Останні дні квітня були сонячними і насиченими різноманітними подіями. Тому я не буду сьогодні висвічувати окремі події, а просто розкажу, що було. Бо було багато чого.  

У минулу суботу на Дерибасівській  вперше, кажуть, з початку війни благодійний фонд «Добрий Самарянин» розіграв перед нами події Страсної П’ятниці — на п’яті локаціях послідовно втілювалися сцени євангельських сюжетів. Дивна річ — римські тоги та лати легіонерів на головній вулиці Одеси мали цілком природний вигляд, а натовп з айфонами, який проводжував Спасителя до місця страти, мабуть тільки й айфонами відрізнявся від натовпу тих часів.

Оскільки згідно з певним єретичним ствердженням Спаситель раз за разом народжується та гине знов, то не дивно, що вся вистава сприймається як суто позачасове явище, тобто кожного разу витворюється тут і зараз, що не дивно, бо для Духу і справді немає ані часу, ані простору. Ну а щоб трішки збити пафос, нагадаю, що для Одеси римська навала не така собі новина, бо в Записних книжках Ільфа ми читали, як нібито сприймала Одеса 20-х розташовані в місті староримскі легіони (спойлер – ну легіони як легіони, хіба ж ми римлян не бачили, а ось цікаво, значки в них справді золоті або самоварні?). Цього ж часу в Миськсаду йшов Букфест, і дівчата  театральної студії Театру Юного Глядача танцювали, нарядившись мавками, бо ж «Лісова пісня»…  Про пивний фестиваль у Літньому театру я вже не кажу, бо не була, не  бачила, як там і що.

Поки я брала інтерв’ю для Kyiv Daily в одеської екскурсоводки Віолетти Дідук, у нас просто над головою збивали дрона; кажуть, його розстрілювали з маленького хороброго літачка, але щиро кажучи, окрім хмарки в небі та доріжки ми нічого не бачили, але було дуже гучно. 

Того же дня Одеська обласна універсальна наукова бібліотека ім. М.Грушевського (Троїцька, 49/51) запросила на зустріч з журналісткою, громадською діячкою та письменницею Зоєю Казанджи  (зустріч була заявлена як «тепла, лампова» –   в сенсі – неформальна зустріч в затишній атмосфері, де люди можуть вільно обговорювати різні теми) «Поговоримо про війну і людей, про щастя, стосунки, відчай та про те, що нас може тримати на плаву. Почитаю тексти – старі і нові. Розповім, якою буде наступна книжка – вона зараз готується до виходу».Нова книжка – збірка верлибрових віршів, де біографії конкретних жінок (завбільшки подруг авторки, які впізнають себе у героїнях) перетворюються на узагальнюючі портрети наших сучасниць. Змінила нас війна, чи просто висвітлила те, що в нас вже було? На всі ці питання ми маємо відповісти собі самі. Книжка називається «Марта та інші люди». Сама авторка трохи здивована, чому Марта? В мене ж немає жодної знайомої Марти. Може, саме тому, що ім’я, яке не належить нікому з конкретних людей, належить одразу всім.

В неділю на нас чекав літературно-музичний вечір у межах проекту “Недільні зустрічі” в Одеському літературному музею (Ланжеронівська 2) з епіграфом з Ліни Костенко  “Мені здається, музика – космічна ”. 30 квітня  – це Міжнародний день джазу, і подія була присвячена саме цієї даті. Ті, хто прийщов, мав нагоду зустрітися з улюбленими поетами (Анна Маліцька, Ігор Потоцький, Ігор Божко, Владислав Китик, Інна Саврасова, Інна Квасівка, Людмила Шарга, Олександр Хінт, Ганна Стремінська), а також з музикантами – перед глядачами/слухачами виступали одеський композитор Людмила Самодаєва, яка зіграла п’єсу власного створення, бард Ангелина Кузнецова, та випускник школи Столярського Дмитро Лях з джазовим фортепіанним  експромтом …

Я вже писала у приватному блозі, додам і тут: якщо поезія це по визначенню мистецтво аматорів, то музика – поле діяльності професіоналів, і всі виступаючі були справжніми профі, що до мене, то я була і залишаюсь гарячим прихильником Ангелини Кузнецової, яка просуває в культурному полі Одеси англійській та шотландський фолк, а голос в неї як вітер з медових вересових пустощів.

І нарешті – Museum of Odesa Modern Art та WEartMuseum / Одеський музей західного і східного мистецтва  (Пушкінська, 9).  у співпраці з Музеєм сучасного мистецтва Одеси відкрив персональну виставку одеського фотографа Сергія Полякова.

Я вже освітлювала його роботи для Kyiv Daily тут, але галерея «Вікно», де проходила виставка «Постдекаданс». – «тепла, лампова», а тут роботи Полякова опинилися у великому просторі – і не програли. Виставка має назву  «Поза часом». Тут є певна концепція – справа в тому, що кожна робота датована, але міський пейзаж, датований, скажімо, 2008 роком, легко міг би належати 2024.  З одного боку перед нами нормальні, притомні постіндустріальні пейзажі та непостановчі фотографії; з іншого – витвори мистецтва за рахунок ракурсу, кольорових плям, кута зору тощо… В цьому позачасові є якась тиха втіха, яку важко сформулювати… Ось час, він плине, рухається, і водночас він незмінний, бо вічними виявляються крихкі зворушливі речі – скибки гарбуза на капоті старої Лади, смішні-розкішні платтячка на тлі обдертої стіни Староконки, сонячні плями, освітлені вікна тролейбусу. В релізі сказано — це про неспішну ентропію старого світу. Мабуть і так, бо ті, хто застав ще совок, багато що ностальгічно впізнаватимуть. Тут треба зауважити, що на відкритті трапилося смішне і якось дуже в тему, теж дуже старосвітське і ностальгічне: темпераментна дама в чорно-білому пальті звинуватила художника в очорницві  – мовляв, в світі стільки красивого, а він навмисно фіксується на хибах, бруді, тощо… Щиро кажучи, з початку війни я нічого такого не чула, бо всі намагаються бути якомога ніжнішими один до одного. Тобто художник таки бере за живе, ґратуляція йому. Ще додам, що салонна фотографія, до якої виявилися прихильні саме одесити (виставка кращих робіт року в Болгарському культурному центрі тому підтвердження) багато кому зіпсувала смак. Кураторки виставки: Юлія Манукян, Анна Мороховська. 

І зовсім нарешті. В понеділок, коли я поверталася додому маршруткою, жінка за моєю спиною комусь говорила в телефон «На нас летить балістика. Якщо буде гучно, обійми її, притисни до себе, щоб вона не сильно перелякалась». Не знаю, за кого вона турбувалася, за дитину, чи за собаку… А потім одразу був отой вибух, просто над головою.

І ще раз нарешті. На Думскій площі, можливо, вперше в Одесі (я не певна, треба перевіряти), з’явилася тимчасова міська скульптура — явище, розвинене в Європі, але ще не дуже популярне у нас. В даному випадку це величезні окуляри роботи скульптора Михайла Ревви в колаборації з засновниками італійського  бренду окулярів Il Barberia – це частина артпроєкту, в якому матеріалом служать використані  кулі. Відповідно, окуляри вийшли жорсткими та агресивними. Незважаючи на те, одесити з задоволенням фотографуються біля об’єкту з частинами смертоносного металу; здається Одеса  залюбки приймає будь яку новацію — бо все нове відповідає авантюрному духу міста…

Текст: Марія Галіна