«Спогад для майбутнього» не тільки вистава. Це ще і своєрідний танцювальний ритуал, що поєднує минуле, сучасність і бачення прийдешнього. Режисерка проєкту Людмила Мова та її команда в просторі LMaluma створили унікальну подорож, що розкриває життєві історії через мову тіла й давню українську музику. У центрі цього перформансу – людина, її внутрішній світ і спогади, що стають основою для формування майбутнього.

Доктор психологічних наук, доцент кафедри сучасної хореографії КНУКіІ, керівник Центру психології руху та творчого самовираження LMaluma, член правління та керівник танцювально-рухового спрямування ГО «Арт-терапевтична асоціація», спеціаліст з танцювально-рухової та мультимодальної психотерапії; спеціаліст з сучасного танцю Людмила Мова зазначає що це вистава — про енергію майбутнього, але з опорою на минуле. «З повагою і вдячністю за минуле. Але багато речей, які було раніше, не мають у майбутньому відбуватися. Власне, як і те, що зараз є у нашій країні. Так, треба знати свої кордони і вміти їх відстоювати, брати відповідальність на себе», — говорить режисерка вистави.

Людмила Мова з перших днів повномасштабного вторгнення не виїжджала за кордон, тому розуміє стан людей тут, рух енергії, процесів, оскільки постійно працює з людьми. В тому числі, у роботі військовими (що пов’язано з їхнім відновленням), а також з тими цивільними, хто виїхав. Вона з усіма працює через фізичний рух, використовуючи можливості танцювальної імпровізації. «Це активує перезавантаження, перезапуск людини, тобто ми прагнемо до зміни точку входу в реальність, щоб ії можна було б якнайкраще сформувати. Можна сказати, що це певна магія», — зазначає Людмила Мова.

Вистава «Спогад майбутнього», за ії словами, задумувалася, як войовнича, але потім, коли у процесі роботи задум трансформувався. Авторка побачила виконавців і сенси під іншим кутом. «Якщо говорити про ідею вистави, то нам необхідна енергія світла, відновлення, стабільності, миру. А та енергія люті, яка має місце бути, теж несе сенси. Але енергія ненависті  послаблює нас і має бути мінімізована», — розповіла Людмила Мова.

На сцені  — 13 виконавців-танцівників. Кожен з них —  втілення індивідуальної історії, де тіло стає не лише інструментом вираження, а й способом пізнання. Особливого кастингу Людмила Мова не робила,  бо вже знала молодь — танцівників, «з якими ми розмовляємо на одній мові». 

Їхня пластика і динаміка відображають зв’язок між традиційними українськими ритмами та сучасними рухами. Сила постановки – у синергії виконавців.  Завдяки символічним рухам, які стають своєрідною мовою, людина може пережити і трансформувати свої болючі спогади. Це допомагає перенести біль з розуму на фізичний рівень і звільнитися від нього в процесі руху.

Спочатку на сцені крізь рухи вибудовується характер кожного персонажу, а ближче до фіналу спостерігаємо абсолютне єднання — одне ціле. Це відображається у ритуальному колі, як символ непохитного зв’язку між минулим і майбутнім. У часи війни, коли ідентичність нації і її культурні цінності піддаються випробуванням, танець допомагає зберігати та передавати традиції. Народні танці, старовинні українські мотиви можуть стати символом сили, зв’язку з землею, своїм родом.

У виставі наскрізною є тема відновлення, а тіло є головним провідником у цьому просторі. Як ще і практикуючий психолог — Людмила Мова вміло поєднує хореографію з техніками імпровізації, спираючись на теорію сінергетики, оракул, нумерології, Лабан-аналізу. За іі словам, це все було активовано на сцені.

Особливо варто відзначити музичне оформлення, що стало своєрідною душею вистави. Поєднання прадавніх українських пісень кобзарів XVII-XIX століть у виконанні Олександра Гончаренка та сучасної музики композиторки Яни Шлябанської дає відчуття пульсації часу. Ці мелодії мовби занурюють глядачів у минуле, але водночас ведуть їх уперед, у майбутнє, де ми ще здатні творити й відчувати.

Музика написана Яною Шлябанською,  включає багато українських інструментів. Але особливість в тому, що постійно лунає жива музика чаш. 2Коли я запитувала у глядачів, чи чутно живий звук чаш? Виявилося, що  майже ніхто цього не усвідомив, бо сприйняв цей звук,  як вплетений у музичну канву вистави дзвін колоколів», — розповідає режисерка. Але в цілому  фідбек від глядачів — дуже мотивуючий: люди у залі отримали міцний заряд цієї енергетики — позитиву і любові крізь танець. Власне, до цього авторка проекту разом з танцівниками і прагнули. 

В Україні зараз відбувається багато проектів на різних сценах, де в основі — хореографія. «Сучасний танець трохи ожив у якості первомативної театрального проявленності», — вважає Людмила Мова. Також вона додає, що важливо сьогодні підтримувати дітей, молодь, яка розвивається в цьому напрямку. І взагалі, енергія позитиву і захисту має нас всіх підтримувати.

У столиці вже пройшло два покази вистави «Спогад майбутнього». Наступний показ у київському Будинку архітектора, 4 грудня, а також 13  грудня — у Черкасах.

Виконавці:

Бородкіна Анна-Софія, Волкова Поліна, Дрюніна Єлизавета, Іванов Сергій, Калашнікова Марія, Мітічкін Дмитро, Михайленко Владислав, Остапець Аліна, Поляшенко Андрій, Сулько Нікіта, Шевченко Крістіна та Бєлявська Катерина.

Музика:

• Прадавня українська з репертуару українських кобзарів 17-19 ст. у виконанні Олександра Гончаренко
• Композиції Яни Шлябанської
• Живе звучання чаш — Людмила Мова

Квитки в Києві є тут

Текст: Ірина Голіздра