9 січня в мальовничої підземної залі ONFAM / Одеський національний художній музей відбулася дискусія на тему “Минуле як виклик, минуле як ресурс” – присвячена різним типам спільної пам’яті (Спікери: Марія Тахтаулова (Харків) — історикиня, кандидатка історичних наук, начальниця Другого міжрегіонального відділу УІНП, координаторка Харківської топонімічної групи, авторка наукових і науково-популярних публікацій. Оксана Довгополова (Одеса) Кураторка платформи культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво, докторка філософських наук, професорка магістерської програми “Дослідження пам’яті та публічна історія” Київської Школи Економіки. Модераторка (та організаторка, хоча це не вказано в анонсі) — Світлана Бондар — відома одеська журналістка, головна редакторка порталу Opinion і регіональна координаторка на Одещині проєкту Re:Open Ukraine від Інституту центральноєвропейської стратегії)*.
Доброго дня, свята в нас закінчилися, йдуть будні. Це завжди серйозний іспит, але ми впораємося. Тим більш, в нас не так багато подій, та й свята це зараз – попри все, — з нами, як завжди, Марія Галіна, Одеса Дейлі.
Валерій Дзех — професійний лялькар та педагог. Він з однодумцями понад 10 років тому створив Малий театр маріонеток у Харкові. А після 24 лютого 2022 р, долучився до лав ЗСУ. Зараз він – офіцер з морально-психологічного забезпечення у Збройних силах України. Харків’янин із 59-ї окремої мотопіхотної бригади не лише працює з бійцями на передовій, а й через мистецтво лялькарства допомагає їм зберігати душевну рівновагу. Ляльки стають дієвим інструментом арт-терапії, бо дозволяють бійцям прожити і висловити свої емоції, зняти напругу та знайти підтримку, відновитися.
Письменник і сценаріст Павло Белянський, відомий у фейсбуку, як блогєр «Паштет». З 2022 року це його позивний на фронті. Автор книг: «Бабуся вмирати не любила», «Я працюю на цвинтарі» (за яким знято фільм), «Битись не можна відступити».
Наприкінці року відбувся фінісаж виставки Бориса Айзенберга, директора кращого на Одещині розплідника рослин, художника та фотографа, який загинув на фронті, рятуючи побратима. Там, на фронті Борис Айзенберг продовжував фіксувати красу світу, і його рисунки та фотографії рослин гарячої зони експонувалися на виставці в Одеському Художньому музеї.
Поезія, як це вже неодноразово зазначено, відноситься до інструментів швидкого реагування (на відміну від прози, що вимагає тривалої рефлексії). Не дивно, що зараз ми маємо потужний корпус поетичних текстів, пов’язаних із війною. Але постає нерозривно пов’язане з цим питання: а як, власне, перекладати з мови війни (котра є травматична за визначенням) на мову поезії? Тут ми стикаємося не лише з проблемою опрацювання травми (що неминуче). Справа в тому, що екстремальна ситуація вимагає від відповідального(ної) автора(ки) зміни інструментарію.
