«Приходьте, буде банджово, гітарно і гармошечно», — запрошує на фестиваль українського кантрі «День щастя» співак Саша Буль. Захід відбудеться 15-16 травня в Docker pub.
До Києва Буль приїде з Чернівців. Артист виступає у форматі one-man band, або просто людина-оркестр. З Олександром спробували поспілкуватися телефоном.
— На жаль, не вийде, бо я в дикій глушині і тут немає покриття. Є лише оптоволоконний інтернет, — відписався він у FB. Вирішили говорити через месенджер. Тема бесіди визначилась сама собою. «Український Боб Ділан» більшість часу проводить в Дністровському каньйоні. В Кельменецькому районі має родинний будинок. Осучаснена сільська хата стала студією для четвертої платівки Саші Буля Too Old to Sell My Soul. Писав її минулого карантинного року сам, без запрошених музикантів. Деякі дублі народжувалися прямо на березі Дністра, тому в них чути кумкання жаб, спів птахів, шум трактора далеко в полі.
— По стану річок дуже часто роблю висновок про країну і менталітет її жителів. На жаль, мої земляки не найкраще враження залишають, — каже.
Головні річки в творчості й гастрольному житті мандрівного музиканта Саші Буля:
Дністер, Україна, Молдова
— Милуючись Дністровським каньйоном, ніколи не проводжу паралелі з географією США. Це мій власний вестерн, а не нафантазована Аризона чи Юта. Живу недалеко від Хотина, на прикордонні Буковини, Поділля і Бессарабії. Пливеш поміж скелями каньйону — одна картинка, а ближче до гідроелектростанції пологі береги вкривають ліси. Річка стає максимально широкою, нагадує Амазонку. Подобається така природа Дністра. Річки ж як люди, різнобічно проживають життя і протягом його змінюються. Дністер бере початок в горах, там має геть інший характер — швидкий, мілкий, вкритий порогами. Незважаючи ні на які людські плани щодо Дністра, греблі, інші перешкоди на його шляху, не зупиняє свій хід до моря. Тече туди, куди йому треба, все одно знайде вихід із ситуації. Хоч ти сто дамб побудуй — рано чи пізно їх змиє.
Перебування в таких місцях вчить покорі й спокою, бо чим частіше ти отак вдумливо спостерігаєш за величчю натури, тим краще розумієш своє місце в світі. Проводиш виховну бесіду з его, в голові багато чого стає на свої полиці. З цим я можу пов’язати певну мудрість горян. Живуть посеред неприхованої природної могутті й у них дуже часто світоглядна картинка відрізняється від людей з низин або містян.
Ставлення місцевих селян до Дністра різне. Для декого це пусте місце і вони дивуються моєму захопленню рікою, каньйоном. Ну є такі люди зі скупим розумом, що, куди їх не запхай, мають таке ставлення до всього. Для них центром всесвіту, напевно, є лише вони самі. Але дехто з односельців відноситься з певною святістю до Дністра. Виросли на цих берегах. Може вони й не зможуть висловитися про річку, як я. Бо поетизація буденних речей — це частина моєї роботи.
2013-го несподівано потрапив з концертами в Придністров’я. Це була не моя ідея. Після виступу в Кишиневі тодішній менеджер вирішив зробити сюрприз і організував поїздку в столицю неіснуючої на картах світу країни. Це був наче похід в музей СРСР. Починаючи від митниці з прикордонниками в вушанках з шевронами КГБ. Тоді серйозно не звертав уваги на політичну історію регіону, знав лише як, технічно утворилася ПМР. Зараз би відмовився принципово там виступати. Занадто вже прозора асоціація з Донбасом. В Тирасполі на концерт прийшли звичайні собі молоді і не дуже люди. Половина з них не так цікавилась музикою, як просто хотіли подивитися на «рогатого бандерівця». В Україні вже почалася революція, а у людей в Придністров’ї мізки добряче промиті російським телебаченням. Якоїсь агресії насправді не відчув. Тільки раз була смішна ситуація. Наступного дня після концерту зайшли в місцевий супермаркет «Шериф» прикупити того-сього в дорогу. До нас підбігло двоє рафінованих гопників таких, що у нас я давно не зустрічав. Їхньому захопленню не було меж. Побачили вперше чувака в ковбойському капелюсі, менеджер мій в модних шмотках теж колоритно виглядав.
Пацанчики: «Еб..ть, инопланетяне, откуда вы такие взялись? Блин, к нам вообще никогда музыканты не приезжают». Був привід їм поспівчувати.
А ще, спілкуючись після виступу з місцевими, наслухався спогадів про війну 1992-го. Під враженням народилася пісня Iron and stone, що відкриває мій альбом 2014 року Survival Folk. Шкода, що досвід Придністров’я свого часу не відкрив очі українцям на стосунки з Росією.
Ааре, Швейцарія
— Найбільше сподобалось шанобливе ставлення до річок в Швейцарії. Надзвичайно чисті, органічно вплетені в міський простір. Бачив банкірів у дорогущих костюмах, які в обідню перерву приходили на пляж, купалися і верталися на службу верховодити мільйонами. В столиці Берні ріка — спосіб пересування по місту, безкоштовний громадський транспорт. Людина пакує речі в гідрофобний мішок, стрибає у воду і течія несе. Кожні кілька метрів облаштовані виходи на берег. Перевдягнулася і пішла по справах. Коли місцеві це розповідали, думав жартують. А потім ввечері побачив, що дійсно купа народу так вплав добирається на вечірки, а зранку на роботу.
Швейцарці — такі собі сноби. На концерти приходять як тонкі знавці музики і поціновувачі жанру. Знайомі, які давно живуть у Швейцарії, дивувалися, наскільки мені швидко вдалося подружитися з місцевими.
Але ж це логічно. Я артист, їм подобається моя творчість, хочуть зайвий раз проводити час зі мною. Не треба оцю закритість і снобізм швейцарців ототожнювати з ворожістю чи ксенофобією. Вони відкриті, культурні, класні люди, готові швидко прийти на допомогу. Хоча дійсно не так швидко в статус друзів тебе переведуть. А до того, що на сцені перед швейцарцями почуваєшся як під мікроскопом, я нормально ставлюся.
Куди б артист не їхав, завжди треба бути готовим здивувати. А тут це навіть плюс, що публіка розуміє кантрі, його традиції, особливості. Я теж люблю американський фолк, продовжую його вивчати. Вони допоможуть побачити якісь речі, які не помічає пересічний слухач.
В Україні після концертів не одноразово без негативного контексту, але чув закиди: ні, ну нам сподобалось, все круто, відкрили новий пласт музики, але сподівались, що будеш на кобзі грати. Прочитали «фолк», думали щось козацьке.
В Швейцарії такої плутанини понять немає. У них цей ярлик закріплений за американською народною музикою.
Одра, Польща
— У Лодзі колись після фестивалю мене спинили поліцейські. Повертаюсь в готель і раптом переді мною круто розвертається патрульна машина. Думаю: “усе завал, зара тут скрутять”. В думках перебираю, що там у мене з дозволами, візами. А коп просто висунувся з авто: Sasza, zajebisty koncert! (Сашо, класний концерт)
Якось мій польский менеджер спитав, чи не хотів би я виступити в тюрмі. Для кожного кантрі-музиканти це ж легенда – концерт Джоні Кеша в Фолсомській в’язниці 1968 року.
Ми поїхали в Ґлоґув, недалеко від Вроцлава.
Це була частина ресоціальної програми для в’язнів. В Польщі такі регулярно проходять. Допомагають людям за ґратами почувати себе не геть як звірі в клітці. Також це дисциплінарне заохочення. Бо в’язні з порушеннями не мають права брати участь в культурних заходах.
Коли граєш для публіки, яка добровільно купила квитки на твій концерт, це одне. Зовсім інше відчуття, коли в залі чуваки, які відбувають покарання за важкі злочини.
Розумів, що маю розтопити їх серця за якісь перші дві-три пісні, інакше буде важко. Все вийшло. Викликали на біс, після виступу фотографувалися, запрошували ще приїжджати.
Це ще раз доводить цілющу силу музики – навіть вбивці і ґвалтівники трансформуються під її впливом. Не знаю, правда, наскільки надовго.
До цього концерту готувався. Мав врахувати, щоб у піснях не було, наприклад, про вбивства чи наркотики.
Плюс, згідно програми ресоціалізації, мав пояснити в’язням, що алкоголь шкідливий. Але я відразу сказав директору тюрми на інструктажі, що не вийду і не буду здоровенним мужикам, вкритим татуюванням, розповідати: так і так, я артист, який їздить на гастролі, випиває, а вам вирішив розповісти, що пити і курити марихуану це погано. Тому я просто сказав тираду, що алкоголь і наркотики така штука, що з ними треба акуратно. Бо можуть завести у в’язницю , але в той же час можуть завести на сцену. Що це як інструмент, все залежить від того, як використовувати.
Канали міста Гронінген, Нідерланди
— Нідерланди асоціюються з каналами. Річки в цій країні освоєні, спрямовані на користь людини. В свій час через підняття рівня океану голландці частину землі буквально насипали жменями. Це відобразилось в характері нації – працелюбні, вперті у бажанні, незважаючи ні на що, зробити як хочуть.
2019-го потрапив у Гронінген на фестиваль Eurosonic Noorderslag. Потім запросили на національне телебачення виступити в програмі 2 Meter Sessions. Існує з 1987-го, в ній грали світові зірки: Foo Fighters, Radiohead, INXS, REM, The Cranberries, Coldplay, та інші. Мене попросили співати лише українською. Ну бо англомовні артисти до них приїжджають звідусіль пачками. Перед піснею коротко переказував історію, про яку в ній ідеться.
Дотепер не знаю, від чого залежить якою мовою напишу наступну річ. Все натурально відбувається, ніякого шоу-бізнесового розрахунку. Типу для гастролів вигідніше англійською.
Деякі композиції від початку мають посил такий, що іншого варіанту, ніж україномовного, не може бути.
Наприклад на останньому альбомі Too Old to Sell My Soul є пісня «Там буде ніж». Це класична українська історія про граблі, на які раз за разом наступаємо. Людині з іншої частини планети без знання контексту, наших історичних, культурних особливостей, ситуації в країні теперішній це все просто буде здаватися химерною поезією.
За кордоном слухачі постійно дивуються, чому я приїхав до них з американським фолком. Враховуючі, що для них це взагалі перший концерт українського виконавця. Думають, що на афіші сталася помилка, бо замість USA написано UA.
Але в цьому і весь прикол. Ми даремно думаємо, що американська народна культура така далека від нас. Її сформували мігранти, серед яких в тому числі були й українці. В американському фольклорі дуже багато історій, образів, які абсолютно українські на мою думку. Наше Дике поле чим не фронтир. В середині ХVIII століття це так само було місце не освоєне, жорстоке, агресивне, куди зачасту тікали ті, кому були не раді де інде. Ті, хто вже встиг десь наломати дрів і вирішили почати все з чистого аркуша.
Пожинаємо плоди комплексу меншовартості. Звикли, що ми молодший брат. Що у нас є старший, який насправді ні хріна не брат, як вже з’ясували. Й коли росіяни зникли з культурного поля, утворився певний вакуум. Бо співвідносити себе з ними якось не дуже, вже з якихось етичних міркувань. А з ким тоді?
Можна ставати ким хочеш, чому б не американцями. Не зійшовся світ клином на тих москалях, потрібен час, щоб трошки вивітрився їх дух звідси.
Гофса, Ісландія
— В Ісландії пережив один із найстрашніших моментів усього мого гастрольного життя. Їхали втрьох ізольованим північним районом країни. За кермом мій товариш, ісландський музикант Рагнар, я поруч, на задньому сидінні наш спільний менеджер.
В якийсь момент побачили, що перед нами на мосту, який розрахований на один транспортний засіб, бо в тих місцях машини рідко їздять, заблокований авто з ввимкнутими фарами. Світло заважало чуваку милуватися полярним сяйвом, яке, не буду сперечатися, було дуже гарним. Ми почали гальмувати. Під колесами викатаний сніг з кригою. Машину занесло в кювет і ми по-кінематографічному зависли над річкою. Берег не високий, але внизу лід й крижана вода. Відчув, як автомобіль хитається вперед назад. Вилізли через задні двері, бо через передні не було можливості. Потім нашу машину витягли ланцюгом.
Якщо Європою їздиш від країни до країни і плюс мінус розумієш чого очікувати, то Ісландія — це інша планета.
Місцеві усі мілашки, жодного кривого погляду у свій бік не побачив. Навіть на кордоні зустрічають на усі 32 зуби посміхаючись. Аж думаєш, чого вони так раді мене бачити, в чому підступ.
Маленька країна, усі один одного знають, помічні дуже. В тих же північних район в нас закінчувалось пальне, а не в туристичній сезон 300 кілометрів можна їхати й не зустріти ні душі, не кажучи вже про заправку.
Ризикували між фьордами залишитися , але Рагнар подзвонив комусь, той ще комусь перетелефонував. Це була операція, в якій задіялося порядка 5 чоловік й ми дісталися до ферми, оточеної скелями на березі моря. Бабуся якась нас заправила і сказала, що не треба грошей. Ця пригода дуже характеризує Ісландію. Це країна, яка повстала в дуже жорстких умовах і люди звикли в них існувати, розуміючи, що, якщо в них не буде поголовної взаємодопомоги, то просто не виживуть.
В той же час це суперцивілізована країна. Публіка дуже класна. Для ісландців мистецтво невід’ємна частина побуту. Не зустрічав людини там, яка б не грала на якомусь інструменті, чи не брала участь в аматорській театральній трупі. В багатьох пабах є хори, що регулярно збираються на репетиції. Постійно роблять якісь виставки, при чому не в якихось залах, а вдома. Сусіди збираються в п’ятницю і кажуть: ми йдемо до Хельги дивитися роботи нашого товариша, який малює птахів, наприклад.
Й ісландці дуже вболівають за культуру. В школах багато часу присвячують цьому, ще з садочка мають доступ до усіх можливих інструментів.
Умовний ісландський Петрик скаже, що хоче грати на банджо, й отримає таку можливість. В Україні почув би: ти що, з дуба впав? Мрій про роботу в прокуратурі.
В ісландській мові слова «дім» і «дурний» спільнокореневі. Рагнар казав: Це пов’язано з тим, що ми вікінги. Народилися на кавалку лави, який стирчить з крижаного моря. Можеш лишитися вдома, але тоді залишишся обмеженим і нічого нового не відкриваєш. Або ти можеш просто сісти на дракар і фігачити кудись в порожнечу, в тумани, щоб щось там знайти і привезти назад на острів. Колись це йшлося про більш матеріальні речі. Ісландці їздили грабувати. Зараз це про знання. Кожен молодий ісландець, який себе поважає, має закінчити школу, а потім звалити в Америку, Європу або Австралію. Там вивчитися у вузі, подивитися, як живуть люди, попрацювати і привезти щось, щоб вдосконалювати життя на острові.
Ріки іспанського вина
— Іспанія асоціюється передусім з морем. Якщо згадувати ріки, то хіба вина.
Тур цією країною був надихаючий. Подобається іспанська. Вдалося підтягнути розмовну, до того не було з ким балакати. Місцями здавалося, що я ніби в Мексиці. Свою доларову трилогію спагеті-вестернів Серджіо Леоне, до речі, саме в Іспанії знімав.
Публіка гаряча, емоційна, класно реагували, відверті, галасні. Представники мого жанру, часто звикнувши до більш холодних залів, скажімо в Німеччині, не люблять виступати в Італії, Іспанії. Саме через таку поведінку слухачів. Деяких артистів вганяє в певний ступор. У мене з цим немає проблем Ніякого стресу не відчував.
Текст Іван Столярчук
- Що: Фестиваль українського кантрі «День щастя». Беруть участь: Sasha Boole, Max Paragraph, Volver Stone, Zwyntar, Міка Чуєв
- Коли: 15-16 травня, 16.00
- Де: Docker pub, вул. Богатирська, 25
