Як пов’язані нереалізований меморіал в музеї Аушвіц-Біркенау, роботи сучасного художника Вільгельма Сасналя та українська виставка про пам’ять Бабиного Яру, яка щойно відбулася в Польщі? Важливу роль у них відіграє ландшафт. Kyiv Daily з дозволу редакції журналу K Mag публікує переклад статті Мартини Новіцької «Plama na pejzażu» про ці проєкти.

Мартина Новіцька — критикиня і мистецтвознавиця, кураторка. Випускниця театрології та історії мистецтв Ягеллонського університету, навчалася в Берліні в університеті Гумбольдта. Аспірантка Інституту історії мистецтв (Краків). Співпрацює з «Газетою виборчою» і виданням «Шум», веде в Кракові проєкт «Абетка для містян». Редакторка візуальної лінії у видавництві «Корпорація Ха!арт».

Після звільнення колишнього концтабору Аушвіц-Біркенау його територія почала повільно заростати травою. Місце було перетворене на заповідник. Починаючи з 1947 року, відповідальним за його збереження був Державний музей Аушвіц-Біркенау, але на початку його діяльності бракувало коштів для достойного вшанування пам’яті про жертв. Лише через десятиліття завдяки зусиллям членів International Auschwitz Committee було оголошено конкурс на монумент, що увічнив би пам’ять про жертв табору. Зрештою виграв компромісний проєкт, підготовлений спільно П’єтро Каскеллою, Джорджіо Сімончіні, Єжи Ярнушкевичем та Юліаном Палкою, але попри це до сьогоднішнього дня найдискусійнішим способом вшанування був проєкт, запропонований групою майстрів під керівництвом Оскара Хансена (до складу групи увійшли Єжи Ярнушкевич, Лехослав Росіньський, Юліан Палка, Едмунд Купєцький, Зофія Хансен, Тадеуш Плясота).

• 

• 

Проєкт монумента «Дорога» (The Road), розроблений на другому етапі конкурсу цією групою, передбачав, що місце колишнього табору й надалі підлягатиме ентропії, а замість абстрактного або ж конкретного пам’ятника автори проєкту пропонували дорогу, що перетинала б територію Аушвіц-Біркенау по діагоналі. Цей сміливий проєкт, який вважають одним із перших антимонументів, змінювався б з плином часу: навколо нього дедалі невиразніше промальовувалися б обриси бараків та комини крематоріїв, все інтенсивнішу експансію на табір здійснювали б рослини… Вздовж дороги докази пам’ятання могли б залишати відвідувачі, а пам’ять про жертв могла б жити завдяки цим жестам і постійно оновлюватися.

Про те, що ідея групи Хансена й до сьогодні знаходить відгук у глядачів, свідчить хоча б той факт, що саме «Дороги» стосується одна з картин Вільгельма Сасналя, показана на його виставці «Такий пейзаж» (Such a Ladscape, куратор — Адам Шимчик) у Музеї історії польських євреїв POLIN у Варшаві. Замальоване темною фарбою полотно — з путівника по виставці дізнаємося, що це портрет Адольфа Гітлера — художник «перекреслює», використовуючи прикріплену до поверхні дошку. Таким чином Сасналь видобуває з ідеї пам’ятника його глибший символічний зміст: дорога не лише перетинає табір, вона перекреслює фашистську ідеологію. У рамках «Такого пейзажу», поруч зі згадками про Голокост з’являються також картини, що стосуються сучасної рецепції Голокосту, зокрема, коміксу Арта Шпіґельмана «Маус» та фільму Клода Ланцмана «Шоа» (і разом з цим у ширшому контексті — мотивів, пов’язаних з польським ставленням до «іншості»).

Як може виглядати сучасна розповідь про Голокост та його значення, якщо його історію на півстоліття було витіснено з колективної свідомості? З такою ситуацією ми зіштовхуємося зокрема в Україні. У Бабиному Яру, території, що знаходиться в межах сучасного Києва, у вересні 1941 року було розстріляно 33 тисячі київських євреїв. Аж до кінця війни там відбувалися масові страти, у тому числі й інших груп жертв нацистів. Після перших розстрілів у Бабиному Яру також було створено табір, який було ліквідовано при наступі Червоної армії. У подальші роки, з огляду на політику Радянського Союзу, загиблих у Бабиному Яру не лише офіційно не вшановували, ба більше — місце масових розстрілів було перетворено на дамбу проти затоплень. Зроблена з будівельного сміття дамба прорвалася на початку 1960-х років, а яр остаточно закопали і перетворили на парк. Жертви дочекалися офіційних пам’ятників лише після розпаду Радянського Союзу, хоча тема страт фігурувала у текстах Булата Окуджави та Віктора Некрасова вже у 1960-х.

Проєкт Ольги Кісельової «Дерева пам’яті: з коріння до гілля» (Trees of Memory: Roots and Runners, кураторки — Оксана Довгополова, Катерина Семенюк), який представлено у Центрі сучасного мистецтва «Лазня» у Ґданську, присвячено саме історії пам’яті жертв Бабиного Яру. Мисткиня, яка працює та читає лекції у Франції, часто використовує наукові інструменти для розв’язання питань на перетині природи та історії. Цього разу разом з групою вчених Кісельова звертається до коріння дерев, що ростуть на території колишнього Бабиного Яру, і сканує електромагнітні імпульси в них. Їх візуальна репрезентація (у формі абстрактних кольорових плям) є «голосом» дерев — хоча обидва відео представлені без звуку. На виставці мисткиня зіставляє ці «свідчення» дерев з їх рухомими зображеннями, записаними за допомогою камери.

Червоне та зелене кола слугують для глядачів візуалізацією імпульсів, що надходять від коренів чорної тополі та клена, і водночас як глядачі ми не маємо жодних інструментів, щоб перевірити достовірність імпульсів. Що, зрештою, мало б бути «правильним» записом пам’яті дерев? Можливо, використовуючи наукові методи, Кісельова творить метафору неможливості розповідати історію — зокрема, на якій підставі вона вирішила, які кольори використовувати для запису голосів? Ми залишаємося безпорадними перед історією Бабиного Яру: невідомо навіть, скільки людей було закатовано на цьому місці страти, а дерева, хоча й ростуть із землі, в котру складали тіла жертв, залишаються німими.

Як Сасналь, так і Кісельова звертаються до природи, щоб з її допомогою спробувати зрозуміти, яким чином досвід Голокосту резонує сьогодні у Польщі та Україні. І хоча на картинах Сасналя пейзажі з’являються поруч із портретами та жанровими сценами, у назві виставки ми читаємо саме про пейзаж: неначе ця форма є візуальним записом ментального пейзажу. Додаткові значення з’являються й за допомогою вірша Анджея Шмідта у виконанні Еви Демарчик:

Такий пейзаж : Кульгаві пси/ прикрашають дороги/ диявол дівчатам/ плутає ноги/ дерева квітам/ квіти шипам/ після мрій/ трупи біжать/ такий пейзаж/ такий пейзаж.

У цей пейзаж напередодні Нового року ми в’їжджаємо через Освенцим, літери на неонових вивісках випадковим чином утворюють єврейську за звучанням назву, а невинні картини, побачені у вікно потягу, набувають тривожного, неначе після погрому, характеру.

Намальований Сасналем путівник по виставці починається з інструкції використання книжки і короткого листа, написаного глядачеві куратором Адамом Шимчиком. Розповідаючи про ідею виставки, він пише: «Знайомі та чужі обличчя, місця, будинки і предмети з часом стануть пейзажем. Це вимагає від вас особистого зусилля, частиною якого є порівняння та інтерпретація картин і малюнків, а також дискусії, що супроводжують їх сьогодні. Вони створюють більшу картину, у якій недовіра, неприязнь або ненависть до інших з’являється як мотив, що єднає віддалені, на перший погляд, місця і події».

У Кісельової пейзаж пам’яті про Голокост є фактично порожнім — засипаний яр, роками відсутня в офіційній версії історії трагедія. З огляду на це художниця буквально дослівно сягає до коріння: щоб показати глядачам їх незрозумілу для людей оповідь, авторка творить візуальний аналог цієї історії. Таким чином «Дерева пам’яті: з коріння до гілля» стають розповіддю про неможливість міжвидового порозуміння, а також про лише нещодавно заповнену білу пляму у воєнній історії України. Кольорові, рухомі кола, що пульсують «розповідями» дерев, нагадують нам, як і замальований фарбою портрет Гітлера у Сасналя, що Голокост неможливо зобразити.

Текст опубліковано в рамках проєкту «Дерева пам’яті: з коріння до гілля», що триває до 30 вересня 2021 року в Центрі сучасного мистецтва «Лазня» у Гданську. Проєкт реалізовано платформою культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво на чолі з кураторками Оксаною Довгополовою і Катериною Семенюк у партнерстві з Українським інститутом.