Олексій Коган – людина, яка знає про джаз все. І вміє приголомшливо розповідати про музику. Коли він викладав у Київському інституті музики імені Глієра, на його лекціях були присутні не лише студенти, а й просто любителі джазу, яких іноді було навіть більше. Про музику і не тільки — в інтерв’ю Kyiv Daily.

Ви — активна людина і в мирний час поєднували багато видів діяльності: роботу на радіо, викладання, виступ на концертах із колективом, роботу ведучого. Що відбувалося з вами від початку повномасштабного вторгнення?

— Як зі всіма нормальними людьми: спочатку був страх, потім був розпач, потім було усвідомлення ситуації. За тиждень все вирівнялося. Найстрашніше для мене було перебування тут моїх онуків. І коли вони на початку березня виїхали в безпечне місце з Києва, я залишився з дружиною і зрозумів, що мені немає куди їхати, а головне – в мене немає потреби нікуди їхати. Я, до речі, ніякого подвигу в тому, що лишився, не вбачаю. Попри те, що приходили в наш будинок, знімали якийсь документальний фільм, «Ті, хто не поїхав». Так, багато аспектів моєї діяльності було втрачено. Але я дорослий хлопчик. Я все прийняв. За великим рахунком мене врятувало те, що я взагалі не розумію таких слів, як (не знаю, що таке без лапок «депресія», «пригнічений стан». Не знаю, що таке відпустка. У мене все було завжди підпорядковано моїй роботі. І щастя, що, попри те, що вже на пенсії, я продовжую працювати на радіо «Промінь». На радіо взагалі працюю вже 38 років. І з першого дня війни (мені не подобається слово «повномасштабне вторгнення» – війна, яка йде з 2014 року, якщо хтось забув) радіо працювало весь час. Ми виходили по-різному: з бомбосховища, зі студії, переривали ефіри. Живих ефірів немає зараз, на жаль, тому що нічого не може порівнятися з живим ефіром. Тобто спрацювала істина «якщо не можеш змінити ситуацію, то маєш змінити своє ставлення до ситуації». Мрія є одна, як у всіх: не мир, а перемога! Але… Дуже багато смертей людей, яких я знаю, і цей список подовжується: і мої колеги журналісти, і фотографи, і цивільні, є діти, на жаль, є літні люди, є музиканти, студенти. Все це війна… Я ніколи не думав, що на моєму віку буду користуватися термінами «до війни», «під час війни». Потім, сподіваюсь, з’явитися ще «після війни».

Ви щось писали?

— Ні, я зараз вже не пишу. Єдине, що роблю — на сторінці фейсбуку кожного вечора вивішую одну п’єсу. Колись мені здавалося, що це нікому не цікаво, я зрозумів, що роблю це для себе, щоб залишатися в формі весь час. А потім з’ясувалося, що це потрібно не тільки мені одному. Іноді коментую, іноді прив’язуюся до якихось подій, іноді кажу, що просто послухайте. Ми граємо  на базі продюсерського центру Jazz in Kiev, який був створений у 2008 році, зробили групу Jazz in Kiev Band. Перед війною від нас пішли гітарист і клавішник з об’єктивних причин. І настав такий момент перед самісінькою війною, що треба або зупинятися, або робити щось нове. Знайшли двох музикантів і зробили New Jazz in Kiev Band. Завтра мали грати на Uyava на ВДНГ, але буде погана погода, а там публіка незахищена. Тому наш виступ перенесли на 17 серпня. Я щасливий, що ми зіграли благодійний концерт для Збройних Сил в метро на Майдані Незалежності. Отримали колосальний — в нас не було такого — відеозапис нашого концерту, знятий шістьма камерами. Грали безкоштовно. Потім грали у Pepper’s Club, я кажу про це з гордістю, і збирали гроші на Збройні Сили України. І продовжуємо це робити, просто не афішуємо. Я вважаю, що такі речі краще робити в тиші. Але це моя думка.

Я забув вам сказати на початку інтерв’ю, що все, що кажу, є абсолютно суб’єктивним. І моя точка зору не обов’язково має збігатися з вашою чи з точкою зору українського уряду. Але намагаюся відповідати за кожне слово, як мене навчили на радіо. Якщо сказав «Добрий вечір, з вами Олексій Коган», з тієї хвилини несеш відповідальність за своє кожне слово в ефірі. Це, мабуть, єдине, що я вмію робити – працювати на радіо. І для мене, як для людини, в якої попереду вже значно менше, ніж позаду, це щастя – все життя займатися улюбленою справою. Від цього постраждали мої близькі, моя родина, мій син. Від, може, відсутності якоїсь уваги. Зараз я це розумію, і мабуть, це не дуже добре, але це таке — мої вже звикли.

Багато джазових музикантів з усього світу з початку війни підтримали нашу країну. Чия підтримка була особливо приємна?

— Важко сказати. Але дійсно з першого дня війни, навіть ще до початку війни, пропонували свою допомогу мої друзі — польські музиканти. Можливо, тому що я дуже добре знаю польський джаз, і я не хизуюся. А зараз буду хизуватися. Я маю вищу культурну польську нагороду в галузі культури — Zasłużony dla Kultury Polskiej. Це хрест, найвища державна нагорода Польщі. Для мене це дуже важливо, тому що такий орден був у мого кумира, знаменитого радіоведучого зі Сполучених Штатів Америки, який працював на радіо «Голос Америки» — Вілліса Коновера. Ось, поляки дзвонили. І дзвонили люди, яких я мав честь представляти на численних фестивалях. В мені дуже багато знайомих. Мій син працював в нашій компанії як персональний гід-перекладач. В нього гарна англійська, він дуже комунікабельний чувак. Йому телефонували музиканти Гербі Генкока, Джорджа Бенсона. Мені телефонувала відома жінка – письменниця Лорі Верхомин, яка написала книжку про мого кумира піаніста Білла Еванса (який, до речі, мав українські коріння). Мені телефонує весь час Чарльз Ллойд і його дружина. Телефонують музиканти з Америки, дуже багато. Не питайте про російських музикантів. Їх до війни було дуже багато в мене вдома, їли за одним столом зі мною, пили, ночували. Але в ніч з 23 на 24 вони для мене всі померли. Одна людина мені зателефонувала за весь час, не буду говорити її прізвища. Я зрозумів, що ми маємо справу з колективним путіним. Вони померли для мене, я помер для них. І думаю, що це вже до закінчення мого життя. Є такий гарний вислів, мені здається, японський: «Врешті-решт ми запам’ятаємо не погрози наших ворогів, а мовчання людей, які називали тебе другом». Та в мене немає ненависті, тому що якщо ти когось ненавидиш, ти вже програв, і тебе перемогли.

А хтось із музикантів готовий приїхати сюди зараз?

— Дуже багато. До речі, приїхали музиканти, які колись були на фестивалі Koktebel Jazz Fest – The Tiger Lillies. Багато хочуть, але мають проблеми з логістикою. До Києва не прилетиш, люди їдуть на Варшаву. Сьогодні була така не дуже приємна інформація, що можуть закрити аеропорт Шопена у Варшаві. Там буде щось літати, але це ускладнено. Черги на кордоні, перевірки, які зараз не такі, як це було до війни.

Чи може музика бути поза політикою?

— Ні. Будь-яка музика є віддзеркаленням політичної ситуації, життєвої ситуації, економічної ситуації, тим більше така музика вільних людей, як джаз. А джаз передбачає абсолютну свободу без підміни понять.

Яку музику ви слухаєте під час тривоги?

— Різну. Вона йде увесь час таким фоном. Абсолютно не обов’язково джазова. Я взагалі зараз змінив поняття «джазової музики» на «музику». Бо вона буває тільки двох видів. Хороша та ніяка. Це перше. А друге, є один чинник дуже важливий – є мурахи, чи немає мурах? При чому не треба – я закликаю людей – не треба нічого аналізувати. Музика лягла вам у вуха – ваша. Не лягла – зачекайте, буде ваша або не буде, таке теж буває. Знаєте, зараз таксисти стали такі ввічливі, питають: «Музика не заважає?». Я кажу: «Спокійно, хай звучить все, що вам подобається». Навіть якщо в нього буде руський шансон звучати, в мене є величезний привілей: я слухаю тільки те, що в мене в голові!

Тобто у вас своя музика?

— Абсолютно так. Як під час тривоги поміж двох стін.

Найбільше розчарування за цей час.

— Дуже гарне запитання, але я не знаю, як на нього відповісти. Мені вже багато років, є якась мудрість, і вона полягає в тому, щоб не розчаровуватися, а спробувати не звертати на це увагу. Я готовий до всього. Мій тато казав: «Синок, не хвилюйся, все буде добре». Пауза. «Ну, в крайньому разі – ні». З цим кльово жити!

Будь-які фестивалі готуються дуже довго, і якщо, наприклад, війна раптом закінчиться, скажімо, взимку чи весною, Leopolis Jazz Fest зможе вийти в ті терміни, як звичайно?

— Ми навчилися одного правила. Я відвідав численні фестивалі, де була можливість з гарним бейджем бути за лаштунками. І, як шпигун, збирав інформацію. Коли у 2008 році ми запустили наш фестиваль Jazz in Kiev, вже теоретично знали, як це робити. Але в нашій роботі ми користуємося гаслом одного з наших друзів, Рея Джеффорда — музичного директора дуже відомого артиста: «Якщо ви закінчили цей фестиваль і наступного дня починаєте думати над наступним фестивалем, пам’ятайте, що ви запізнюєтеся рівно на одну добу». У цій роботі буває по-різному. Буває важко запросити людей, яких ти хочеш, потім їх треба розвести. Ще, як кажуть, найголовніший здобуток будь-якого фестивалю є його найголовнішим недоліком – це термін проведення. Його не можна змінити. І дуже часто буває так, що люди готові приїхати, але п’ять днів фестивалю, а чотири музиканти, яких ти маєш розвести на три дні, можуть всі грати тільки в один день. І технічно ти вже їх переносиш на наступний рік. Треба, щоб був баланс. Ми це зуміли зробити на фестивалі Jazz in Kiev. Та коли запустили Leopolis Jazz Fest у Львові, мені, як артдиректору, можливо, хтось там зверху допоміг – я маю на увазі Всевишнього. Тому що нам вдалося зберегти той неповторний баланс. Нічого не повторювалось. Музика на трьох різних сценах була абсолютно такою, як ми собі уявляємо фестиваль. Для мене це – як велика піца, кожен шматочок якої з іншим інгредієнтом. Я мав честь працювати у фантастичній команді, де кожен знає своє місце, знає свій сегмент відповідальності. Можу й по-іншому сказати – якби ми погано робили фестиваль, люди, які платили за цей фестиваль, знайшли б іншу команду. Не знаю, чи він відновиться, поки ще не можу говорити «ось ми відразу після перемоги…». Ні. Після перемоги буде чим займатися. Тому, слава Богу, що є радіо. Хоча, думаю, якщо радіо не буде, я знайду чим мені займатися.

Тобто, наступного року фестивалю точно не буде?

— Думаю, ні. Слава Богу, що в Києві, в Одесі, у Харкові, попри все, існує локальне життя. І воно не таке, що тліє ледь-ледь. Ні. Сьогодні мої друзі грають на даху в Дніпрі концерт. 12 серпня ми маємо їхати в Чернігів. Ми виступили один раз  минулого місяця, їм страшно сподобалося, вони запрошують ще. Так воно і відбувається. 

Джаз у нашій країні й у мирний час не був високооплачуваною роботою. Як виживають зараз наші джазмени?

— Абсолютно неприбуткова штука. Але ви знаєте, закордонні організації, спочатку японці (можна подякувати нашому відомому музиканту Ігору Закусу) спеціально надіслали кошти, щоб відновити концерти українських музикантів саме під час війни в Україні. Потім це зробили американці. І 32 JazzClub зробив дуже багато концертів, коли ці гроші розподілялися між музикантами, щоб їх якось підтримати. Це при тому, що — я це знаю точно — з усіх концертів музиканти зробили внески на підтримку української армії. А деякі просто віддавали свій гонорар цілком. Я живу за принципом, вибачте мою французьку, «можеш воювати – воюй, не можеш воювати – допомагай, не можеш допомагати – не п@зди». Я вибрав другий. Все. Тому можна подякувати японцям, американцям, фінам, французам. А ще українські музиканти їздили за кордон. Тут можна подякувати нашим партнерам. Ще до війни ми їздили з моїми партнерами, з Jazz in Kiev, в Бремен на знаменитий музичний ярмарок Jazzahead!. Він відбувається кожного року наприкінці квітня, там збираються журналісти, промоутери, продюсери, видавці дисків, люди, які керують концертними залами, де відбуваються джазові концерти, нотні видавництва — там весь світ! І ми їздили туди вісім років і саме там знаходили всіх майбутніх учасників наших фестивалів — і дуже відомих, і молодих. Протягом трьох років ми заробили дуже гарну репутацію, фестивалем у Львові зацікавився французький телеканал Mezzo, який крутить тільки класичну, джазову і народну музику. І вони з 4-го фестивалю почали приїжджати і знімати наші концерти. І ви знаєте, коли бачиш в кінці титри, де написано «Recorded live in Ukraine» («Записано наживо в Україні»), прізвища людей-організаторів, бачиш своє прізвище як артдиректора — це кайф, цим можна пишатися. Це показується протягом року на каналі Mezzo. Там показують 7 концертів, які були записані у Львові. За висновком журналу The Guardian фестиваль входить у десятку найкращих світових фестивалів. І це без перебільшення! 

Так ось, я повернуся до Бремена. Минулого року вже йшла війна, нікуди ми не поїхали. І поїхала жіноча українська делегація. А цього року я хочу подякувати Українському інституту, Маріані Бондаренко. Вона зробила все, щоб ми виїхали в Бремен. І в друге за всю історію у нас був український стенд. Нам допомогли наші польські партнери. І знамените видання Міжнародної джазової федерації, журнал Jazz Forum березневий номер цього року присвятив українському джазу цілком. Дуже багато наших людей писали туди статті. Я написав оглядову статтю про історію новітнього українського джазу, тобто з 1992-го року. Була презентація диска, який зробила група зі Львова – Настя Литвинюк та Ігор Гнидин. Була велика панельна дискусія, було дуже багато людей, які були на наших фестивалях – норвежці, французи, ізраїльтяни, американці, канадці – з усього світу. І коли ми показали змонтований короткий фільм на 12 хвилин про мирні часи, про фестиваль у Львові, я бачив, як вони плакали. Для мене Leopolis Jazz Fest був і залишиться назавжди. Я був причетний до усіх фестивалів як артдиректор, як ведучий на головній сцені. Подивимося, як воно буде.

Якщо б ви були міністром культури, що б зараз зробили?

— Я взагалі не розумію, що таке Міністерство культури. Чому немає Міністерств культури у провідних країнах? Я маю досвід особистого знайомства з двома колишніми міністрами культури. Одного вже немає серед живих, це мій сусід, Богдан Сильвестрович Ступка, який побув на посаді, якщо не помиляюся, 17 місяців, і казав мені, що називає це «17 миттєвостей весни». А друга людина – це Раймонд Вольдемарович Паулс з Латвії, який теж мав необережність стати міністром культури. Хто має бути у нас – я не знаю. Хто потягне? Він зможе повернути вкрадені з українських музеїв картини, коли висять копії? В інтернеті хтось запитав про фільм Поворознюка за 33 мільйони: «Чи треба знімати такий фільм під час війни?» Кажу – ні, не треба. Більше скажу: і після війни про це не треба знімати. Буде чим займатися. Я не розумію заміну герба на пам’ятнику під час війни. Не розумію, чому кладуть бруківку на Хрещатику. Нормальна людина з логікою не може це усвідомити. І це все ти бачиш на тлі загибелі найкращих українців. Тому вважаю питання про міністра культури недоречним. Що нам треба зробити – це подолати корупцію. Я буду щасливий, якщо мій онук буде жити в часи, коли в Україні подолають корупцію. 

На ваші концерти приходило багато військових. Ви з ними спілкувалися?

— Дуже багато разів. З першого дня. Я ніколи не забуду, коли все почалося у 2014 році. Це ще було під час Майдану. Я йшов на «Промінь», підходять озброєні люди в балаклавах і обступають мене.  Я подумав, що зараз щось буде. Вони кажуть: «пане Олексію, ми слухаємо музику, нам подобається, велика вам подяка за те, що ви робите».

Найбільше відкриття для вас за час війни.

— Те, що було головним, стало другорядним, а те, що було другорядним, стало головним.

А у музиці?

— Кожного дня щось нове. Я намагаюся не відставати. Попри війну, я в курсі справ, що відбувається у світі музики. Причому дуже багато людей із-за кордону пишуть: «Чувак, як тобі допомогти?» Я кажу: «Чуваки, оскільки я не їжджу за кордон: ковід, війна майже 4 роки. Потрібна нова музика – щоб я крутив на радіо». І шановний пан Андрій Александрович, колишній художник театру української драми імені Франка, привіз мені валізу із 180 новими польськими дисками, які кручу на радіо і до сьогодні. 

Ще можу від себе сказати одну річ, я її часто кажу, але для мене це дуже важливо. Ви знаєте, я дуже обмежена людина. Тому що читаю багато книжок, але тільки спеціальних. В театр не ходжу. Мене Богдан Сильвестрович Ступка 10 років (він жив поряд – 300 метрів) запрошував подивитися «Тев’є-молочника». Я так і не пішов. Коли він помер, пішов до його вдови, до Лариси, і вона дала мені подивитися DVD. І я страждаю від цього. Тому що на цю срану музику витратив все своє життя. Але вже 20 років, можливо навіть більше, я живу з одним гаслом. І коли мене запитують, що найголовніше в тому, що я роблю, можу сказати, що у всьому має бути присутнє слово «любов». Курт Воннегут колись процитував Бернарда Шоу, і мені це дуже подобається: «Все, що ти робиш у своєму житті, робив чи збираєшся робити, намагайся зробити з любов’ю, щоб в результаті своєї роботи отримати те, що ти любиш. Тому що в іншому випадку тобі доведеться полюбити те, що ти отримаєш».

Текст: Наталія Кряж