Оперна співачка відзначає сьогодні, 27 листопада, свій день народження. Згадуємо розмову з нею про культ звуку, тінь Попелюшки й витривалість оперних виконавців.

Вона зібрана й серйозна (але часто усміхається). Вона багато працює: її графік розписаний на сезони вперед. Вона співає великі, титульні партії на прекрасних сценах, але водночас примудряється увесь час учитися.

У 24 роки Лєна Бєлкіна дебютувала на сцені Віденської опери й підписала контракт із цим театром. У 25 – заспівала головну роль у фільмі-опері «Попелюшка» Джоаккіно Россіні, екранізація була показана в 150 країнах світу й зібрала безліч нагород. У 27 – дебютувала на Фестивалі Россіні в Пезаро, виконавши найскладнішу та маловідому роль Арзаче в опері «Авреліан у Пальмірі». Маестро Альберто Дзедда (відомий знавець музики Россіні) довірив співачці виконати каденції останнього кастрата Джованні Веллуті, для якого Россіні писав цю роль.

Сьогодні, у день народження Лєни Бєлкіної, згадуємо розмову з нею, записану в Києві в 2018-му. Тоді до столиці вона приїхала заради одного концерту в культурному центрі «Дом Майстер Клас» та одного виступу в Національній опері. 

Цей концерт у «Майстер Класі» буде єдиним?

— Так.

У програмі Чайковський та Рахманінов, чому так?

— У випадку з ними для виконавця важливими є не лише технічні та голосові завдання, а й мистецькі. Невеликий романс потрібно заспівати цікаво, зуміти захопити слухача, щоб трапилося… осяяння. 

Тобто вони обрані заради контакту зі слухачами?

— Не тільки. Я співаю багато німецької камерної музики, Брамса, трохи менше Шуберта — романтизм Брамса все ж ближче до мого голосу. А серед російських романсів є такі, що я співала ще в консерваторії, на іспитах. Є й такі, які я вивчила спеціально для цього концерту, мені цікаво розвиватись ще й у камерному напрямі. Вивчати взагалі доводиться дуже багато.

Хто буде вашим концертмейстером?

— Партію рояля виконуватиме Анастасія Титович. Ми з нею знайшли людський контакт, її професіоналізму я повністю довіряю.

До камерного концерту та нової оперної ролі ви готуєтеся по-різному?

— Абсолютно по-різному.

Тому що завдання різні?

— Звісно.

Як ви починаєте вчити нову оперну роль?

— Для мене важливий текст – і в опері, і тим паче в романсі. Спочатку я все проходжу ритмічно: поєдную ритм з текстом, без звуку. Потім відбувається читка нот з аркуша, так якось все запам’ятовується. Текст у поєднанні з ритмом дає мені правильну основу в розміщенні акцентів, сильних долей.

Чужі записи ви слухаєте?

— Рідко.

Щоб дистанціюватися від чужого впливу?

— Так, максимально. Я не вважаю, що інший артист – можливо, знаменитий, можливо, з кращою кар’єрою, — робить це краще.

Який у вас оперний стаж?

— Великий, скоро буде 10 років (зараз – майже 14 років – ред.)

Проста арифметика: вам 30, з них 10 років ви провели на професійній сцені.

— Так, у 20 років я перемогла у конкурсі імені Бориса Гмирі й одразу пройшла прослуховування в опері Лейпцига. Я вже знала, що поїду туди працювати. Ще пів року вчила німецьку – і в 21 рік почала працювати у театрі.

Тобто про вікові ролі ви поки що навіть і не замислюєтеся?

— У принципі, оперні героїні всі дуже молоді. Це була традиція радянського часу, так було прийнято, що співакам на сцену було відкрито дорогу лише після сорока. На молодь навіть не звертали уваги. Зараз ринок змінився, дуже помолодшав. Усі хочуть бачити сильних, технічних, але водночас струнких, гарних, молодих героїнь. Зараз опера змінюється, і в цьому сенсі вона мені теж подобається – хочеться тримати себе у формі.

Сьогодні важливими є не тільки голос і знання, а й акторські дані. Навіть співаки минулих поколінь це розуміли. Чому мою консерваторську викладачку Євгенію Мірошниченко так любили і ходили саме на неї? Тому що вона не лише співала (унікальних голосів у Київській опері завжди було багато). Щоб заспівати Лючію («Лючія ді Ламмермур» Доніцетті), вона ходила до лікарні — дивитися на психічно хворих людей, вивчати пластику, те, як вони рухаються. Важливим є саме таке ставлення до ролі — не лише гарно заспівати високі ноти, а й осмислити і передати глибину в усіх переживаннях.

Чи не здається вам, що ви на диво схожі з Попелюшкою, своєю оперною героїнею? Проста аналогія — ви, Лєна Бєлкіна, та Попелюшка Россіні завжди багато працювали. Вам заважає ця тінь Попелюшки?

— Ні, мені дуже допомагає цей образ. Справді, я вважаю себе Попелюшкою. Тому що я виросла в небагатій сім’ї, мені потрібно було багато трудитися, щоби чогось досягти. Ми не могли платити за навчання, я завжди і всюди навчалася на державній основі та отримувала стипендію.

Про навчання: щосуботи ви, 14-річний підліток, їздили електричкою з Джанкоя до Сімферополя. Коли вам виповнилося 15 років, ви вже жили та навчалися у Києві, знову тільки уроки. Вам хотілося сказати: «гори все синім полум’ям?»

— Навпаки. Навіть зараз я пам’ятаю кожен свій рік в училищі Глієра, і кожен рік в консерваторії. Переді мною завжди були якісь завдання, якісь конкурси, я завжди будувала плани, що ось «на другому курсі я заспіваю цю арію». Київ для мене був, як свято. У мене не було спокус, мені не хотілося ходити на дискотеки, я ходила до оперного театру, це було набагато цікавіше.

Потім ви отримали контракт, приїхали працювати і майже одразу вступили до Лейпцизької консерваторії. Ви весь час навчаєтесь?

— Весь час, досі.

Вам просто подобається вчитися?

— Так.

Ваш спосіб існування у співі: відкривати нові території? Виявляти щось невідоме, невідому стару музику?

— Так. Ви влучили в саму точку. У мене був досвід співу барокової музики. Зараз попереду два величезні проєкти на музику Генделя. І намічається ще один концерт. Це така ніша, причому з зірковими диригентами, але я поки не розкриватиму всіх таємниць. Це буде настільки рідкісна опера Генделя, що навіть не існує клавіра на цю оперу, я вчитиму її по партитурі.

Нещодавно в любові до Генделя зізнавалася Чечілія Бартолі. До речі, як ви ставитеся до словосполучення «оперна діва»?

— Нормально. Якщо хтось так бачить образ оперної співачки, то чому б і ні?

Чечілія Бартолі говорить, що оперна співачка трудяга і не зобов’язана бути красуною і дівою.

— Мені сподобалося, як вона одного разу сказала: «Працюючи в бібліотеці у пошуку раритетних нот та партитур, я не можу бути в діамантах, це недоречно». Я помічаю «професійну» химерність у співаках та співачках, а мені хочеться легкості та простоти, навіть в одязі. Одна з оперних любительок, киянка до речі, одного разу зробила мені зауваження, побачивши в соціальних мережах, що я ношу годинник із вечірньою сукнею. Я відповіла, що в мене під контролем кожна година. Я пішла на бал у вечірній сукні, а завтра о восьмій ранку в мене літак, тому фраза «щасливі люди годинників не мають» — не про мене. Я щаслива, бо займаюся улюбленою справою, але я глянула на годинник (як Попелюшка): вже 12 годин, мені час спати.

Ви живете за суворим розкладом? Це повага до голосу, колег?

— Я намагаюся. Коли є перерви, я дозволяю собі полінуватися. 

Чи бережете свій голос?

— Намагаюся не хворіти, п’ю вітаміни, зміцнюю імунітет, у мене ніколи не було жодних алергій, навіть застуди бувають рідко. Намагаюся уникати протягів, та й годі. Нічого особливого.

Страх втрати голосу справді існує?

— Він є лише тоді, коли маю конкретні проєкти — квитки розкуплено, зустрічі призначено. Тоді боюся підвести колег. А в тому, щоб посеред звичайного ритму випасти з графіка, немає нічого страшного, я можу тиждень полежати вдома.

У чому унікальність вашого голосу? Які тембральні секрети у здатності співати величезний репертуар? Давайте ми розберемо та похвалимо ваш голос?

— Давайте (усміхається), можу дати йому оцінку. Нещодавно в Лозаннській опері, у Швейцарії, я заспівала головну роль в опері Россіні «Діва озера». Я можу назвати (крім себе) лише чотирьох співачок (дві сопрано, три — мецо-сопрано, якщо рахувати зі мною), які можуть заспівати цю роль. Багато співаків із мецо-сопрано думають класифікаціями голосу: якщо у клавірі написано «для сопрано», то «все, це вже не для мене». А копнути глибше, для якого саме сопрано? Россіні написав цю партію для своєї дружини Ізабелли Кольбран, яка була сопрано, але в неї не було стабільних крайніх верхніх нот, і тому Россіні писав настільки вдячні, зручні, з величезним діапазоном партії, які, в принципі, легко можуть заспівати і ліричні меццо, і колоратурні сопрано. Для цього репертуару сопрано не має нижніх нот, меццо часто не має високих. А в мене великий діапазон, мені це допомагає співати незвідану музику. Наприклад, Семіраміду чи Дездемону.

Або навіть Попелюшка. Коли італійський продюсер Андреа Андерман шукав головну героїню, він слухав багатьох, у нього була можливість взяти зірку, ту ж Чечілію Бартолі. Попелюшка написана в низькому регістрі, для меццо, навіть для такого альтового голосу, а наприкінці там величезна, майже 10-хвилинна арія, майже сопрано. Тобто Попелюшці треба співати та розрахувати сили, розподілити їх так, щоб залишилися на останню партію.

Про силу та витривалість: арії іноді бувають довгі та важкі. Як ви, тендітна дівчина, їх витримуєте?

— Техніка. Витривалість, звичайно, важлива, але головне — техніка. Оперні співаки взагалі витриваліші за інших — естрадних, джазових співаків. Тому що ми не задіюємо горло. У нас головне – лише дихання та резонатор. Я іноді забуваю про зв’язки, допомагаю собі диханням. Нещодавно я застудилася і пішла до фоніатра, вона сказала: «У вас такі цікаві зв’язки! Ви можете співати альтові та сопранові партії». Лікар, яка мене бачить уперше у житті. Загалом вона мене порадувала.

Чи прагнете ви співати автентично, скажімо, Баха?

— А знаєте, Бах дуже модерний. Він був не надто відомим церковним музикантом, це зараз музикознавці й критики відкривають Баха, осмислюють його заново. Він поєднував гармонії, які в його час не поєднували. Тому що саме означає «автентичність» у Баха? Ні, не зовсім дотримуюся. Нині церковну музику співають хлопчики сопрано, вони мають зовсім іншу техніку. Або контртенори (по суті – баритони), але вони навчилися співати фальцетом і співають ці твори, тому що за діапазоном вони не дуже великі, там, у принципі, впорається будь-який голос. Там важлива тягучість та дихання, вміння правильно вести фразу.

І все ж — були іншими інструментами, з голосом (технікою) відбувалося те саме, що й, припустимо, скрипковим смичком?

— Так, є моменти, коли оперне вібрато не вітається. Потрібен голос — як частина інструмента: то з гобоєм переливається, то перегукується із кларнетом. Гарно, і бажано, щоб голос не вип’ячував себе як у бельканто, — поставив акорд і співай собі фіоритури, ні — щоб голос був у діалозі з інструментом.

Про школу. Європейська школа оперного співу, школа італійського бельканто та українська оперна школа – різні?

— Кожна має свою специфіку. Мені не вистачає в українських колег культу звуку. Голоси дуже гарні, але неможливо слухати французьку моїх колег, які співають «Кармен» — вони як вивчили французьку років 20-30 тому, так і співають. Для моїх вух це катастрофа, правильна вимова – це важливо. Мені вдається співати італійську музику бельканто в Італії, співати Россіні на його батьківщині, на фестивалі Пезаро. Там дуже уважно, ревно ставляться до своєї мови. Адже є ще діалекти! Слов’янським співакам треба працювати над вимовою.

Як вас приймають в Італії?

— Добре. Я співала в Токіо «Казки Гофмана» французькою, був французький диригент, і він сказав, що рідко чує у слов’ян чіткі назальні. Я займаюся з французами, якщо співаю французьку музику, і з італійцями — якщо співаю італійську. У мене немає одного педагога, який би мене направляв, я весь час шукаю людей, які найкраще можуть допомогти впоратися з певним завданням.

Як це відбувається? Окрім вивчення нової ролі, ви ще звертаєтеся до викладача-носія мови?

— Так. Наприклад, зараз у Відні я шукатиму барокового фахівця, який розповість мені, як правильно виконати цей матеріал, напише каденції на повтори da capo.

Усі ваші героїні вам подобаються?

— Ні, не все.

А що ви робите з тими, які не подобаються?

— Усуваюсь. Я роблю цю роботу, залишаючись собою. Як приклад я завжди називаю Ольгу з «Євгенія Онєгіна».

Чим вона вам несимпатична?

— Вона мені незрозуміла: 15-річна дівчинка із низьким голосом, це дисонанс. І потім, у неї нецікава музика, хай вибачить мене Чайковський. Скільки я вже співала постановок, хоч як я старалася! Вона виходить на початку і співає свою арію, потім Ленський вмирає, і все – про Ольгу ніхто не пам’ятає! Ольга просто нецікава. Образ Тетяни ще якось можна зібрати, за рахунок, скажімо, протяжності. Ось Трике — характерна роль, у ній можна знайти фішки, на публіку цей образ справляє враження. А Ольга низьким голосом співає, що вона пустотлива, — і що тут зробиш? Ролей, які б мені не подобалися, — більше немає.

Хоча є складний момент — другі героїні! Італійська музика має таке поняття, як Seconda donna. Тобто – Prima donna – це сопрано. Seconda donna теж може бути сопрано. Наприклад, в «Анні Болейн» Доніцетті в клавірі написано, що Сеймур – сопрано, хоча традиція така, що її співають меццо, але вона все одно друга. Незважаючи на те, що і співати важко, і на сцені з’являєшся часто… Все одно треба змиритися з тим, що вона друга. В «Нормі» Норма – титульна роль, Адальджиза – друга, навіть якщо її співає діва. І треба із цим званням («друга») жити на сцені. Еболі в «Доні Карлосі» — класична друга (я ще не співала на сцені принцесу Еболі, але вже вивчила арії. Не хочу зачіпати репертуар Верді у найближчі п’ять років, але я до нього — готуюся. Я його вчу, мені Верді починає подобатися (усміхається)). Коли я виступаю в ролі Seconda Donna, у мене немає мети випинати себе вперед, я одразу кажу пріма-сопрано: «я на своєму місці».

Чи часто це необхідно?

— Трапляється. На сцені вони суперниці, часто так буває і в житті.

Що вам у вашій роботі подобається найбільше: зовнішня частина — гарні костюми, прикраси, чи друга сторона — розучування ролі, читання партитури?

— Мені подобається баланс. Звичайно, коли оперна співачка вибирає прикраси і не підтверджує свій статус діви досягненнями – це смішно… Але коли на сцені не діва (тобто, не впевнена в собі акторка та співачка), вона ховає свою героїню. Еболі – принцеса, як її зіграти простушкою в джинсах? Хоча я проти того, щоб Еболі, як історичному персонажу, закривали око пов’язкою. Вона не мала ока, але мені здається, що зайве виносити це на сучасну сцену. Верді брав історичних персонажів і вигадував із ними свої власні історії, які не мають із реальністю нічого спільного. Чому ми повинні досконало слідувати історичному образу?

Вам подобається сучасна опера?

— Мені подобається сучасна музика взагалі, але я в ній поки не настільки сильна, щоб виконувати.

Ви дивитеся на Верді та на сучасну оперу як на відкладену перспективу?

— Так, плани на майбутнє. У мене є друг, композитор Ілля Разумейко, ми дружимо дуже давно, із консерваторської лави. Познайомилися ми, коли він попросив мене заспівати його романс, і мені дуже сподобалося те, як він бачить, як він створює музику. Потім, пізніше, вже у Відні, Ілля написав для мене монолог. Якщо якийсь сучасний композитор напише музику для мене, я її із задоволенням виконаю.

У вас є кумири серед оперних дів?

— Однієї улюбленої немає. Багато різних, дуже добрих. Наприклад, у Чечілії Бартолі мені подобається її інтерпретації (голос її не дуже сильний). Я була на її концерті, і її голос на початку здався мені маленьким, навіть верескливим. Але вона так правильно його подає, вводить публіку майже в гіпноз, і це підкуповує. Почувши її на початку, я подумала: «Господи, як я витримаю півтори години?». А наприкінці я була однією з тисяч людей, які потрапили під її чари.

Ви часто слухаєте оперу як глядачка?

— Ні, але коли є цікавий склад, я ходжу та слухаю. Я слухала Ганну Нетребко двічі — один раз у «Джульєтті», у Зальцбурзі, вдруге вона співала Тетяну з «Онєгіна» у Відні. Можу сказати, що вона ефектна, красива, вона співає. Унікальної майстерності я не почула. Словом, мене не підкуповують гучні імена. Я знаю інші, менш відомі, наприклад, із сопрано мені дуже подобається Марія Хосе Сірі, вона також співає у перших оперних театрах. На «Андрі Шеньї» за її участю я плакала. Є поки що маловідома співачка Олена Гусєва, вона співала у Віденській опері Мадам Баттерфляй. Коли вона співала останню арію своєму синові, зі мною трапилася істерика, сусіди у залі мене підтримували, давали мені хусточки, хоч і самі заливалися сльозами.

У яких театрах ви ще не співали?

— У багатьох.

Мені здавалося, що у вас широка театральна географія.

— Вона в мене широка щодо репертуару. Звичайно, я співаю у хороших театрах, але це поки що не лондонський Covent Garden чи міланська Scala. У Віденській державній опері співала. У мене багато планів, а головна мета – Metropolitan Opera.

Віка Федоріна, 17 травня 2018 року