Розчаклований світ

Христина Козловська

«Ящірка та її хвіст» – дев’ятнадцять коротких оповідань, що їх за жанром можна назвати «казками для дорослих». 

Дуже переляканих, сильно невротичних, порядком інфантильних, жах яких спраглих відповідей на питання, чому люди коять такі нестерпні речі один одному, дорослих. Притчами ці історії називати не поспішаймо, а от набором вдало ілюстрованих діагнозів само-ламаних наших сучасників – то залюбки. 

Таке оповідання, наприклад. Золота рибка обіцяє юному коню виконати заповідні бажання. Той просить собі запашних трав, щоб бути завжди ситим, срібних підків, щоб бути красивим, і господаря, щоб не бути самотнім. Розумний коник. Але не уточнив – і господар йому випав щедрий, але жорстокий. І обрушилися на рибку чергові бажання від коника, що за будь яку ціну воліє бути щасливим: ні, не треба господаря, бо боляче, але ні, треба господаря, бо без нього тужливо, ні, таки не треба, ні, таки треба. Дуже реалістична казка про детальний перебіг токсичних стосунків із сумнівним гепі-ендом.

Або така от історія. Хлоп’я вабить величезне дерево в садку, але малим не може на нього влізти. Хлопцем же має інші справи, які від дерева відволікають: навчання, скажімо. Парубком більше за дерева ваблять дівчата. Чоловіком від мрій відволікають родина. Старим – хвороби. Перед смертю простить зрубати дерево і зробити з нього собі домовину та помирає щасливим. Красива історія. Тільки висновок негарний: задля реалізації наших відтермінованих бажань має загинути не-при-справі дерево?

Чи такий ще сюжет. Люди в селі нажахані єті, який живе поблизу: тиняється вночі вулицями, вбиває собак, ламає дерева, от-от почне їсти немовлят. Одного дня влаштовують звіру відсіч. Веган єті плаче, зраджений, адже він оберігав село від вовків і скажених собак та допомагав тримати оселі теплими, стягуючи до села хмиз. Тієї ночі на хутір нападають вовки. Не за намірами судять у цьому світі, і не за вчинками віддячують, а за здатністю трактувати наміри-вчинки один одного. Чарівна казка про уявлені чари емпатії.

Те, що Христина Козловська надає своїм історіям пізнавану форму чарівної казки, творить в книжці такий собі прагматичний ефект незатишної інфантильності. При тому саркастичні інтонації (які більш-менш легко вгадується за пишною патетикою «Ящірки») взагалі перетворюють ті розказані буцімто-казки на подорож у колективне підсвідоме; теж не дуже ласкаву мандрівку. Козловська в своїх наївних історіях повсякчас має справу з культурними кодами: вона стрімко «розкодовує» своїх героїв.

От тільки один момент: джерелом магічного у Козловської завжди є хтось всередині спільноти, чари і небезпеки тут не приходять нізвідки, їх «продукують» самі герої. Ми знаємо, що для казки («дорослої» чи «дитячої») засадничим є протистояння Свого і Чужого. Авторка «Ящірки» теж це знає, тому відчайдушно руйнує цю опозицію (вдало!), тут магія не чужорідна, а питома. Казки для дорослих – єдиний жанр, де автор точно знає, як треба правильно поводитися, а от герої його настановам чомусь слідують неохоче. І коли якомусь старому кажуть, що піднятися на найвищу гору – то вірна смерть, а він туди таки преться, казки стають правдивим. 

В «Ящірці» всі історії зрештою написані про те, як чужий повчальний досвід стає уже твоєю викоханою помилкою. А коли Своє стає Чужим і навпаки, то це – насправді страшні казки. От такий, понімаєте розчаклований світ чарівних казок для дорослих, які уже не вірять у чари.

«Мешканці одного села жили в страхові, відколи себе пам’ятали. Ні вдень, ні вночі не знали вони спокою. Випало на їхні долі тяжке випробування – сусідство зі страшним звіром. Лягають вони спати і моляться, щоб ніч мирно переночувати, щоб не згинути у своїй же домівці від гострих пазурів, а зранку, перед роботою, встають та дякують Богу, що ще один схід сонця змогли побачити.

Усі селяни – від дітей до старих – завжди знали, що єті, те чудовисько, та звірина жорстока, живе в їхньому лісі. Невідомо, звідки воно взялося там, як у їхні краї потрапило, та всі були впевнені, що то сам нечистий до них підіслав. Ніхто й ніколи не бачив єті, та всі точно знали, що це велике, волохате, зубате та пазуристе чудовище. Ніхто не заставав його за вживанням їжі, але всі казали, що їсть воно живих істот, а п’є лише кров».

Текст: Ганна Улюра

Христина Козловська. Ящірка та її хвіст. Брустурів: Дискурсус, 2018. 92 с.


Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *