У березні до 130-річчя від дня народження Олександра Вертинського, легендарного шансоньє ХХ століття, у Києві відбудеться низка акцій: концерти, виставки, літературні вечори. Одна з них – відкриття пам’ятника видатному киянину на Подолі. Дивно, що його досі не було. 

Ідея встановлення монумента належить Олександру Брею, відомому київському колекціонеру живопису, засновнику антикварного салону і аукціонного центру «Антик-центр». Ще років десять тому, аби зібрати кошти, Брей влаштовував аукціонні презентації картин класиків (Світославського, Глущенка, Бенуа та ін.). Та реалізувати проект вдалося тільки тепер, що очевидно виявилось зробити не так вже й просто, не в останню чергу через бюрократичну систему. За результатами конкурсу автором пам’ятника став знаний київський скульптор Борис Довгань. 

Серед київських адресів Вертинського (Володимирська, Фундуклеївська (нині Хмельницького), Обсерваторний провулок, Залізнична колонія за вокзалом) вулиці Боричів Тік немає. Але тут, на Андріївському узвозі, на Фролівській, Сагайдачного Вертинський любив гуляти.

Ніхто так обожнював, не поетизував Київ, як він. Чого варті рядки його вірша «Киев – Родина нежная / Звучавшая мне во сне», написаного незадовго до смерті. Зізнанням у любові до цього міста пронизані мемуари артиста. «Душа моя тут, в Києві…», – писав Вертинський, який жив у багатьох країнах, був людиною світу.

Народився у будинку на Володимирській, 43, напроти Золотих воріт. У п’ятирічному віці залишився круглим сиротою. Виховувала його тітка. Навчався спершу в 1-й Київській гімназії, а потім в 4-й. Найприємніші спогади дитинства Вертинський пов’язував із хором хлопчиків, що він чув у Володимирському соборі, грою лірників біля Лаври, співом сліпих кобзарів у київських дворах. 

Літературним університетом, за його словами, були мистецькі зустрічі у домі Софії Миколаївни Зелінської, викладачки жіночої гімназії. «Зелінська була жінкою з великим літературним смаком, – писав Вертинський. – Її вплив втримав мене від надмірного захоплення власними дешевими успіхами. В мені розвивалося справжнє, серйозне відношення до літератури, вироблявся смак до справжньої поезії…». Тут, у домі Зелінської, збирався весь цвіт інтелігенції Києва: поети Володимир Ельснер і Бенедикт Ліфшиц, художники Казимир Малевич, Натан Альтман, Марк Шагал та багато інших. 

З початком Першої світової війни Вертинський добровольцем пішов на фронт. 

Від 1916-го жив у Москві. Тоді емігрував до Туреччини. Жив у Франції, США, Китаї. 1943 року після багаторазових спроб (прохання дозволу у совєцького керівництва) повернувся в Москву. 

Виступав з концертами і в Києві – в Оперному театрі, у Театрі ім. Франка у Клубі «Пищевик» на Контрактовій площі, в Зеленому театрі. Поза тим, в рідному місті знімався в кіно на Київській кіностудії – зіграв у фільмах «Полум’я гніву» (1955, режисер Тимофій Левчук) та «Кривавий світанок» (1956, режисер Олексій Швачко). Саме тоді, під час зйомок, він написав: «…Я, як вам очевидно відомо, – українець, і до того ж киянин. Я народився, вчився, виховувався в цьому чудесному, неповторному місті. Я виріс на берегах Дніпра, на цій багатій, привільній, цвітучій землі, якій немає рівних у світі! Я – киянин (…). Зовсім не важливо, як я зіграв свої ролі в цьому фільмі! Не мені про це судити! Але важливо те, що я зіграв їх українською мовою. Ось цим я пишаюсь. І дозвольте мені цим пишатись!». 

Текст: Олеся Найдюк

• Що: відкриття пам`ятника Олександру Вертинському
• Коли: 21 березня, 15:00; 16:00 у Музеї Однієї Вулиці – відкриття виставки «Киев – Родина нежная», присвяченої артисту. 
• Де: на розі вулиць Андріївський узвіз та Боричів Тік.