Новинки від Паоло Соррентіно та Жака Одіяра, Романа Бондарчука та Олега Сенцова. Поряд з ними — класика Стівена Содерберга, Спайка Лі та Річарда Лінклейтера. А також свіжі й давніші роботи ще 19 українських та іноземних режисерів. Загалом 26 фільмів, більшість із яких — учасники та призери провідних кінооглядів світу. Усе це показують на цьогорічному Київському тижні критики з 17 до 23 жовтня. Міжнародний фестиваль арткіно увосьме проходить у столичному кінотеатрі «Жовтень».
Київський тиждень критики вперше провели у тому ж просторі в жовтні 2017-го. Показали лише чотири фільми в межах єдиної тоді міжнародної програми. Наступного року було вже 18 стрічок у трьох секціях — міжнародній, українській та ретроспективній. Саме друга едиція заклала основи нинішнього формату, який, проте, зазнавав певних змін і доповнень. Жодного року фестиваль, до речі, не пропустив. Вдавалося проводити без пауз і в умовах пандемії, і після початку повномасштабної війни.
Генеральний директор Київського тижня критики та кінокомпанії «Артхаус Трафік» Денис Іванов каже, що подію задумували як великий фестиваль ігрового кіно столичної осені. А ще як саме подільський захід. Передусім для студентської та мистецької молоді, хоч і не лише для неї. До того ж у місці, яке він називає, «мабуть, центром кінокультурного життя країни».
«За вісім років Київський тиждень критики пережив пандемію і вже втретє проходить під час повномасштабного вторгнення. Тому це маленький фестиваль незламності, яким ми пишаємося і який, на нашу думку, дає певну надію глядачам», – говорить гендиректор.
За час існування Тиждень критики, безсумнівно, вийшов за початково визначені організаторами межі — сезону, району, міста. Нині це щороку один із найочікуваніших українських кінофестивалів. Бере не кількістю, а якістю. Як власне фільмів, так і підходу до їх добору та презентації.
По-перше, фестиваль пропонує якнайшвидше ознайомитися з деякими з найяскравіших фестивальних новинок вітчизняного та закордонного кіно після їх світових прем’єр. По-друге, подає ці стрічки з відповідною увагою і до них, і до глядача. Ось як про це висловлюється Денис Іванов.
«Одна з ідей фестивалю в тому, що він дає можливість не просто подивитися найкращі новинки останнього сезону, представлені в Каннах і Венеції. Фільми обирають кінокритики. Вони готують для київської публіки добірку важливих робіт, які залишаться в історії кіно. Це стрічки, що спонукають до дискусії. Тому після кожного сеансу проходить обговорення з глядачами, щоб зануритись у фільм і поставити його в контекст нашого життя».
Так, мабуть, головною фішкою цього заходу є дискусії про побачене. А головними фігурами як за лаштунками, так і на сцені — його куратори. Четверо кінокритиків — Дарія Бадьйор, Станіслав Битюцький, Сергій Ксаверов та Анна Дацюк — спочатку формують лайнап, а потім представляють стрічки перед показами та обговорюють їх опісля.
Саме акцент на критику як галузь і критиків як її представників, а також залучення аудиторії до діалогу, виділяє та визначає цей фестиваль. Тому чи не найбільше тут підходить порівняння колишнього піарменеджера Сергія Грекова, який назвав захід «наче кіноклубом тривалістю в тиждень».
У концепції Тижня критики немає ні фільмів відкриття та закриття, ні поняття хедлайнера. Так само нема і стрічок «на розігріві», як зазначає Сергій Греков. «Радше є глядачі з різними смаками». Але все ж зазвичай можна виділити потенційні хіти кожного лайнапу. Цьогорічний — не виняток.
Попри відсутність формальних відкриття та закриття, вийшло так, що два найбільші фестивальні хіти поставили якраз у перший та останній дні заходу. Першим же сеансом 17 жовтня стала «Емілія Перес» Жака Одіяра. Серед найбільш визнаних робіт цього французького режисера – драми «Пророк», «Іржа та кістка» і «Діпан». Його десята картина – іспанськомовний кримінальний мюзикл про мексиканського наркобарона, який вирішує стати жінкою та розпочати нове життя. За словами кінокритикині Анни Дацюк, це «історія спокути, що відбувається на тлі кримінального Мехіко».
«Жак Одіяр не любить знімати схожі фільми. Постійно практикує багатожанровість і мало де повторює ідеї. Думаю, це кіно — наступна сходинка для нього в багатожанровості, але в межах одного фільму. Це поп-мюзикл, на сюжет якого нанизані сильний соціальний меседж, історія кохання, проблема гендерної ідентичності, нуар і кемп у найкращих традиціях теленовел. Формат мюзиклу, напевно, найкращий для того, щоб така історія трималася купи. Пісні й танці якось збалансовують усе, що відбувається на екрані», — каже Анна Дацюк.
Цього травня «Емілія Перес» стала однією з найбільш обговорюваних прем’єр Каннського кінофестивалю. Здобула одразу три нагороди — приз журі, приз за найкращий саундтрек, а також приз за найкращу жіночу роль. Останнім відзначили одночасно чотирьох акторок – Карлу Софію Ґаскон, Зої Салдану, Селену Гомес та Адріану Пас. Стрічку можна буде подивитися в українському прокаті з 7 листопада, а за кілька місяців вона представлятиме Францію на премії «Оскар».
Другий велика подія Тижня критики — драма «Бруталіст» американця Брейді Корбета. Її можна буде переглянути не лише в останній день фестивалю, 23 жовтня, а й у передостанній. У своїй третій роботі режисер «Дитинства лідера» та «Вокс Люкс» розповідає історію архітектора — угорського єврея, який пережив Голокост та емігрував до США у пошуках кращого життя.
Попри шестимільйонний бюджет, невеликий для американського кіно, особливо такого масштабу та амбіцій, «Бруталіста» називають одним із головних епосів щонайменше цього року. Робота над проєктом тривала десь сім років, знімали на камери формату VistaVision, сюжет охоплює 30 років життя героя у виконанні Едрієна Броуді, а хронометраж становить 215 хвилин. На Венеційському кінофестивалі у вересні фільм узяв п’ять призів, зокрема «Срібного лева» за режисуру. Незабаром він також має бути у вітчизняному прокаті.
Нарівні з цими двома гучними закордонними прем’єрами Тижня критики варто також виділити «Партенопу» італійця Паоло Соррентіно. Нова робота автора «Великої краси», «Юності», «Молодого Папи» та інших стрічок присвячена його рідному Неаполю. Це драма з фентезійними елементами про життя загадкової жінки, яку назвали на честь сирени з давньогрецької міфології.
Два сеанси «Партенопи» 19 жовтня пройшли у форматі спеціальних показів із лекціями кінокритика Юрія Самусенка. Згодом фільм, який уперше представили в Каннах, так само має вийти в наш прокат.
Серед головних українських новинок фестивального тижня слід назвати драму «Сірі бджоли» Дмитра Мойсеєва та трагікомедію «Редакція» Романа Бондарчука. Перший фільм – екранізація роману Андрія Куркова про двох останніх мешканців села на Донеччині, розташованого в сірій зоні. Світова прем’єра відбулась на Роттердамському кінофестивалі в лютому. Згодом стрічка отримала приз за найкращий український ігровий фільм на Одеському кінофестивалі та спеціальну відзнаку національного повнометражного конкурсу Київського кінофестивалю «Молодість».
Другий фільм — сатирична історія про журналіста газети на Херсонщині, який опиняється у вирі фейкових новин і корупційних схем напередодні виборів мера. Світова прем’єра пройшла на Берлінському кінофестивалі в лютому.
Варто також зазначити, що цього року у програмі Тижня критики вперше є документалістика. До того ж навіть не одна, а три стрічки. «Реал» режисера та військовослужбовця Олега Сенцова фіксує випадково знятий камерою GoPro на його шоломі бій, що стався влітку 2023 року на південно-східному фронті. «День як день» Романа Блажана показує жителів села Ягідне Чернігівської області, які намагаються повернутися до нормального життя після 27-денного полону у шкільному підвалі під час російської окупації. А короткометражка «Спротив та єдність. Кінематографісти пояснюють, як не втратити майбутнє» Сергія Неретіна аналізує важливість кіно та роль митців під час війни.
Ще одна жанрова особливість нинішнього фестивалю, незапланована й несподівана для самих кураторів — наявність одразу трьох мюзиклів. Окрім «Емілії Перес», це комедії «Шоу жахів Рокі Горора» Джима Шармана 1975 року та «Лак для волосся» Джона Вотерза 1988-го. Обидві — у міжнародній ретроспективі «Дивніше за рай», яка представляє панораму незалежного американського кіно 1970-1990-х.
Крім того, цього разу багато екранізацій літератури. Якщо точніше, сім. Це не лише новинки — «Сірі бджоли», а також «Жнива» грецької режисерки Атени Рахель Цанґарі за романом англійського письменника Джима Крейса та «Коли ми програли німцям» нідерландця Ґвідо ван Дріла за власним графічним романом. Адже в українській ретроспективі «Химерний час» зібрали різножанрові картини 1960-1990-х, серед яких є фільми на основі текстів Франца Кафки, Валерія Шевчука та Володимира Дрозда.
Текст: Ілля Прокопенко
