Третій в цьому сезоні концерт у Національній філармонії зіграв Ніколя Краузе, француз із польським корінням та російською школою. Від недавнього часу він є першим запрошеним диригентом Київського камерного оркестру.

Саме із цим колективом минулої неділі французький музикант представив київській публіці програму із творів Шнітке, Сібеліуса, Дворжака і Ваксмана. Підкупив слухача харизмою. А ще якоюсь дуже натуральною аристократичністю манери диригування – без надриву й зайвих емоцій, натомість все «економно» і чітко. Наступний концерт Краузе у нашому Колонному залі імені Лисенка заплановано на 21 травня наступного року. 

У перерві між репетицією і концертом-відкриттям 155-го сезону філармонії Ніколя Краузе погодився дати невелике інтерв’ю.

Розкажіть трохи про себе? 

Я народився у Франції, в місті Анже, є така провінція на Заході Франції. Моя мама – французка, а тато на половину поляк. Мій дід, між іншим, народився на території Західної України, що була колись під Польщею. Мій батько, Жан Краузе, – досить відомий журналіст, і коли він отримав роботу в Москві, ми переїхали. Мені було три роки. Таким чином, я потрапив у радянський дитячий садок. У Москві я почав займатися на скрипці. Взагалі я – скрипаль, грав на скрипці близько двадцяти років, але я ніколи не почувався вільно зі скрипкою в руках, це була для мене якась неприродна роль. Так, я непогано грав, закінчив Інститут імені Гнєсіних, Московську консерваторію і аспірантуру. Але одного разу випадково друг-диригент попросив мене замінити його на декілька хвилин, і коли я працював з оркестром, мені це дуже сподобалось. З того моменту я вирішив, що повинен все покинути, залишити скрипку і почати все з початку, почати навчатися диригуванню. Я тоді зрозумів, що це буде новий шлях у моєму житті. І ось вже вісімнадцять років я тільки й думаю про диригування, зранку й увечері. На скрипці зараз не граю взагалі. Ну, хіба що інколи. Я дуже різко поміняв життя. 

В Парижі у вас є камерний оркестр. Відколи він існує? Хто у складі?

Камерний оркестр Nouvelle Europe існує від 2005 року. Це дуже хороший, якісний оркестр. В його складі молоді музиканти, їм по 30 років максимум. Це, в основному французи, але є й з інших країн, з України, до речі, теж. У нас досить багато концертів, 25-30 в сезон: Італія, Швейцарія, Німеччина, Румунія, Росія, Південна Корея. Взагалі музичний Париж – це маленький світ, особливо в класиці, всі один одного знають. Хороших музикантів не так багато, їх, можливо, 50 або максимум 100. Багато хто думає, що грати в оркестрі менш ризиковано, порівняно із сольним виконавством. Але в нашому оркестрі складається доволі ризикована ситуація. Ми граємо складні твори, дуже швидко працюємо, і майже кожному музиканту доводиться грати сольні партії. Тому я шукаю таких музикантів, які не лише добре грають в оркестрі, але й не бояться грати в перших рядах. 

Як потрапляють у ваш оркестр? Проводиться конкурсний відбір, прослуховування?

Прослуховування, звичайно, проводиться. Але я зрозумів, що прослуховування не дуже допомагає. Музикант може грати дуже добре як соліст, але в оркестрі він не справляється, бо тут спрацьовують дещо інші рефлекси. Тому я даю можливість музиканту один чи два рази грати в оркестрі, а після того стає ясно, чи залишиться він в ньому. Є такі музиканти, які дуже добре грають в оркестрі, але скромні як солісти. Проте це все одно краще, ніж коли музикант має великі амбіції соліста, а в оркестрі не розуміє ритму, збивається. 

У нас люди грають в оркестрі зазвичай до п’яти років, постійна ротація. Це природній процес, тому що наші музиканти – молоді люди, які, як правило, перебувають в Парижі на навчанні, або після навчання залишились в якомусь проекті. А потім так буває, що вони повертаються в свої рідні країни – Польщу, Грузію чи Бельгію. Ось, наприклад, у мене зараз був скрипаль, який став солістом в Льєжі, інший став концертмейстером в Тулузі, третій – в Монте-Карло. 

Який в оркестру репертуар?

В основному музика 19-20 століття. Я дуже цікавлюся сучасною музикою, але, на жаль, ми не можемо собі дозволити грати її багато, максимум два-три рази в сезон. Публіка, принаймні в Парижі, не надто охоче йде на сучасну музику. У нас люблять більш відомі класичні твори.  

А ось в програму київського концерту ви включили твір сучасного французького автора. Фабіан Ваксман – хто він? 

Коли мене запросили зіграти концерт з Київським камерним оркестром, Хосе Ернандес (замісник Генерального директора Національної філармонії України із зарубіжних зав’язків – ред.) сказав: «Бери все, що ти хочеш, навіть сучасну музику». Дійсно, граючи в Україні вже декілька разів (в Києві, Львові за запрошенням Ореста Сліпака, брата Василя Сліпака) я помітив, що тутешня публіка готова йти і слухати дуже складні твори, не обов’язково популярні, зокрема і сучасну музику. Тому я запропонував фортепіанний концерт Шнітке (хоча спочатку хотів взяти його знамените Concerto Grosso). Як виявилось, тут є дуже хороший піаніст, Юрій Кот, він і виступив солістом. 

Фабіан Ваксман – професор композиції Паризької консерваторії, йому десь 40 років. Він дуже добре пише для оркестру, все знає, як це звучить і як це зробити. Пише дуже складно. У нього є щось від Стравінського. І хоч це французький композитор, особливого зв’язку із французькою музикою я не бачу. 

Ви згадали Василя Сліпака. Наскільки мені відомо, у вас були спільні проекти. Як ви познайомились? 

Одного разу композитор Женя Гальперін запросив мене до себе додому на свій день народження. Там було дуже багато людей, дуже приємна атмосфера. Там він познайомив мене з людиною, яка жила в нього дома: Василь Сліпак. Веселий такий чоловік, весь час жартував. Гальперін сказав, що він хороший бас-баритон, і чи не потрібно мені. Як же не потрібно? Всім потрібно! І тоді в нас був концерт – Дев’ята симфонія Бетховена. З цього почалася наша професійна дружба. Відтоді, коли мені потрібен був бас-баритон, я обов’язково запрошував його. Останнього разу він мені відмовив, я дуже здивувався, все-таки це був дуже цікавий проект. Але по-моєму відмовив якраз тому, що хотів піти на фронт. Що трапилось? Про ситуацію в Україні він зі мною взагалі не говорив. Я помітив тільки, що він дещо змінився – став більш серйозний, менше зацікавленим в музиці, змінився навіть стиль одягу. Я відчував, що у нього неначе щось порвалося всередині. І одного дня Андрій Малахов, альтист із Києва, який живе у Франції, прислав мені імейл, де повідомив, що Василь помер, загинув на фронті. Я знав, що він пішов на фронт, але не знав деталей – коли, де, чи на довго… 

Потім я познайомився з братом Василя, Орестом, і ми стали друзями. Він не музикант, а лікар. Я познайомився також з його батьками. Орест дуже схожий зовні із Василем.

Стандартне питання, але я все ж запитаю: який репертуар ваш улюблений? 

Чайковський, Бородін, Рахманінов, Шостакович. Одні росіяни (сміється – О.Н.). І ще, я би додав, Бах, Моцарт. 

А як же французи?! 

Із французів, звичайно, Равель. Чомусь мені набагато складніше розуміти і виконувати французьку музику, ніж, наприклад, російську, особливо ХІХ століття. Може тому, що я жив у Москві довгий час, не знаю.  

Якось ви сказали, що для вас найважливіше у музиці – це ритм.

Так, я такий, фанатик ритму. 

Чи не означає це якісь пріоритети вашого репертуару? Я зараз маю на увазі Стравінського, або Бартока, тобто ту музику, де ритм виходить на перший план. 

Так, до речі, так. Я би уточнив, не ритм, а пульсація в музиці є найважливішою. Я взагалі-то мріяв бути ударником, напевно, вже в іншому житті буду. Знаєте, пульсація – це дійсно найважливіша річ в музиці! Можна грати і того ж Малера, але якщо немає пульсації, то немає й музики, все розсиплеться. 

А як взагалі до Малера ставитесь?

О, Малер – це фантастика! Але, можливо, навіть більше Брукнер мені подобається. Справа в тому, що моя спеціалізація – камерний оркестр. Майже весь репертуар для камерного оркестру я знаю на пам’ять. Із великим симфонічним оркестром я диригував якраз Брукнера, це, звичайно, космос. 

Що все-таки робить європейську класичну музику універсальною, безсмертною?

Я би назвав три речі: наука, етика, почуття. Візьмемо Баха, це найгеніальніший композитор, який пов’язав музику і науку, власне математику. До речі, Бах – єдиний композитор, якого я можу слухати навіть тоді, коли втомився, чи коли болить голова; Бах – це як аспірин! Далі – Моцарт, це уособлення всього найкращого в людині, це етичне начало, і водночас це – розум, все те, що людина здатна придумати, тому Моцарт – це також і театр, причому дуже красивий театр, у певному сенсі, Моцарт – це як біжутерія. Нарешті, третій елемент: любов, почуття. Це, можна так сказати, – Чайковський. Тому у мене є три улюблених композитори: Бах, Моцарт, Чайковський.

Спілкувалася Олеся Найдюк

Фото: Jean-Baptiste Millot