«Разом» – це цикл статей Kyiv Daily про людей міста. Вони не підписували один з одним трудових погоджень, їх мало цікавить корпоративна етика і комерційна вигода, героїв цієї рубрики об’єднує справа, найважливіша для них. Справа, яку їм важко назвати роботою (в звичайному сенсі цього слова), але працюють вони спільно. Разом. Герої цієї історії — Ярина Дронь, Сергій Постольніков та Андрій Левченко. Разом вони представляють гурт US Orchestra, який спеціалізується на традиційній музиці. 

Якщо традиційна музика у вас асоціюється перш за все з «ой у лузі червона калина», то значить ви не знаєте про традиційну музику майже нічого. Що таке псевдофольклор та кітч ми вже згадували  тут.

А тепер пропонуємо вам познайомитись не просто з музикантами, а любителями і дослідниками традиційного співу, які намагаються показати людям, що українська музика набагато складніша і цікавіша, ніж здається на перший погляд.

Це розмова про українські скрипки, експедиції, виступи закордоном і чому коти не люблять бубни, а налаштуватись вам допоможе перший альбом наших гостей:

Давайте для початку представимось.

Андрій: Мене звати Андрій, і мені подобається музика, особливо традиційна музика. Я цікавився різними музичними жанрами, але грав у школі рок-н-ролл і дуже тяжкі форми металу. У пошуках нової музики випадково натрапив на історію української народної музики. Я подумав, що треба послухати, що б бути освіченим. А то якщо ти не знаєш — який ти освічений. Так мене затянуло. Згодом я поплив в одну експедицію на байдарці, на Чернігівщину, де купив бубон за стипендію, ще тоді вчився в університеті, і з того часу цим займаюсь і не думаю це лишать. Взагалі за фахом перша освіта у мене технічна — транспорті технології та логістика, а друга — магістратура, історія, юдаїка. А зараз я ходжу в бібліотеки, газетні фонди і шукаю якісь зачіпки про традиційних музикантів. Хоча прийнято це все шукати по селах, але слідів там все менше.

Ярина: Мене звати Ярина, фольклором я зацікавилась, коли вступила у Київський університет ім. Шевченка на фольклористику. Саме традиційною музикою я зацікавилась наприкінці навчання, коли познайомилась з Сергієм, а згодом і з Андрієм. Раніше спрямування було більше філологічне — фольклор, казки. Але я закінчила музичну школі по скрипці, то у мене вже була якась база і треба було тільки вникнути в інших жанр. Отакий мій шлях до цієї музики.

Андрій: А я не вчився у музичній школі.

Сергій: І я не вчився. Я Сергій Постольніков, і я з 98 року займаюсь вивченням і зібранням фольклору по селах. Тоді я вперше спробував співати і музикувати. Так і пішов процес цього збирання. Тоді мало хто цікавився цим, були магікани-виконавці, які вже доживали своє та не мали активної практики. У мене не було особливих музичних знань, грав на бас-гітарі то в одному гурті, то в другому, але це все було так. А експедиції у села центральної України — я просто відчував, що це треба було робити. У фольклор я пішов через мої однокласників, з якими я починав процес пізнання фольклору, а також завдяки подружжю Олександра та Наталі Терещенків, які в Кропивницькому, звідки я сам, започаткували гурт «Гілка», а потім «Дике поле» та співали музику центральної України.

Андрій: А я взагалі з Борисполя.

Ярина: А я з Тернопільської області.

Андрій: Це цікаво, що саме урбаністичний простір звів нас в одне місце і тут ми зустрілися.

А як ви зустріли один одного?

Андрій: Ми полюбили один одного з першого погляду.

Сергій: Я дійсно полюбив Андрюшу з першого погляду — такого безвусого і патлатого.

Андрій: Насправді, люди, які займаються традиційною музикою більш менш одне одного знають і ненавидять. Абсолютна правда, хоча здавалося б, у такій маленькій спільності всі мали б один одного підтримувати.

Ярина: Ми всі грали у різних гуртах і були знайомі, але згодом спробували пограти разом, бо мали музикантську симпатію один до одного. Андрій класно грає на бубні, а завжди хочеться мати гарного бубоніста.

Сергій: Але ми його попросили грати на басу, він його ненавидить, насправді, той бас, але грає!

Андрій: Ми оце збираємось, говоримо про цю музику, граємо її і більше нічого не треба.

Сергій: А слухачі у нас — сусіди зверху, сусіди знизу і сусіди зліва.

Андрій: І ще наша одна фанатка — кішка Катапульта, вона розбирається у всіх музичних регіональних особливостях, навіть пробувала грати лапками на цимбалах.

Ярина: Але бубна вона боїться, як тільки Андрій його бере — тікає. Напевно тому що раніше бубни інколи робили з котів.

Як для традиційного гурту у вас доволі нетрадиційна назва — US Orchestra, звідки вона?

Ярина: Це було зроблено навмисне.

Андрій: Так, бо для більшості людей традиційне та народне — це щось таке неясне, як хор «Верьовки», що я особисто не сприймаю як народне. Недо-сценічне, «з села вийшло, в город не прийшло». А про трушне народне ніхто не знає. Навіть зараз з’являються гурти, які грають традиційну музику, але часто вони себе називають «Червона Калина», «Берегиня» і тому подібне. Для мене це трохи дивно і може якось не сучасно. У нас було дуже багато варіантів для назви, але згодом, коли ми почали грати музику українських мігрантів, які поїхали в Америку і там у 20х роках Columbia Records видала їх записи, їх загально називали «Українська сільська оркестра». Ми подумали, що це непогано звучить, немає народницького вантажу і скорочена назва гарна, і зачепка до традиційного є.

А взагалі у нас довго не було назви, бо ми грали просто для себе. А потім, коли вперше запросили грати у Німеччину, довелося вигадати назву.

Ви багато виступали закордоном?

Сергій: У Польщі, Німеччині, Греції.

Андрій: Словаччині.

Сергій: Нас запрошували на фестивалі. Наприклад у Німеччину нас кликали на Danube Fest, присвячений народної музиці різних народів. Оскільки Україна має нульовий кілометр Дунаю, то вона мала бути там присутня. Організатори звикли до великих компаній по 8 осіб, а нас всього троє. І це насправді важливо, бо значно полегшує мобільність.

Андрій: Це реально великий плюс, бо навіть на репетиції збиратись легше.

Як відбуваються ваші концерти у Києві?

Андрій: Ми насправді небагато граємо у Києві. Ми ще навіть не робили презентації нашого альбому. Найкращий для нас концерт — коли немає сцени, де люди просто дивляться на тебе. Вони мають піддатися стихії. Ми насправді граємо танці і якщо люди нас просто дивляться – це не мотивує грати краще. Атмосфера має бути добра і розслаблена.

Як люди зазвичай реагують на те, що ви граєте традиційну українську музику?

Сергій: Одного разу у Німеччині, у Мюнхені, ми мали виступ для української громади. Одного дня відпочивали на озері, грали для себе, і одразу підбіг натовп німців і почав танцювати. Вони не знали звідки ми, але побачили бубон і одразу подумали, що ми ірландці. Бо ірландці мають досить відому музикальну традицію, пов’язану з бубном. А я хотів би, що б було навпаки — бубон і скрипка асоціювалися з Україною.

Андрій: Люди як і тут, так і за кордоном мають досить стереотипне уявлення про українську музику: хори, жінки у вінках, баян і гармошка.

Сергій: Люди навіть не вірять, що на Полтавщині були скрипки. Для них це лише Західна Україна. А там перша скрипка, друга скрипка, ще й бас. Ніяких бабалайок і гармошок, естетика зовсім інша, ніж показували передачі «Сонячні кларнети».

Андрій: Раніше по всій території України грали на скрипках, це був базовий інструмент.

Ярина: Лідер капели. Навколо скрипаля формуються інші музиканти, він веде мелодію.

До речі, ви зазначаєте, що орієнтуєтесь на Західне Поділля, чому саме такий фокус?

Андрій: Фішка у тому, що українська традиційна музика не є такою уніфікованою. У кожному регіоні є своя особлива традиція, репертуар, техніка.

Ярина: Не можна просто сказати, що є «українська традиційна музика», не можна грати все. Це як сказати «я історик, я знаю всю історію». Кожен має свою спеціалізацію. Ми для себе обрали такі цікаві для нас етнографічні зони, але ми виходимо за межі Поділля. Перший наш альбом — це музика мігрантів з Галичини і того ж Поділля. І ще нам Полтавщина нам дуже подобається.

Андрій: Ми насправді не можемо сказати, що ми граємо так само, як і грали раніше, це просто неможливо. Але можливо аналізувати і намагатися дотримуватись рамок. Нам цікаво і приємно зберігати ці межі і важливо показувати особливість та унікальність різних регіональних жанрів.

Ярина: Це така собі музична гігієна — ти не можеш взяти інструменти і грати все підряд — Закарпаття, Полтавщину…

Андрій: Уніфікація як раз властива для тієї радянської культури, коли все отак утюгом зрівнювали. А нам цікаво зрозуміти, що це таке, але для цього недостатньо просто грати, треба відчути це, наприклад, поїздити по селах. Мені особисто подобається Ірландія, там всі знають свою музику, бо її просто приємно грати по пабах.

Більшість свого матеріалу ви берете з експедицій?

Сергій: Так, але не тільки власних, а також з архівних записів. Наприклад, експедиції Інституту мистецтвознавства і фольклористики ім. Рильського, які були записані у 50х роках. Ми орієнтуємось на звукові записи, по нотах ми взагалі намагаємось не грати. Бо ноти знає тільки скрипалька Ярина, а ми з Андрієм трохи балбеси.

Зараз рівень людей набагато слабший, бо людям вже по 90 років. Я знав скрипаля 1907 року народження, і він вже не міг грати, бо пальці були викручені артритом.

Андрій: Але ми досі їздимо на експедиції, бо ще є люди, які можуть багато розказати. Нам здається, що для того, аби зрозуміти цю музику, треба побувати там, де її грали. Відчути контекст. Музикантів може і немає, але є спогади про них.

Ярина: У моєму містечку Монастириська в Тернопільській області живе дочка музиканта. І от вона знайшла касету, де її батько зі своїм сватом записали свою гру в дві скрипки.Там було десь 12 треків — польки, вальси. Інколи буває, що у сімейних архівах є записи, або навіть відео з весіль.

Андрій: Місяць тому ми знайшли скрипаля на Лівобережжі, в Сумській області. Це взагалі дуже дивно, бо було таке враження, що там вже нікого немає, а він ще при пам’яті і знає дуже багато фішок. Раніше грали ледве не у будь-якому селі, а зараз є такі території – суцільні білі плями.

Сергій: Наприклад, Хмельницька область — так і не зрозуміло, що там було.

Ярина: Записів небагато, але напевно проблема у тому, що з тих небагатьох, що є ще багато невідомих, а люди навіть не уявляють їх цінність, бо думають що народне — це щось таке пустеньке. Але ще є, що показати світу.

До речі про записи, ви нещодавно записали свій перший альбом. Який так і називається «Перший». Як ви до цього дійшли?

Сергій: Ну заїхали в Бориспіль, в гараж до Андрія та й награли.

Андрій: Дійшли ми до цього за допомогою алкоголю і жартів. Ми летіли з Греції і сказали собі «Так, нам треба реально видавати альбом, бо це такий Рубікон, який треба перейти». Аби згодом було на що озирнутись і порівняти. Після Нового Року, у перших днях січня ми то все записали. Під час запису ми грали цю музику не поканально, коли кожен інструмент записується окремо, а сіли всі разом зіграли та й записали. По Іншому таку музику не зіграєш.

Ярина: Бо треба бачити один одного, відчувати.

У вас, між іншим, чоботи зображені на обкладинці?

Сергій: Черевики і поряд лежить вакса, тобто паста. Тому що раніше, коли людина збиралася на якийсь захід, навіть на танці, вона все одного себе готувала.

Ярина: Як на Поділлі казали «поцувати чоботи».

Сергій: Нам розповідали такі історії по селах, як музиканти натирали чоботи кремом, аби вони аж блищали.

Ярина: До речі в експедиціях нам про деяких музикантів говорили, що вони були такими чепурними, що навіть домашню роботу в рукавицях робили. Реально, в були дуже такі делікатні, елегантні чоловіки. Але не всі, і про інших могли говорити, що вони такі нечепури, грязні. І до них було вже й таке відношення — як до не дуже гарних музикантів.

Сергій: А взагалі історія в тому, що ми згадали, що відомий скрипаль Павло Гуменюк – король української скрипки – начебто продавав крем для взуття, як і багато інших українських мігрантів. В емоціях, в дорозі з Греції, ми вирішили, що зобразимо на альбомі крем. А згодом, вже після публікації альбому, ми вчиталися і виявилося, що Гуменюк продавав крем від засмаги, а не крем для взуття.

Андрій: Але саме цих музикантів записала Columbia Records, мігрантів з Західної України. Це був перший і зараз найдавніший запис української народної музики. Саме з цих, найдавніших записів, ми почали наш альбом. А сьогодні вночі нам прийшло повідомлення, що цей альбом можна слухати на Google Play, а скоро з’явиться в Apple Music та Spotify.

Сергій: Що нам це дає?

Андрій: Славу. А гроші ми з Яриною навпіл ділимо.

Які у вас плани?

Андрій: У нас зараз такий настрій — грати музику Полтавщини, де дві скрипки і бубон.

Ярина: Інколи нас так перемикає, що хочеться грати тільки один регіон. У нас взагалі все лише побажанню, ми ж такий простий гурт, бо інакше, напевно, не буде — з такою живою музикою.

Сергій: Ну і ще практичний момент: 2 скрипки і бубон значно простіше носити, ніж ще й бас і цимбали.

Андрій: Ще почались якісь нові історії про цих музикантів з’являтись, того така хвиля. Є така історія, про крутий запис братів-скрипалів Чередняків і Романа Дядюри з 50х. Я багато знаходжу у бібліотеках і архівах записів про них у газетах. І це дуже підживлює, бо ми бачимо не тільки музику, а ще й якийсь контекст поза музикою.

Ярина: І вони ще знялись у «Пропалій Грамоті».

Андрій: Та, це такий цікавий фільм, де грають скрипалі брати Чередники.

Сергій: Там не було бубоніста Дядюри, бо можливо він вже помер на той час. Брати теж вже були дуже старими, але грали 4 танці, при чому не попсові, а такі дуже давні.

Андрій: Та, спочатку знайшли записи про них, потім фотокартку, потім перший запис їхньої гри без звуку і врешті решт цей фільм. І це дуже цікаво і надихає.

Сергій: Сама ця маса матеріалу каже, що не грати цю Полтавщину — просто тупо.

Збираєтесь записували це у другий альбом?

Сергій: Так, і він буде носити назву «Другий». Буде у нас такий триптих.

Андрій: Ми навіть вже думали про обкладинку.

Сергій: Але розказувати про це не будемо.

Андрій: Ще хотів сказати, що нам дуже приємно грати цю музику на вулиці, особливо коли підходять люди і питають «Що це таке?» і дивуються.

Iнколи ви влаштовуєте танцювальні вечори у парку Шевченка

Андрій: Так, це організовує проект «Рись». Це спроба зробити цю музикою такою простою. Бо це ж насправді все танцювальна музика. Бо це трохи тупо, коли граєш танцювальну музику, а ніхто не танцює.

Ярина: І це все вільно, хто хоче, той і приходить. Ми от інколи можемо сказати, і не прийти.

Сергій: Але музика все одно має звучати, це основний її посил, навіть коли нас немає.

А для нас важливо, аби ця музика була, зокрема, традиційною, аби люди, які тут в Україні живуть, її знали.

Текст: Дарина Подгорнова

ФОТО:  Олена Карпук, Тарас Ковальчук