає на людей.  Але… все-таки це якесь таке дзеркало, в яке дивишся на себе, на свої помилки. Вже які висновки ти будеш робити – інше питання.  

В Сорокотязі ми не просто занурилися в середовище. Воно прийшло до нас саме, оточило відразу ж, демонструючи себе.

Перша людина, яка нас зустрічала – це дядя Вова. Від алкоголю у нього відібрало ноги і, тим не менше, він весело катається на механічному візку і зовсім не збирається змінювати спосіб життя. Не занепадає духом, балагурить, шукає компанії. 

Нові Кайдаші — це  переосмислення? Нечуй-Левицький по-іншому думав про українців, коли писав, ніж ми зараз?

— Мені здається, там є якась схожість все-таки. І Наталка Ворожбит — реально суто український автор. У мене іноді відчуття, що вона – це такий Микола Гоголь у спідниці. Також з Полтавщини.  Так що це якесь переродження, навіть візуально подібна на класика, ну й текстами звичайно. Створила соцільну драму, яка мімікрує під народне повір’я. 

«Кайдаші 2.0»

Надію глядачу залишає?

—  Лаврін із цього пекельця все таки  вислизає.  Без віри в майбутнє нема сенсу ставити спектакль.  Для чогось же я за це взявся. Приїхав у село.  Повірте, це не заради грошей. Значить, я щось якось намагаюся зробити — нехай і на якомусь ідеалістично примітивному рівні.

Обидва сини Кайдаша на роздоріжжі. Кожен із них обирає. Обидва починаюсь спектакль зі знаком питання і намагаюся не повторити долю своїх батьків. Обидва смикаються. Той же Карпо. Намагається якось із комплексами своїми поборотися. Там є прекрасна сцена його діалогу з батьком, коли він жахається і каже: «Я не хочу так, це кошмар». Омелько його плескає й каже: «Ні-ні, ти такий же, як я, все нормально». Карпо намагається якось це  змінити, але потім змирився. 

У Лавріна два негативні приклади — старший брат і батько? 

— Знаєте, тут же немає негативних персонажів. Їх усе одно любиш, попри все. Настільки вони рідні й цим відрізняються. Просто є хтось, хто здався, а є хтось, хто тріпотить. І ми дивимося за цими героями, як їх все-таки ця історія накриває і як вони перестають тріпотіти. Як у житті.

Але намагається виправдатися тільки Мотря.  Каже: «Ви думаєте, я зла, а я сердита. Я просто дуже люблю, шоб по-моєму було. А в мене ні діток , ні дому». 

— Кожен з них намагається виправдатися. Знову ж таки, як у житті. Чому я так вчиняю. Чому я здався чи не здався. У кожного з них є фрагмент, де він пояснює, чому з ним це відбулося чи ні.

Мені здається, радикально помінялась порівняно з класикою Мелашка. У Нечуя-Левицького нещасна богомольна дівчина тікає від колотнечі з свекрухою і Мотрею в Київ. Сучасна заводить у столиці коханця, хоч і повертається жити до Кайдашів. 

—   Цікаво персонажа, який весь в «плюсах», розвернути в абсолютні «мінуси». Зробити такий перевертень. Подивитися, як людина міняється, це в житті часто відбувається. 

В класика не було персонажу — жінказдитиною. Коханка Карпа, потім Лавріна,  виходить заміж за сина головихи. Її син Іван скоріше за все від Карпа, але дитину ніхто з чоловіків не хоче визнавати. Іван тікає в АТО.  Каже: «В мене там буде командир,  я буду називати його Батя. Мамка не знає, де я.  Вона тепер щаслива. Нехай». 

— Іван – це ілюстрація шляху в нікуди. Тебе ніхто не хоче і ти не знаєш, куди йти. Йдеш на війну. Там романтика та ілюзія того, що ти потрібен. 

Текст: Іван Столярчук   

Фото: Олексій Товпига

  • Що: Вистава «Дикого театру» за п’єсою Наталки Ворожбит   «Кайдаші 2.0.», реж. Максим Голенко 
  • Коли: 30-31 серпня, 20.00
  • Де:  Театральний простір «Сцена 6»  Довженко-центру, вул. Васильківська, 1. 


Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *