Метрополітен-Опера замовила оперу про викрадених українських дітей українському композитору Максиму Коломійцю. Ця опера вийде на сцену у 2027-му чи 2028-му році, Київ Дейлі запитав, як і з яким почуттям сприйняв цю пропозицію композитор та чи почалася робота над майбутньою оперою.

Скільки опер узагалі ти написав?

— Взагалі – дві.

Які, коли і як це було?

— Першу завершив, здається, у 2018 році, а другу – у 2020-му. 

Назви?

— Перша – це «Espenbaum» («Осокоре»),  друга – «Ніч».

Перша спочатку булакантатою, просто якимсь чудовим чином вписалася в першу оперу. Я її досить багато перероблював, але не все.

Як ти отримав комітмент з приводу опери, присвячений вкраденим українським дітям?

— Історія була така: Олена Зеленська на якомусь прийомі спілкувалася з Пітером Ґелбом, директором Метрополітен-опера. А Пітер Ґелб дуже опікується Україною. Він і запропонував створити оперу, щоб якось допомогти Україні. Виникла ідея, щоб український автор написав цю оперу. Потім оголосили конкурс. На цьому конкурсі моя кандидатура пройшла. 

Ти знаєш, кого ще розглядали?

— Було 72 заявки, наскільки я знаю (але в мене немає достовірної інформації з цього приводу) з України.

Ого!

— Багато композиторів подавалися. 

Скажи, робота над лібрето вже ведеться?

— Так, вона повним ходом ведеться. Над лібрето працює Джордж Брант. Це людина, котра вже ставить оперу у Метрополітен. Зараз збирається інформація, бо це має бути не якась емоційна історія, а цілком документальна, достовірна. Зараз, в основному, вони працюють з Фондом Safe Ukraine, вдало збирається інформація. Наш спільний чат червоний від повідомлень. 

Документальна опера, це ж важкий жанр?

— Знаєш, насправді, коли всі ці деталі достовірні, вони мають інше емоційне забарвлення. Коли ти знаєш, що це не просто якась вигадка, тебе не «впарюють» якусь історію, щоб у тебе сльоза прокотилася, а ти просто знаєш, — воно так і було, ось так воно і відбувалося. Це має в душі зовсім інший емоційний відгук. Це важливо не тому, що ось, тут має бути важливою достовірність —  на емоційному рівні.

Ти маєш стримувати себе?

— В якому сенсі?

Бути емоційним на всю катушку або стриманим.

— Тут така історія: опера буде поставлена в сезоні 2027-2028. Тобто до неї ще треба дожити. Це дуже довга історія, не на 2 місяці, на 2 роки мабуть. Так що ні, навіть, не стримую. Просто знаю, що я буду це робить.

Ця опера буде репертуарної або її покажуть кілька разів, і все?

— Ой, ні, ні, ні. Це у всіх таке враження, що от усе, оперу вже ставлять в репертуар. Мова йде про інше. Коли замовляють оперу, це не означає, що вони заповняють написання опери. З приводу постановки ще далеко не все вирішено. Тобто це – довга фаза: спочатку я напишу клавір, потім його будуть дивитися, вчити; потім буде фаза, коли я до них поїду, і десь тиждень ми будемо над цим працювати. Тільки після цього вони будуть вирішувати, чи будуть вони її ставити, чи ні. Наразі мова йде про те, щоб я її  просто написав.

Але все одно, саме замовлення опери – як привід, як спосіб розмовляти в потоці новин про дітей, вивезених і викрадених — важливо?

— Так, безумовно. Насправді, бачиш, тут така штука: я спілкувався з Пітером Ґелбом. Зазвичай вони не оголошують про замовлення опери офіційно в новинах. Але тут він сказав, що для України такий сигнал буде важливим, тому вони вирішили оголосити все офіційно. Ось, є діти, ми про них не забули, це важливо. І про це буде написана опера. Це, звичайно, вже позитивний сигнал — є діти, ми про них пам’ятаємо.

Можливо, тобі відомо – саме Ґелб цікавиться історичними прикладами воєнних викрадень дітей? СССР вже викрадали дітей (наприклад, іспанських дітей).

— Я не знаю, наскільки є цікавою саме ця тема Ґелбу. Може, опосередковано він про це знає. Справа навіть не в конкретній ситуації (хоч вона дуже трагічна), а в тому, що так, «совок» – він завжди діє ось так. Те, що ми зараз бачимо на полі бою, в Бучі, в Маріуполі, де-завгодно, – це все вже було сотні разів. І «совок» діє постійно ось так: десь – підкупом, десь – знищенням, десь – викраденням, десь – залякуванням. Все це вже було мільйон разів. Про це треба пам’ятати. Справа в тому, що зараз у нас є і інші способи висвітлення цього і привертання до цього уваги, і цим треба користатися. Чи знає про це Гелб? Можливо, знає, але це насправді мало що змінює, бо важливо, що цей принцип «совок» – це якась паскудна потвора» – він зберігається.

Що дає тобі раду триматися під час війни? Що ти вважаєш своєю головною справою за оці дні?

— Власне робота. І віра в те, що рано чи пізно все налагодиться, віра в те, що ми зробимо все можливо, щоби ця війна скінчилася. Вона скінчиться, і, я думаю, ми заживемо щасливо. 

З приводу моєї ролі. Ну, це культурна роль. Може здаватися, що вона якась не дуже ефективна (і мені самому так здавалося на початку війни). Бо війну я зустрів у дуже пригніченому стані у плані творчості. Просто коли десь танки ідуть,  тут ти зі своїми нотками. Кому вони взагалі потрібні? В мене був такий стан відчаю, бо те, що я роблю, – абсолютно ніяк не впливає на реальність у плані зупинення танків, і нікого воно не врятує, і взагалі нічого воно зробити не може. 

Але, знаєш, на війні життя не закінчується (я маю на увазі життя в цілому, у світі). І, наприклад, я подумав, що якщо світ підтримує Україну просто як країну, котрій боляче, це одна справа, зовсім інша справа – коли світ підтримує Україну, коли це культурно потужна держава, і Захід бачить, що Україна є культурно близькою до них. Я подумав, що моя частина відповідальності – це культура (і, конкретно  — музика), і якось треба робити все можливе, щоби українська культура (українська музика) в очах європейців виглядала як передова і зрозуміла їм, і щоб вони підтримували Україну не просто як жертву, а як культурно розвинену державу, зокрема і в музичному сенсі.

Спілкувалася Віка Федоріна

Фото: Саша Паіс