«Люди iз видами зору» як проблема суспiльства чи «Пам’ятник незрячому громадянину»? Скульптура одночасно «для» незрячих і «для» зрячих «про» незрячих стала чужорідною і там, і там. 

16 грудня 2019 року, вже у дні передріздвяної та передноворічної метушні та клопотів, у Києві відбулася непересічна подія. Київська міська організація УТОС вирішила зробити крок назустріч зі звичного свого відсторонення і певної замкненості, і звернутися до широкого загалу киян із настійним закликом помічати з-серед себе незрячих, які потерпають від бар’єрності київських вулиць, майже не можуть пересуватися самостійно і тому потребують постійної уваги та допомоги. 

На транспортному кільці численних маршруток та за 10 метрів від кінцевої зупинки 45-го автобуса на вул. Попудренка біля метро «Дарниця» було відкрито статую (скульптуру, пам’ятник, монумент) незрячої людини («незрячого громадянина»). Подія зібрала небагато людей, але серед них були представники 3-4 телеканалів, а до інших газет та інтернет-видань було розіслано прес-реліз. 

За кілька днів з’явилися матеріали про відкриття статуї у пресі та в соцмережах. Увагу громадськості до незрячих людей привернути вдалося настільки, що вже за три тижні, в розпал свят, у ніч з 3 на 4 січня, група з двох підлітків та дівчини пошкодила «арт-об’єкт», з дивовижною легкістю відламавши його тростину. Інфопривід з’явився вдруге, але тепер соцмережами пройшла хвиля обурення «варварами», які зламали, за словами М.М. Новосецького, не абищо, а «символ сліпої людини»: «Ось нещодавно встановлена скульптура, над якою півроку трудився скульптор, багато працівників, які консультували, встановлювали статую, працювали над постаментом, думали про слоган та інше. Які величезні затрати коштів, праці, сподівань були у команди, яка все це творила. І ось знайшовся один виродок, який просто прийшов і почав ламати створений символ незрячої людини. Вдумайтесь, символ громадянина, який має глибоке враження здоров’я. Символ сліпої людини. І ось на все це в цієї особи піднімається рука брати і трощити все, що зроблено з такими зусиллями. Хіба це не гірко? Дуже засмучує те, що з нами поруч проживають ось такі нелюди». Зустріч незрячих та зрячих людей з об’єктом сучасного вуличного мистецтва відбулася, але явно не з тим емоційним знаком і наслідком, на який розраховували організатори встановлення скульптури. 

Що ж вона собою являє? Це постать людини із заплющеними очима, лисої, абсолютно голої, без кадика та статевих (гендерних) ознак, яка, втім, нагадує все-таки чоловіка з недорозвиненим тілом, відсутнім м’язовім каркасом, що робить його схожим на підлітка, з тонкими та кривими ногами, який босоніж крокує вперед, тримаючи у правій руці тростину. Фігуру заввишки два метри та 10 см встановлено на невисокому гранітному постаменті, який імітує направляючі тифлосмуги. По всьому тілу фігури, як спереду, так і ззаду до колін у вісім рядів розміщено повторюваний напис імітацією шрифту Брайля «Дивись серцем». Треба сказати, що брайлівська шестикрапка цілком прочитується пучкою пальця і має чітко визначений стандарт і розміри як самих крапок, так і проміжків між ними*. На статуї ж ми бачимо великі (співмірні з одно- та двогривневими монетами) комбінації опуклих сфер, які приваблюють увагу хіба що тих, що вперше побачили такий «декор» на оголеній людській фігурі. Власне ж люди з порушеннями зору, які можуть оцінити цей художній винахід на дотик або почути про нього з відео-репортажів чи прочитати у ЗМІ та інтернеті, відгукуються про нього різко негативно, нагадуючи, що ліпше б було замовити на ці кошти декілька справжніх брайлівських книг, таких потрібних незрячим та слабозорим дітям та дорослим. 

Якщо дивитися в обличчя постаті незрячої людини, то за її спиною розташовано павільйон зупинки та кіоск-МАФ, у який впирається прокладена на землі тактильна смуга. Праворуч від статуї – обмежувальні стовпчики та проїжджа частина, де рухаються численні маршрутки та автобус. Ліворуч за спиною фігури – металеві спіральні поручні, дерево і ще якісь опори, а також знов обмежувальні стовпчики на другому боці цього невеликого пішохідного острівця. Якщо розвернутися і подивитися у бік умовного руху «незрячої людини», то перед ним праворуч буде велика урна, а ще попереду – знову кіоски, у які впираються досить хаотично прокладені тифлосмуги, покликані полегшувати орієнтування незрячих людей у просторі. Внизу, біля самої землі, на правому краї постаменту прикріплено табличку, яка пояснює, що це все взагалі таке: «”Замість тисячі слів / Арт-об’єкт “Дивись Серцем” / [далі Брайлем] “Дивись Серцем” / присвячений проблемі адаптації людини / з вадами зору в сучасному суспільстві”» (правопис та відсутність пунктуації відтворено без змін). Цікаво, що вибитий на металі (?) Брайль розташовано у заглибленні щодо поверхні таблички. Зрозуміло, що на рівні трохи вище землі напис справжнім Брайлем не може бути прочитано руками, отже, він не призначений для незрячих. Їм доводиться вдовольнитися дивною збільшеною імітацією на тілі фігури, і які навіть не знайдуть доступне їм роз’ясненнятам, де воно розміщене. Отже, напис Брайлем виконує символічно-декоративну функцію і для усіх зрячих людей, які його побачать, але не прочитають і не зрозуміють. Тут він виконує функцію не включення, а відділення, маркування собою Іншого, Інакшого. 

На підкреслення Іншості, Інакшості, наскільки можна судити, спрямований і весь художній задум. Фольклористи та етнологи знають, що позбавлення одягу, оголеність вказує на Інакшість, незахищеність, слабкість, вразливість, чужорідність та… невидимість або позначає стан проходження ініціації. Як і власне сліпота, вона робить людину невидимою. У традиційній народній культурі, якщо дошкуляють потойбічні сили або омани, достатньо зняти одяг, щоб стати невидимим як для них, так і для оточення, сховатися, щезнути, трансформуватися у щось інше, відновити бачення реальності.

У зимовому передноворічному натовпі на зупинці транспорту скульптурна фігура виглядає не включеною (інклюзивною), а виключеною зі звичного людського (зрячого) оточення, слабкою, вразливою, такою, що вражає та відштовхує (через диспропорційність, відсутність статевих органів та «брайлівську коросту»**). Отже, «незрячу людину» подано як відокремлену від більшості, самотню, негарну, спотворену, таку, що не може створити сім’ю і розмножуватися, неплідну. 

Одна з перших суперечностей ідеї статуї, яку неможливо не помітити, є те, що вона, за задумом ініціаторів її створення, має нагадувати про проблеми адаптації в суспільстві незрячих та слабозорих людей. Практично ж замість того, щоб бути встановленою на широкому, відкритому та доступному просторі, з продуманою системою навігації (тактильних смуг), яка б мала універсальний характер на принципах універсального дизайну і була б доступною для усіх людей, статуя стоїть в дивному, не пристосованому і не впорядкованому для неї як належить місці, захаращеному кіосками, стовпчиками, опорами, урною, в оточенні натовпу людей, який рухається від метро і до метро, а також до зупинки транспорту. 

Замість планування та організації навколо арт-об’єкту впорядкованого, зручного та комфортного простору для пересування як зрячих, включаючи усі групи маломобільних осіб, так і осіб з порушеннями зору, для яких тут у два-три ряди прокладено тактильну плитку, статуя займає собою додаткове місце і може травмувати людей як низьким постаментом, так і своїм основним об’ємом, співмірним з фігурою людини, виконаним з темного матеріалу, не огородженим і не виділеним контрастно. Отже, замість звільнення простору у місці руху потоків людей, скульптура «Статуя незрячої людини» займає собою простір і заважає цьому рухові.

Друга кричуща невідповідність полягає у тому, що самі працівники та члени УТОСу досі вживають вирази «люди з вадами зору», «люди з особливими потребами», які в Україні уже законодавчо скасовані відповідно до Міжнародної конвенції про права людей з інвалідністю, ратифікованої Україною. Власним застарілим слововживанням ініціатори проекту поставили журналістів у становище, коли фахівцям довелося переписувати й корегувати вихідну інформацію з прес-анонсу (прес-релізу). В той час, як активісти серед осіб з порушеннями зору вимагають мови рівності й недискримінації, звернення до себе як до «людини з інвалідністю», «людини з порушеннями зору», як супровідні тексти ініціаторів проекту, так і журналістські репортажі рясніють виразами «люди з вадами зору», «люди з обмеженими можливостями» та подібними до них. Причому одночасно ми зауважуємо відкриття статуї саме безособової і неособистісної «людської людини», яка відверто лякає непідготовленого глядача, бо її єдина стала ознака – сліпота. 

Після ознайомлення зі «статуєю незрячої людини» та особливостями її розташування та встановлення безпосередньо на місцевості, стало цікаво розкрити та відновити соціокультурні контексти та підтексти її появи, розібратися з наочною зміною термінології у ЗМІ – від «статуї» чи «скульптури» послідовно до «пам’ятника» або навіть «монумента»  незрячій людині / незрячому громадянину, з’ясувати, чи було випадковим пошкодження новотвору і чому його встановлено саме там. 

Мені вдалося це зробити через вивчення публікацій в ЗМІ, відеорепортажів телекомпаній, сторінок Київської міської організації УТОСу та його особистої сторінки її очільника Михайла Новосецького у Фейсбуці за грудень 2019 – січень 2020 років, а також окремих публікацій та репортажів за 2018-2019 роки. Хочеться особливо відзначити фаховість журналістів великих ЗМІ та телеканалів, які, в цілому, вже навчені використовувати мову недискримінації і з яких майже ніхто не поширив відомостей прес-анонсу (прес-релізу) про нібито «перший» чи «єдиний» в СНД «пам’ятник незрячій людині», щойно встановлений у Києві. 

У мене виникли питання: 

1. Чим є фігура оголеної незрячої людини: «статуєю», «скульптурою» чи «пам’ятником»?
2. Як подія відбилася в очах журналістів і як саме фаховість журналіста (медіа-редактора) впливає на суспільне сприйняття того чи іншого медійного приводу? 
3. Хто автор концепції та ідеї статуї, чого ім’я скульптора не згадане в жодній з текстових публікацій на шпальтах газет, на сайтах і в соцмережах?
4. З якого матеріалу виготовлено статую, яким був задум скульптора і до кого власне звернене його художнє мовлення – до зрячих чи до незрячих людей?
5. Чи є в Україні та в СНД інші пам’ятники незрячій людині (або окремим незрячим – видатним особистостям)?
6. Чи варто знеособлювати й вирізняти людей, особливо тих, хто й без цього має статус «іншого, не такого, як усі»?
7. «Казус тифлосмуг»: кому вони потрібні – самостійним активним незрячим чи залежним від оточення людям з порушеннями зору, які не виходять з дому? 
8. Отже, чому і навіщо статую встановлено саме там? Яка справжня мета та передумови її появи? 

Перший анонс про майбутнє встановлення статуї розмістив 6 грудня 2019 року заступник голови УТОСу, голова Київської міської організації УТОСу Михайло Новосецький на власній сторінці у Фейсбуці. Саме звідси стало відомо про подію 16 грудня. Інформація про неї хвилею пройшла також 16-21 грудня 2019 року у кількох десятках газет, агенцій та сайтів, переважно київських, та була поширена у соцмережах. 

Саме від Михайла Новосецького я дізналася, що над «дуже дороговартісним» проектом півроку працювало багато людей з ініціативи Київської міської організації УТОСу. Статую було виготовлено і встановлено на спонсорські та меценатські кошти, а слоганом статуї стало «Дивись Серцем». Зауважу, що це настільки старий затертий штамп, що складно уявити, наскільки він набрид усім, хто працює з людьми з інвалідністю, і насамперед, самим незрячим.

Уже в першому повідомленні для преси було помітно плутанину понять-визначень: «статуя» / «скульптура». У перших повідомленнях журналісток та журналістів – учасників відкриття йдеться справді про «арт-об’єкт», «статую» або «скульптуру», і одночасно – про «пам’ятник». Але коли з’явилися гарно відредаговані матеріали «ТСН» та урядової газети «Голос України», які є крупними гравцями медіа-сектору, слідом за ними й інші автори новинних сюжетів почали розповідати про відкриття «пам’ятника незрячій людині». А коли за три тижні статую пошкодили підлітки, більшість новин повідомляли вже саме про пошкодження «пам’ятника». Журналіст ТСН, бажаючи надати події більшої суспільної ваги, не дотримався мови рівності і недискримінації, назвавши репортаж «Особливий пам’ятник». На жаль, саме цей сюжет дуже сильно вплинув на інші матеріали у ЗМІ, підготовлені пізніше, і на загальний відгук у пресі на пошкодження статуї. 

Треба зауважити, що вулична скульптура – це справді арт-об’єкт або скульптурний стріт-арт, особливо з урахуванням того, де і як її встановлено. Пам’ятник виготовляють зазвичай з тривких матеріалів (метал, камінь), його встановлення передбачає процедуру погоджень в усіх містобудівних та архітектурних установах та обов’язково фахове архітектурне планування та організацію доступного та безпечного простору відповідно до будівельних норм. 

У дійсності ми бачимо стріт-арт, арт-об’єкт – предмет сучасного скульптурного мистецтва, яких багато як виникає, так і щезає на вулицях Києва, встановлений за ініціативою громадської організації – Київського осередку Українського товариства сліпих. Такі об’єкти зазвичай не є тривкими і не передбачають отримання дозволів та погоджень від державних містобудівельних організацій. Можна згадати інші скульптурні композиції, наприклад, блакитну руку або колючий шар як символ свободи, які з’являлися і зникали за останні роки на бульварі Тараса Шевченка. 

Прикметно, що у жодному матеріалі у ЗМІ та на сайтах, а також у прес-релізі (прес-анонсі) не було згадано імені скульптора та скульптурної майстерні, яка виготовила аналізований арт-об’єкт. Лише за трьома відеозаписами зі сторінки Михайла Новосецького та трьома відеорепортажами з відкриття статуї (ТСН, ТРК «КИЇВ» СТН та «1+1») вдалося дізнатися про автора твору і послухати його пояснення. Це 30-річний скульптор Богдан Казаченко, випускник Одеського художнього училища та Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, очільник студії мистецтва «Арт-Казаченко», яка займається скульптурою (садово-парковою, фонтанами, монументальними скульптурами, скульптурами-шаржами, бюстами та портретами, надгробками, надгробними пам’ятниками та комплексами, скульптурною анімалістикою), живописом (муралами та мозаїкою), виготовленням об’ємної реклами, арт-об’єктами, декором фотозон тощо. 

Скульптор розповів, що матеріалом фігури є стеклопластик із напиленням металу. Тому усі ЗМІ, а серед них і ТСН, які написали про статую як про «металеву», помилилися. Так само імітацію «брайлівських» крапок не «вибито» в металі, а відлито з пластику. Саме тому тонку і не закріплену пластикову тростину було так само легко зламати, як і швидко замінити. 

Як власний витвір скульптуру «Статуя незрячої людини» показано на сайті студії «Арт-Казаченко»: «Скульптура «Статуя незрячего человека» должна привлечь внимание городских властей и общественности, всего гуманного общества к людям, не имеющим возможность видеть… Арт-объект из современного прочного материала, а именно стеклопластика с напылением металла, высотой чуть больше 2-х метров представляет собой статую человека. Образ собирательный, без гендерной принадлежности и возраста. Он не видит глазами, они закрыты. Он познает мир сердцем. Об этом свидетельствует и соответствующая надпись, нанесенная на грудь скульптуры*** шрифтом Брайля****. «Непросто было сделать скульптуру для незрячих людей, ведь они ее не смогут увидеть, – говорит Богдан Казаченко, – но этот объект не столько для них, сколько для тех, кто не имеет таких ограничений. Статуя должна всем нам напоминать о проблеме адаптации невидящих людей в обществе, о сложностях, с которыми они сталкиваются, пытаясь вести полноценную жизнь».

Ще одну суперечливість статуї закладено у її концепції: «Непросто было сделать скульптуру для незрячих людей, ведь они ее не смогут увидеть, – говорит Богдан Казаченко, – но этот объект не столько для них, сколько для тех, кто не имеет таких ограничений. Статуя должна всем нам напоминать о проблеме адаптации невидящих людей в обществе, о сложностях, с которыми они сталкиваются, пытаясь вести полноценную жизнь». 

В репортажі Анастасії Левкович, Newsone, скульптор розповів про «дві концепції»: “Очень сложно было сделать скульптуру для незрячих людей (виділення моє, – Ю.П.), потому что они ее просто не смогут увидеть. И нам нужно было тоже этот момент учесть. Но, эта работа больше даже не для незрячих, хотя она максимально их касается и посвящена, да, этой проблеме, а для людей, которые видят (виділення моє, – Ю.П.). Потому что, была идея в том, что люди, которые проходят возле этой работы, они остановились и задумались. А что это? А что на ней за точечки, на этой работе? Потому что многие даже не знают, что такое шрифт Брайля».

Якщо її звернено переважно до зрячих, то зрячим людям не потрібна спотворена імітація Брайля, яку можна оглядати на дотик, вони часто не знають і про власне справжній Брайль, і не будуть сприймати вуличний об’єкт руками. Та й навряд чи гола принижена людина може вести «повноцінне життя». Образ незрячої, але самостійної, впевненої, зі смаком одягненої, схожої на усіх інших людини набагато більше поміг би у комунікації та приверненні уваги один до одного. 

Аналіз виступів Михайла Новосецького та Богдана Казаченка на відкритті арт-обєкта дав змогу зробити декілька цікавих висновків. На мій погляд, на замовлення Київської міської організації УТОСу скульптор втілював не так мистецьку, як програмну (яка має наперед визначену ідею) роботу. І оскільки цих ідей було як мінімум дві, відбулося їх взаємознищення у власне скульптурі. 

Говорить Богдан Казаченко: 

Очень большая ответственность, потому что мы работали над этой работой для… Социальная такая, да, работа, которая должна привлечь внимание общественности, людей. Еще как бы раз напомнить о том, что город Киев – большой город. В нем проживают разные люди. У каждого есть свои какие-то проблемы, особенно у людей, которые незрячие. И массовая застройка, хаотичные постройки киосков, парковка машин, вы не даете людям возможность с ограниченными возможностями зрения нормально передвигаться по городу, да. И пользоваться всеми благами, которые дает нам город Киев. Поэтому этой работой на нас была возложена такая ответственность, чтобы сделать ее максимально интересную, да, современную. Не просто сделать там человека с, так скажем, с понятными атрибутами, да, там, с палочкой, очки. А сделать эту работу в каком-то современном исполнении. И вот на данный момент мы сделали не конкретно какого-то слепого человека, да. Мы сделали образ, образ незрячего человека. То есть это, можно сказать, что это не женщина, не мальчик, не мужчина, это как ангел. У него нету какого-то конкретного… принадлежности. То есть образ незрячего человека в современном мире. И для того, чтобы эту работу сделать интересной, мы ее сделали больше даже не для незрячих людей, а для зрячих. Чтобы они каждый раз, когда шли мимо, думали, подошли, почитали, подумали, что здесь написано? Это известный всем шрифт Брайля, который на этой скульптуре дублируется. В ряд написано «Дивись серцем». И есть также перевод на табличке, на самой скульптуре, чтобы человек сначала прочитал, а потом понял, что здесь написано. То есть эта работа больше для зрячих людей. А незрячие люди методом тактильных ощущений могут подойти, потрогать скульптуру и прочесть, что здесь написано. Поэтому мы очень рады за такую возможность, что нам вот доверили эту работу. И мы сделали все возможное для того, чтобы она была интересная и установлена сегодня в этом городе. Также хочу сказать спасибо всем меценатам и спонсорам, которые, благодаря которым эта работа стала реальной на этом месте. Спасибо.

Говорить Богдан Казаченко: 

• В ньому втілені дві концепції. Перше, це для зрячих людей, да, є образ людини з тростиною, яка буде наштовхувать на думку, що це пам’ятник, присвячений незрячим людям. А також на ній зображений шрифт Брайля, для того, щоб люди з вадами зору могли відчути і пройтись по скульптури і прочитати, що там написано.

Говорить Михайло Новосецький: 

• В міській інфраструктурі міста Києва дуже багато проблем, бар’єрностей для людей з вадами зору. Особливо для тотально сліпих і майже сліпих людей. Відкриття отакої значить статуї, ну, може дасть можливість людям, чиновникам, владі зрозуміти, що такі, як ми поряд, поряд з нормальними людьми, і що нам потрібна допомога.

Перша ідея – показати «незрячу людину» як особливу, що потребує постійної допомоги, вразливу, незахищену, одиноку, але несамостійну. На це спрямовані заплющені очі, атрибути незрячого – тростина та «брайлівські крапки», оголеність, позбавлення статевих/гендерних ознак. Втім, скульптура сприймається як фігура чоловіка, у якого щось відібрали, а не як універсально людська безстатева або андрогінна. Тим більше далеко їй до традиційних уявлень про ангелів. Це послання для зрячого оточення незрячих у Києві, і воно підкреслює певні наперед задані особливості. 

Статуя має викривлені пропорції, «зламану» у профіль шию людини, не має чітко визначеної точки опори. Опорна вертикаль скульптури мала б проходити через тім’я вниз до п’ятки, у аналізованої скульптури немає такої опори, її зображено у динаміці, у русі, у кроці. Це зайвий раз підкреслює слабкість, вразливість, несформованість цієї незрячої людини. У профіль тіло статуї занадто тонке. На мій погляд, скульптор не впорався із завданням показати якусь «особливо вразливу» але «універсальну» незрячу людину засобами скульптури. Тому він залучив певну особливу вербальність – імітацію Брайля, бо це словесна (писемна) вказівка на саме незрячу людину. Для підкріплення розуміння ідейного задуму додано ще й звичайну табличку справа від скульптури на постаменті, де все ще раз підписано у двох формах. Але вона розташована незручно як для зрячих, так і для незрячих, як уже згадувалося.

Друга ідея – ідея про те, що кожна людина з інвалідністю це насамперед просто людина, така сама, як і люди без інвалідності. Саме такого підходу вимагають самі незрячі активісти відповідно до української та міжнародної законодавчої бази та сучасного розуміння прав людини. Але зобразити безлику універсальну людину не вдалося, бо вже перелічені вище особливості, притаманні незрячим з погляду зрячого скульптора, і його уявлення про «доступність» скульптури на дотик «вбили» ідею загальнолюдської універсальності. 

Скульптура одночасно «для» незрячих і «для» зрячих «про» незрячих стала чужорідною і там, і там. 

Скульптор мимоволі, можливо, не хочучи, втілив у скульптурі уявлення зрячого загалу про незрячих як про щось безлике, що відрізняється, відрізняється зовнішніми атрибутами – Брайлем і тростиною. Саме ними й наділено скульптуру. Але кожна незряча людина, особливо успішна, а таких багато – це особистість. Особистість ініціатори проекту воліли не помітити і втілювати не стали, узагальнивши людину до людини. (Хоча, можливо, для скульптури й позував хтось із реальних незрячих). І внаслідок хибної художньої концепції статуя сприймається потворною і відштовхує усіх – як зрячих, так і незрячих, які дошкульно висміюють її за тифлокоментарями або доступними їм описами.

Зрячі не завжди сприймають незрячих як проблему чи як безпорадних людей, а незрячі активісти вимагають поваги і дотримання громадянських прав, вони не бажають нівеляції власних особистостей через набридлі атрибути сліпоти. Принаймні жоден голий незрячий мені не траплявся ніколи в житті. Натомість незрячі громадяни, які є успішними, розвиненими як фізично, так і духовно людьми, потребують мінімальної сторонньої допомоги, мають почуття власної гідності і самоповаги. Це абсолютно інший психотип, сформований в останні десятиліття, який не співвідноситься з образом «нещасного» сліпого жебрака, якому суспільство обов’язково щось винне впродовж усього його життя.

Голоси Фейсбуку: 

• Цікаво скільки коштує така статуя? Краще було б ці кошти витратити на навчання орієнтуванню незрячих у просторі.
• Dość kontrowersyjna inicjatywa. W każdym razie można mieć nadzieję, że pomnik zwróci czyjąś uwagę na współobecność społeczną osób z dysfunkcją wzroku. Albo uwidoczni ich rzadkie uczestnictwo w słabo dostępnej ukraińskiej przestrzeni publicznej. (…)
• І дійсно: “Замість тисячі слів…”. Традиційно щось (навіть в чудовій справі чи намірі) за результатом має бути не так…
• Таке і ставлення до незрячих потім, як до гуманоїдів, бо хтось їх так презентує… Голий, босий, лисий, ще й обтиканий крапками… От що реально має змінитися у суспільстві після встановлення цього дива, хтось відповідав собі на це запитання?…
• Ага. Рядом установить статую глухого, еще рядом статую безногого и так далее. Супер. Вот это композиция будет.
• Не статуї потрібно встановлювати, а незрячим виходити з власних осель і йти в люди (на масові заходи) коли їх щодня будуть бачити вживу, багато… (а не поодинокі випадки), реакція впевнена буде належною. Статуї – це марне витрачання коштів!

Якщо ж статую звернено до незрячих, то їм і поготів не потрібні ці «пупиришки» або «висипи» по всьому тілу, бо для них Брайль – це писемність, алфавіт, просто літери, які мають сприйматися відповідним чином – як знаки для письма та читання, а не елемент декору на тілі. Спотворення брайлівської шестикрапки викликає різко негативні емоції у людей, які знають її справжню і як саме читати такий текст. 

Цікаво, що в анонсі та повідомленнях про відкриття статуї на сторінках Михайла Новосецького та Київської організації УТОС, а також у вже згаданих репортажах ТСН та Newsone ішлося про те, що це перший такий пам’ятник на теренах усього СНД чи колишнього Радянського Союзу. Саме такий, тобто голий, лисий і максимально узагальнений образ незрячого – безумовно, перший. І єдиний вкритий імітацією Брайля по всьому оголеному тілу. Якщо ж взяти на себе працю трохи погуглити, то виявиться, що навіть у Києві вже є «пам’ятник сліпому» – це Паніковський із уславленого «Золотого теляти» Ільфа та Петрова під час жебракування в образі сліпця, встановлений на вул. Прорізній. Саме до нього зацікавлених спрямовує Гугл за запитом «пам’ятник сліпому». 

Крім того, є пам’ятник сліпому у Санкт-Петербурзі, є незряча дівчинка з першою в Росії книгою, надрукованою рельєфним шрифтом-унціалом біля підніжжя пам’ятника К.К. Гроту, є пам’ятник незрячому письменнику та есперантисту Василеві Єрошенку у його рідній Обухівці Староскольского району Бєлгородської області, є декілька пам’ятників сліпим музикантам. З 2013 року існує пам’ятник незрячій людині біля місцевого осередку ВОС у м. Шахти Ростовської області. Це символічне зображення тростини та чорних окулярів на постаменті, який виконує функцію вказівника. Крім того, є в буквальному сенсі «пам’ятник незрячій людині», встановлений ще 2008 року десь під В’яткою, який претендує на те, щоб уславити незрячих не лише Росії, а й світу, і містить напис англійською мовою. Є навіть рельєфно-графічні видання для незрячих, у яких зібрано зразки таких пам’ятників на території Європи та Російської Федерації*****. Є також пам’ятники незрячим у Білорусі, у Мінську є пам’ятник сліпому музикантові. Мені відомо про пам’ятники незрячим народним співцям у країнах Середньої Азії. Прикметно, що журналісти здебільшого перевірили цю інформацію, і у репортажах (крім найперших) та у новинах йдеться все ж про «перший такий пам’ятник В УКРАЇНІ». 

Якщо казати про Україну, то у нашій державі є пам’ятники незрячим кобзарям, зокрема, Остапу Вересаю у Сокиринцях, памятник незрячому поетові, лауреатові Шевченківської премії Володимирові Забаштанському у Браїлові на Вінниччині, пам’ятник сліпому вчителеві у маєтку Прелесне під Слов’янськом. У Харкові є пам’ятник окулісту Л.П. Гіршману та незрячій дівчинці, крім того, у харківському  кафе Bernar&Clea є скульптура незрячої дівчини Клер де Жюстен та її собаки-поводиря Бернара, яка є візитівкою цього закладу. І це лише дещиця з присвяченої незрячим скульптурно-монументальної спадщини, що існує в Україні та СНД. 

Судячи з реакції соцмереж і нечисленних, але дошкульних обговорень, незрячі не хочуть дискримінації за сліпотою, не бажають бути представленими як «інопланетяни» у крапочку, не хочуть ставати безособовими, безстатевими і позагендерними істотами. І вони мають рацію, бо лише особистість та її глибина, фаховість, освіченість, самостійність роблять людину людиною, цікавою іншій людині. Наявність чи відсутність зору може нас роз’єднувати, робити несхожими, але риси та досягнення особистості роблять кожного неповторною та унікальною людиною. Здається, що поняття «незряча людина», «людина з особливими потребами», «людина з вадами зору» та «незрячий громадянин» – це декілька цілком різних людей із відчутно, якщо не діаметрально протилежними життєвими позиціями та принципами. «Незрячий громадянин» не може бути несамостійним, залежним, безособовим та позагендерним. 

Голоси Фейсбуку: 

• На родючій українській землі ніколи не зникнуть йолопи…
•  У мене тільки два запитання! На якій частині тіла напис? Треба писати на лобі! Адже у людей завжди усе написано на лобі! А друге, що мене цікавить, це те, хто був прообразом цього пам’ятника? Я сподіваюсь, що цей витвір мистецтва створений за образом і подобою автора ідеї!
• Доречно було б розмістити напис на тій частині тіла, якою думали автори ідеї. І це – не голова!
• Краще незрячій людині зробили життя достойніше… З автором солідарний: ідіотизм прогресує)))
• Тут у мене з’явилася ідея придумати альтернативну назву цього шедевру.
  Перший варіант “Віспяний сновида” (людина з заплющеними очима, босоніж, з величезними цятками від плечей до стегон).
• Нехай кожен знає, що не можна оставлять без уваги людину з порушенням зору. Будьте всі здорові.
• Это незрячим не поможет, это просто понты. Лучше бы потратили эти деньги для улучшения дорог, для незрячих сделали озвученный транспорт и светофоры.

Крім того, у прес-анонсі та інформації для ЗМІ від ініціаторів проекту неодноразово йшлося про «проблеми», «перешкоди», які мають незрячі кияни, про те, що без сторонньої допомоги вони майже не виходять з дому. Але й тут закладено великі суперечності. Правильно навчений орієнтуванню та мобільності у просторі незрячий може пересуватися самостійно будь-де, навіть у малознайомій чи незнайомій місцевості. Тактильна плитка, тактильні смуги, які прокладено поруч із статуєю й імітовано на її постаменті, слугують саме для полегшення самостійного пересування у просторі незрячих людей з орієнтувальною тростиною. Тобто ті з незрячих, хто використовує тактильну плитку, тактильні смуги, можуть обійтися без супроводу, бо вони самостійні і користуються засобами доступності. Ті ж з незрячих, які не виходять з дому самостійно і не пересуваються без проводжатого (поводиря, супроводу) потребують тифлосмуг і комплексу дорожніх робіт з системного упорядкування простору хіба що у віддаленій перспективі. І їм треба допомогти повірити у власні сили й можливості, а не розповідати зі шпальт газет і відео телекомпаній, які вони нещасні й ні на що не спроможні. 

Отже – або незряча людина самостійно з тростиною пересувається з допомогою рельєфної розмітки, або вона цілком безпомічна і залежить від присутності зрячих людей. Прикметно, що в одному з інтерв’ю 2016 року і сам Михайло Новосецький зауважував, що він не потребує постійного стороннього догляду, є працездатним і може самостійно працювати. 

Голоси Фейсбуку: 

• От мене теж цікавить, скільки це коштує і скільки книг для незрячих можна було б видати за ці гроші!???
• Так, щодо того який Брайль – мама нещодавно з подивом для себе провела опитування, чи хтось з друзів знає про його існування. От ніхто…
• А що тут коментувати? Кому взагалі в голову прийшло зробити те, що зробили і в тому вигляді, в якому це зроблено? Зрозуміло, що про створення такого… (навіть не знаю, як це назвати) можна було б порадитися з самими незрячими і їхніми організаціями (…). Тому вкотре виставили українських незрячих на посміховисько.
• Хто буде рахуватися і поважати тих, хто сам себе не поважає? І неважливо, чи в силу відсутності рівня освіти, чи здатності думати й аналізувати, кожен громадянин характеризує себе своїми словами і діями. Прикро, що смаку та фаховості бракує одній людині чи організації, а оцінку суспільство дає всім, і не лише незрячим, а й іншим людям з інвалідністю.
• А чому він голий? 
• А чому не в центрі? На Хрещатику?
• Ті, хто не знає про сліпих нічого, подумають, що то хворий якимось псоріазом, коростою чи ще якою шкірною хворобою 🙂 А те, що сліпі босі і голі, то є правда!

Ну й останнє. Чому статую незрячої людини поставлено саме зараз і саме на зупинці транспорту біля метро «Дарниця», а не десь у сквері у центрі міста? У цьому ж районі розташоване УВП № 4 УТОС, тобто учбово-виробниче підприємство № 4 Українського товариства сліпих, на якому працює багато людей з порушеннями зору. Саме звідси вони щоденно їдуть на роботу 45-м автобусом на вул. Фанерну, 4. УТОС уже понад 10 років намагається впорядкувати власну інфраструктуру і «зробити її доступною», прибравши МАФи із цієї зупинки, але з різних причин досі це йому не вдалося, незважаючи як на численні судові процеси, так і на підтримку ЗМІ. Один МАФ за ці роки вдалося прибрати, один, у який впирається тактильна плитка, тактильні смуги – не вдається, і ще два кіоски, до яких ведуть тактильнi плиткi, тактильні смуги, виникли там в останні роки. Тактильнoї плиткi, тактильнії смуги було покладено ще 2018 року в межах комплексної цільової програми «Київ без бар’єрів», що розрахована на період 2018-2021 років. Саме за цією програмою було запропоновано встановлення тактильних елементів у мощенні тротуарних доріжок біля зупинок громадського транспорту та організацій соціального захисту але й цей елемент доступності не допоміг розв’язати проблеми МАФів. 27 лютого 2020 року М.М. Новосецький повідомив на власній сторінці у Фейсбуці про здійснений демонтаж одного з кіосків (того, у який впиралася тифлосмуга за спиною статуї незрячої людини).

Очевидно, що встановлення «статуї незрячої людини» попередньо планували на жовтень, коли відзначають День білої тростини, або на листопад з Міжнародним днем сліпих. Але не встигли. Тим часом Міністерство соціального забезпечення України оголосило про реформу фінансування громадських організацій людей з інвалідністю – тепер вони мають отримувати кошти на конкурсній основі. Стара система УТОСу, яка цілком залежна від державного фінансування, до таких змін не готова і розгляду на конкурсній основі не витримає. 29 січня 2020 року відбувся навіть мітинг незрячих людей проти цих нововведень. 

Тому, на мій погляд, справжніх причин встановлення малої скульптурної форми – «статуї незрячої людини» на зупинці автобусу № 45 у грудні 2019 року три: 

Перша – зайняти місце, на якому може виникнути черговий МАФ, іншим архітектурним об’єктом (МАФом, але «культурного призначення»), і, можливо, звільнити таким чином простір на зупинці. Друга – не втратити звичну багатолітню увагу держави до проблем незрячих людей, щоб уникнути нового конкурсного розподілу коштів. А задля цього якнайбільше підкреслювати несамостійність, залежність, нещасне життя людей з проблемами зору, бити на жалість і звертати увагу передусім на їхні відмінності від інших, «звичайних», людей. Саме про це казав на відкритті статуї М.М. Новосецький, вимагаючи від України встановлення, на відміну від міжнародних пам’ятних дат, окремого дня «людей з вадами зору», як це було зроблене у Британії та США. Саме на це й спрямовано зоровий образ статуї з її викривленими пропорціями тіла, ні чоловічого, ні жіночого, ні дитячого, схожого на погано розвинене підліткове. І третя причина – необхідність розголосу для привернення відповідних відділів та служб КМДА до проблем МАФів на цій зупинці, в тому числі, під час розгляду позовів у судах.

Однак ініціатори проекту втратили осінні дати, пов’язані із незрячими, як інформаційний привід для розголосу, тому намагаються провести ідею про призначення ще якогось окремо українського «дня людей з вадами зору», і навіть переведення скульптури «Статуя незрячої людини» у статус нібито «пам’ятника», здійснене деякими ЗМІ, не допомогло привернути широку увагу киян до її / його встановлення.

Поява цього арт-об’єкту не призвела до спілкування й прийняття, а збільшила рівень нерозуміння і образ між зрячими й незрячими людьми. Замість порозуміння і уваги дуже швидко після її появи прозвучали різкі й відверті звинувачення у нелюдськості, вандалізмі, мародерстві, грабунку, неадекватності зрячих людей. 

Виходячи з того, що за появою скульптури стоїть багатолітній конфлікт УТОСу та власників МАФів на Дарниці, на жаль, можна припустити, що спроби знищити чи пошкодити статую будуть повторюватися й надалі. 

Голоси Фейсбуку: 

• Есть информация с некоторых источников, что памятник незрячему человеку покалечили вандалы… мда… жесть.
• Куди дивляться наші правоохоронні органи? Знайти ціх нелюдей та покарати так, щоб інші боялися.
• Разве вашими усилиями поставлен этот памятник?! Или вы снова на шару себе чужие заслуги на грудь развешиваете?! Позорники, Мародеры вы, грабящие незрячих инвалидов!!! 
• Вам ніколи не здавалося, що частина суспільства, яка живе серед нас, зовсім неадекватна? Ну, як можна було навіть подумати про те, щоб намагатися зруйнувати пам’ятник? Ще такий!
• Если бы памятник мог дать сдачи, то такие бабуины проявляли бы к нему больше уважения.  

Текст: Юлія Патлань, провідний науковий співробітник відділу архівів НЦНК «Музей Івана Гончара».

Примiтки:

* Висота випуклої крапки становить 0,5 мм, що достатньо для розрізнення крапок на дотик. Діаметр крапок – 1,2 мм. Відстань між крапками – 2,5 мм, відстань між символами – 2,3 мм по горизонталі і 3,8 мм по вертикалі.

** За висловом М. Дубова. 

*** Не лише на груди, а на все тіло до колін що спереду, що ззаду фігури. – Ю.П.

**** Це не шрифт Брайля, а його імітація, бо порушені пропорції крапок і руками його читати неможливо. – Ю.П.

***** Необычные памятники [Тактильное издание]: тактильное пособие : 6+ / сост. В. Н. Ермоленко ; формат. по Брайлю Г. П. Шушкова, худ. Е. В. Жукова, С. В. Баршай. – Красноярск : КСБ, 2018. – [18] с., [5] л. цв. ил. : картон, самотверд. пластик ; 26х31 см. – Текст парал. уш., ртш.