Ми зустрілися з письменником Степаном Процюком, майстром психологічної прози,  на стенді видавництва Discursus під час його автограф-сесії на «Книжковому Арсеналі – 2024». У цьому видавництві нещодавно вийшло декілька книг Степана Процюка: збірка есеїв «Письменник про письменників», перевидання роману про Івана Франка «Руки і сльози» і перевидання першого роману письменника «Інфекція», а найближчим часом  тут побачить світ новий роман С. Процюка «Пан» про громадського діяча Євгена Чикаленка.

Поспілкувалися про теми, які цікавлять його під час роботи над романами, про цікаву постать політика і мецената Євгена Чикаленка та про багато іншого:

Вітаю вас, пане Степане, на Книжковому Арсеналі — 2024. Розкажіть, яким був задум однієї з ваших нових книг «Письменник про письменників», яка нещодавно побачила світ у видавництві Discursus?

— Дякую, пані Анно, також вітаю вас на Книжковому Арсеналі. Це книжка есеїстики, коротких нарисів про класиків української літератури ХІХ-ХХ сторіч. Книжка містить 33 нариси — символічне число, хоча це випадково. Втім, думаю, що у Всесвіті немає випадковостей. Книга «Письменник про письменників» написана для широкого загалу читачів, хто малознайомий з українською літературою, також це мої інтерпретації поглядів на творчість цих письменників, тому навіть ті, хто добре знайомі з відомими постатями українських письменників, кажуть, що знаходять в книзі щось нове. Більша частина цих есеїв раніше друкувалася в київській газеті “День” в 2020-2021-му роках. Частину нарисів було написано трохи пізніше, і ця книжка є найчитанішаю серед моїх книжок короткої есеїстики про письменників.

Цікаво, а чому там немає постаті Володимира Сосюри?

— Може, якщо чиєїсь постаті в цій книзі немає, то це не спеціально. На моєму ютуб-каналі “Письменник про письменників” є відео “Психологічний портрет  Володимира Сосюри”. В українсько-польському журналі “Посестри” було надруковано мій есей про Володимира Сосюру “Невинна квітка поезії”.

Коли я читала вашу книгу “Письменник про письменників”, в мене виникли певні асоціації і мені цікаво, чи дивилися ви фільм Тараса Томенка “Будинок “Слово”, і якщо дивилися, то які ваші враження?

— Я подивився фільм Т. Томенка “Будинок “Слово”.  Справа в тому, що на моєму ютуб-каналі є  відео про письменників і харківський будинку “Слово”, Загалом ютуб-канал має близько  140 відео –запрошую підписуватися на нього.

Фільм Тараса Томенка цікавий і потрібний. І я вважаю, що нам треба зняти ще багато фільмів і написати чимало різних романів про  часи радянських репресій. І це робота для багатьох письменників і режисерів, щоб всебічно охопити цей сумний період в історії сучасної української літератури. Нам ще треба багато усвідомити з того, що відбувалося в Україні за часів колонізаторської політики спочатку царських часів, а потім  радянської доби. Я вважаю, що це треба ще довго осмислювати різним сучасним митцям з різними способами мислення.

Коли ви працюєте над книгою, що хочеться донести читачеві в першу чергу?

— Це залежить від того, яка книга. Я за останні роки написав кілька книг. Наприклад, роман про Івана Франка “Руки і сльози”(вид-во Discursus), роман про Григіра Тютюнника “Місяцю, місяцю” (вид-во Юлії Сливки, Львів), роман про Євгена Чикаленка “Пан”.

Зараз мені потрібна певна перерва для відновлення сил.

В кожній з цих книжок я ставлю окреме завдання. В книжці про Івана Франка — одне, в книжці про Григіра Тютюнника — інше, тому що це  був зовсім інший час. До речі,  панорамного художнього роману про Франка раніше ніхто не писав. 

Роман “Пан” про українського мецената Євгена Чикаленка, ім’ям якого нещодавно назвали колишню Пушкінську вулицю в Києві, державотворця УНР, який за свої кошти видавав газету “Рада”. Євген Чикаленко сприяв формуванню національної свідомості українців, якої на початку ХХ століття було украй недостатньо… 

І що би я зараз не розповідав про свої романи –це бліда копія книжок, тому запрошую до їхнього читання (посміхається).

А ким була для Києва постать Євгена Чикаленка?

— Київ був вельми різноманітним на той час за політичними настроями: був Київ монархічний, був Київ російськоцентричний, був Київ комерційний, був Київ українофільський і Київ байдужий. І для імперсько-спрямованої, навіть  шовіністичної частини Києва  Є. Чикаленко був ворогом. Кияни-українофіли збиралися у Євгена Чикаленка на журфікси. Київська квартира Євгена Чикаленка була одним з центрів розвитку тодішнього  українства. Там велося животрепетне обговорення насущних проблем.

Цікаво, що герой вашої нової книги не письменник, а політичний діяч.

— Так, але в мене є  книги абсолютно різні. Наприклад моя повість для підлітків “Аргонавти” про кохання вивчається в  школах (посміхається). Роман “Інфекція” присвячений епосі 1990-х років. А роман “Травам не можна помирати” — про 1970-ті роки (вид-во “Наш формат”), “Пальці поміж піском” (вид-во “Наш формат”) — про 1950-ті роки. Роман “Руйнування ляльки” — взагалі психоделійний твір.

Просто так трапилося у моєму житті, що воно значною мірою протікає у  писанні книг. Можу сказати, що література мені багато дала, але література в мене і багато забрала. Інакше не буває. Є інші сторони життя, в які я би також хотів зануритися, проте неможливо охопити все.

Постать Євгена Чикаленка зацікавила мене, перш за все, своєю особливою пасіонарністю,  витонченим розумом, своєю незахланністю. Він був землевласником і міг вибрати собі зовсім інакше життя. Він не відрікався від української мови, він видавав газету “Рада” і формував національну свідомість. А міг відпочивати на будь-яких курортах світу і не перейматися долею України. Але він став одним з творців української духовної державності початку ХХ століття. Він навіть пізніше відмовився від міністерських посад в Центральній Раді, – це вже окрема тема. Він був людиною непередбачуваною. Він написав багато щоденників, які я всі перечитав. І якщо сказати одним реченням, ця людина зацікавила мене своїми несполучними рисами характеру. 

А які це були в Чикаленка несполучні риси характеру?

— В моєму романі про це багато говориться. По-перше, він був великим меценатом. Він дав на будівництво у Львові гуртожитку для студентів 25 000 карбованців. За царських часів це були дуже великі гроші. Це був посаг його маленької дочки Євгенії, якої не стало у віці восьми років. І хоча він був скоріше світською, а не релігійною людиною — це був грандіозний меценатський вчинок. В своєму щоденнику Євген Чикаленко тоді записав, що дочка Євгенія благословила його на цю пожертву. І з цього трагічного моменту Євген Чикаленко став меценатом. В Є. Чикаленка було ще трійко синів Петро, Іван і Левко, і дві дочки Вікторія і Ганна.

Він мав таку велику і спочатку щасливу сім’ю, а через деякий час Євген Чикаленко покинув свою родину і одружився з племінницею своєї дружини, молодшою за нього майже на 30 років, Юлією Садик. Тобто, така неочікувана його поведінка і те, що він потім відмовився від міністерських посад в УНР, здавалося, кому, як не Чикаленку слід було працювати в новому Уряді, — це я теж називаю несполучними рисами характеру. 

Може це була перевтома, навіть певний страх брати на себе величезну відповідальність. Він був одним з сірих кардиналів (в хорошому сенсі) нової української влади, який давав дуже багато рекомендацій і висловлював багато критичних думок. Він був в дружніх стосунках з письменником Володимиром Винниченком, який пізніше був прем’єр міністром в УНР і вони з Є. Чикаленком багато сварилися разом з тим. Історію їх стосунків також відображено в романі “Пан”, який скоро побачить світ у видавництві “Discurursus”. І в формі їх листування ці стосунки розкриваються також в моєму романі про Володимира Винниченка “Маски опадають повільно” (К.: “Академія”, 2012).

А які теми вас найбільше цікавлять зараз?

— Так трапилося, що часто мене цікавили творчі постаті, тому  я створив галерею романів про письменників: про Івана Франка, Григіра Тютюнника, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, Василя Стефаника, а тепер і про громадського діяча, мецената Євгена Чикаленка.

Але маю і число романів які критики назвали «анти-тоталітарними» Мій першій роман “Інфекція” спочатку вийшов у львівському видавництві “Піраміда”, колись Іван Дзюба номінував його на Шевченківську премію, на початку 2000-х років він писав мені, що “цей роман має прочитати кожний українець”. От у видавництві “Discurursus” це вже п’яте перевидання роману “Інфекція”. Якщо обставини  складуться сприятливо, то я би хотів написати сиквел до роману “Інфекція” про його героїв 20 років потому. До речі, мова в романі  ведеться про духовну інфекцію, а не про пандемію(сміється).

Мені здається, що ваші романи про письменників мають привернути ще більшу увагу до їх творчості. Що нового ви відкрили для себе в особистості Івана Франка, коли працювали над романом “Руки і сльози”?

— Я завжди вважав Івана Франка найвизначнішим українським письменником. Якщо Тарас Шевченко — це творець національної душі, то Іван Франко був різноплановим і різножанрових письменником високого рівня таланту. І я намагався в своєму романі зобразити Івана Франка як людину, Франка, який сміється, і який плаче. Іван Франко, у якого тремтять руки, або який у захваті рибалить, бо він дуже любив ловити рибу. Іван Франко як батько своїх дітей, закоханий Франко і Франко під час арешту (у Івана Франка було чотири арешти). Для мене важливо було показати в своєму романі саме людські риси Івана Франка.

Можна сказати, що ви застосовуєте психоаналітичний метод, коли пишете біографічні романи?

— Можна по-різному називати, бо слово «метод» є надто об’ємним. Дуже люблю писати про людську душу, людські характери, мотиви вчинків героїв. Якщо це можна назвати психоаналітичним методом, то нехай. Як на мене, не має особливого значення, як ми це назвемо. 

Але психологічна проза загалом — це те, що мене завжди найбільше цікавило.

Давайте згадаємо 1980-1990-ті роки, час існування літературних угрупувань “Нова дегенерація” (Іван Андрусяк, Степан Процюк, Іван Ципердюк), “БуБаБу” (Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак), “ЛуГоСад” (Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський). До речі, нещодавно у Львові пройшла низка цікавих заходів до 60-річчя з дня народження поета і перформера Назара Гончара (1964-2009). Які ідеї рухали тоді вами? Яким згадується зараз той час?

— Про той час можна багато говорити. Тоді з передмовою Юрія Андруховича вийшла перша наша книжка під назвою “Нова дегенерація”, це було таке троєкнижжя трьох авторів, моя збірка в ній називалася “На вістрі двох правд”, вона відрізнялася трохи декадентською естетикою, і разом з цим, наші вірші дуже відрізнялися від того, що писалося за радянських часів. Творчість письменників-вісімдесятників і дев’яностників відображала вже нові пошуки в українській поезії. Проте, я не стану вдаватися в якісь наукові «розвідки» про цей період, тому що є багато спеціалістів, які можуть краще розповісти про це.  

До речі, про літературознавців. Нещодавно, в листопаді 2023-го року у Волинському університеті в Луцьку,  наприклад,  науковця із Сум Анна Черниш захистила докторську дисертацію про мої романи та повісті.

І продовжую про той час. Ми намагалися відображати нову добу і нову країну, котра, як нам здавалося, в муках постає з уламків радянської імперії. Хоча наприкінці 1990-х років вже відчувалася якась стагнація після підйому початку побудови Незалежної України. Відчувалося якесь передгроззя. 1990-ті роки були складні, великі, трагічні, насичені вірою і песимізмом разом з тим. Вони були такими змішаними, як і життя багатьох людей, зі своїми суперечностями. 

Організація Книжкового Арсеналу  в Києві під час війни, як на ваш погляд, це вірне рішення, вельми потрібне для розвитку книжкового ринку в Україні?

— Так, я певен в цьому. Все, що відбувається для розвитку української книги, для української культури — це все дуже потрібне і цього ніколи не буває забагато, тому що українська культура належить до найбільш репресованих культур, як за царських часів, так і за радянських…

Ваше побажання читачам Kyiv Daily.

— Я бажаю всім завжди бути самими собою, а тим, хто любить українську культуру, я бажаю ознайомлюватися з нею глибше. І  сподіваюся, що вже не залишилося читачів, хто підсвідомо вважав раніше українську літературу  вторинною і малозначимою.

Спілкувалася Анна Лобановська, мистецтвознавиця