Репортерка Фрея Сінклер завжди знала, що вона не така, як усі. Очікуючи на результати діагностики аутизму, вона вирішує змінити власне життя — звільнитися з роботи в одному з провідних шотландських видань і переїхати до рідного містечка Оркні. Але її плани руйнуються, коли під час зимового шторму на берег дикої Атлантики виносить людські рештки.

Ідентифікація кісток оголює старі рани островів і вперше проливає світло на темну правду, яку ніхто не хоче визнати. З настанням темряви одержиме полювання Фреї за відповідями, про яке йдеться у книзі «Острів темряви», що вийде у видавництві Лабораторія, перетворюється на смертельну гру в піжмурки, адже кожна таємниця, яку вона розкриває, загрожує кар’єрі, ставить під удар сім’ю та наражає на небезпеку нових жертв убивці, що підстерігає з тіні…

*******

Джилл наполягла, що поведе вона. Це означало, що доведеться сидіти в її просмерділій Audi. На щастя, їхати було недалеко.

Вони поїхали дорогою, що оминала Піді-Сі, невеличкі озера, відрізані від порту на захід від центру Керкволла. Фрея підклала руки під сідниці, щоб не сіпати пірсинги у вусі, проте брудні шкіряні сидіння липли до долонь, і їй закортіло вистрибнути з машини на ходу. Тож вона стиснула руки в кулаки та здавила їх колінами. У голові проскакували думки, але вона не могла зосередитися на жодній. Сморід залежалих цигарок і сичання радіо затуманили їй мозок. По темній воді при дорозі линула зграя лебедів. Дуже доречно. Зовні Фрея була втіленням спокою (або принаймні сподівалася на це), але всередині все безперервно вирувало. Вона розізлила Крістін, відкривши свого ротяку, і тепер відчувала напругу. Вона мусила мати рацію. Якщо хотіла, щоб із новою редакторкою все одразу пішло добре, у неї мусило спрацювати.

Але що, як вона вже все просрала?

— Крістін має рацію. Усе вилами по воді писано, — сказала Джилл поруч із нею. Вона мовчала відтоді, як вони вийшли з редакції. Наївно було сподіватися, що так буде й далі.

— Можливо, — тільки й змогла, що вичавити у відповідь Фрея.

Дорогою прокручувала в голові розмову в редакції.

Чому ти вирішила, що Бет може мати рацію?

Насамперед через дрон.

Три пари брів насупились. Три пари очей, зосереджені, як світло прожекторів, чекали її пояснень. Вона ненавиділа говорити перед іншими, особливо перед, по суті, чужими людьми. Ще не мала часу придивитися до них, вирішити, як із ними поводитися. А говорити тут і зараз означало позбавити себе змоги продумати, що або як сказати. Її думки хаотично носилися, їй була потрібна хвилинка, щоб їх організувати. Вона вирішила махнути рукою.

— Знаєте, я, напевно, помилилась. 

— Ні, — сказала Крістін, нахиляючись уперед на стільці. — Я хочу почути. Що такого дивного в тому, що вони запустили дрон?

На перший погляд, нічого. Фрея, коли писала новини, часто бачила, як їх використовують у Глазго. Групи судмедекспертів застосовували їх, щоб точно визначити на мапі місце події або дослідити важкодоступну зону — покинуту будівлю, острів на Клайді абощо. Але на тому полі позаду пляжу не було нічого недоступного. До того ж шансів отримати точні заміри не було через сильний вітер. Тому лишався єдиний варіант. 

— Гадаю, вони використовували лідар. 

— Лідар? Що це таке, в ім’я Господа? — запитала Джилл.

 — Це як радар, але світловий. Ну тобто Л, І.

Софі задушила смішок, і Фрея усвідомила, як зухвало це прозвучало, але вона цього не хотіла. Вона не піддалася потягу взятися за вушні пірсинги й натомість ухопилася за чашку кави. Порцеляна й рідина в ній уже встигли охолонути.

— Для чого він? — запитала Крістін. 

— Ним роблять вимірювання. А ще він може проходити крізь ґрунт, визначати розворушені місця. 

— Розворушені, типу… 

— Типу скопані.

Вона пильно спостерігала за трьома новими колегами. Вони додумувались до того самого, що й  вона?  Ті судмедексперти напрочуд ревно старалися використати дуже дорогий пристрій за погодних умов, у яких він просто не міг літати. Але навіщо? Що їх спонукало пробувати знову й знову? Почувши розповідь Бет, Фрея подумала, що тепер все розуміє.

Немов льодовиковий покрив, що повільно тане під сонцем, вона бачила, як ідея наповзає на обличчя колег.

— Ти думаєш, вони шукали Ліама? — спитала Крістін. — Або Олу. Ми не знаємо, кого з них вони знайшли, якщо це взагалі вони.

— Добре, а що далі? Ти сказала, є спосіб дізнатися напевне.

 Фрея ковтнула. 

— Можна було б поговорити з чоловіком, який знайшов рештки. 

Після цих слів її серце провалилося. Ферґус недвозначно попросив їх не чіпати його. Навзамін він дав їм більше інформації, ніж мав би. Пошуки цього чоловіка нашкодили б її взаєминам із Ферґусом, але не знайти його й не почути того, що він міг розповісти, означало б профукати можливість почати з чистого аркуша на новій роботі. Як вона мала вчинити?

— І як ти пропонуєш це зробити? — запитала Джилл. — Твій дядько Ферґус не сказав нам, де його шукати. Взагалі-то, він сказав… 

— Він у Балфорі.

У Фреїних скронях шалено запульсувало, коли Джилл повторила слово «дядько»

— І звідки ти це знаєш? 

— Я бачила, як вранці його завели в машину швидкої та кудись повезли. Припускаю, що в лікарню.

Цього разу Софі не приховувала сміху. Навіть Крістін широко всміхнулась, але знову ж, вона не хотіла звучати як мудрагель — просто констатувала факт. Однак було приємно всадити шпильку.

Лице Джилл збуряковіло.

— Уявімо, що ми його знайшли, сонце. А далі — який твій план? Ти ж, певно, гадаєш, що він із тобою поговорить? І хай навіть так, що він скаже? Що побачив у землі купу навалених кісток.

— Що, як на рештках був одяг, щось, через що вони були більше схожі на людину? — сказала Фрея, але до Крістін, а не до Джилл. — На чоловікові був плед. Схоже, він був у шоковому стані.

Коли Фрея навчалася у дванадцятому класі, мала знайому, яка працювала на Скара-Бреї. Вона та інші, хто там робив, були або студентами-археологами, або тими, хто сподівався вступити в університет, щоб опанувати цей фах. Приятелька Фреї та її товариші були волонтерами на розкопках, і їм нерідко вдавалося знаходити людські кістки. Щоб шокувати таку людину, було б замало просто побачити череп або голу стегнову кістку.

Вона пояснила це Крістін, але її бос була не дуже переконана. 

— Одна річ — знайти кістки на розкопках, а зовсім інша — побачити темного вітряного ранку, як вони стирчать із дірки в землі. 

— Звісно, але все-таки гадаю, що він так трусився б лише якби побачив кістку, що стирчить із рукава, або щось таке. І якщо все було так, то, може, він упізнав тіло. 

— Це вилами по воді писано, — сказала Крістін, хитаючи головою. — Минуло сімнадцять років. Хіба все дотепер не мало б згнити? 

— Не знаю. Може, й ні.

Брехня. Фрея знала, що це не так. Кілька років тому її поглинула новина, яку вона писала про підлітка, знайденого мертвим у парку Келвінґроув із дивною колотою раною в черевній порожнині. Детективи були непевні, що могло її завдати. Судові експерти врешті-решт з’ясували, що вона була від стріли для арбалета. За формою та розміром проколу їм вдалося точно визначити не лише його модель, а й кут і відстань, з якої випустили стрілу. Склали список власників та ретельно пройшлися по відео з камер вуличного спостереження — і за кілька годин поліція заарештувала підозрюваного. Фрея так палко захопилася тим, як ці крихітні деталі можуть надати так багато інформації, що записалася на онлайн-курс із судової експертизи. Свого часу вона навіть здобула ступінь магістра в цій галузі. Але навчання на начебто непотрібний ступінь поза роботою та пристрасні — й очевидно фанатичні — розповіді про щось, окрім реаліті-шоу або тупих пліток у редакції, стали для колег зі старої роботи додатковими приводами кепкувати з неї. Ще одним пунктом у довгому списку причин, чому Фрея «довбанута на всю голову». Вона вирішила поки не ділитися з новими колегами своєю любов’ю до судової експертизи.